80. Художня культура та її особливості.

Українська художня культура – це велич давніх культових споруд і духовна енергетика іконопису, неповторність пісенної лірики і високий стрій хорового багатоголосся, героїка думного епосу й чудо вертепної дії, поетична мудрість кіно та козацький гумор анімаційних шедеврів. Це унікальне явище світової історії, що в яскравій палітрі мистецьких видів, жанрів і форм втілює ментальні риси українського народу : емоційність, ліричність, героїзм, життєвий оптимізм, гумор, естетичне світосприйняття. Вивчення української художньої культури, яка в різні часи зазнавала то стрімких злетів, то спадів чи руйнувань, сприятиме узагальненню знань у царині народного і професійного мистецтва, здобутків минулого й сучасності.

Існує чимало визначень поняття «культура», що свідчить про його багатозначність. У первинному розумінні термін «культура» (від лат. догляд, розвиток) означав усе, що створено зусиллям людей і на благо людей, на відміну від природних явищ, що виникають без їхнього безпосереднього втручання.

Можна сказати, що культура не існує поза особистістю, вона є домінантою людського в людині, її творчою характеристикою. Упродовж життя людина успадковує цінності попередніх поколінь, водночас збагачуючи їх у вдасній творчій діяльності. Так відбувається неперервний процес культуро творення.

На відміну від інших складових культури – науки, техніки релігії, освіти – художня культура охоплює мистецькі цінності, а також явища, пов’язані з їх творенням, зберіганням і поширенням. Основою художньої культури є мистецтво, що розвивається відносно самостійно, але під впливом конкретного соціально-історичного середовища.

Художню культуру українського народу важко зрозуміти поза логікою його історичного поступу, адже особливість вітчизняної історії полягає в тому, що території, на яких здавна проживали етнічні українці, тривалий час перебували під гнітом інших державних утворень: Золотої Орди, Великого князівства Литовського, Польщі, Російської імперії, Австро-Угорщини, що не могло не позначитися негативно на їх національній культурі. Однак був у цьому й позитивний момент: тісні контакти з сусідніми народами, взаємодія між Заходом і Сходом. Проте, попри всі перешкоди й втрати, українська культура завжди зберігала свою самобутність і неповторність. Українці завжди прагнули до краси й досконалості в усьому – від гармонії в побуті й довкіллі (прикрашений посуд, вишитий одяг, садочки біля хати), до гармонії у власній душі, що зумовило притаманні їм релігійність і софійність (мудрість).

Оглядаючи історичний шлях, який пройшла українська культура, можна визначити в ньому певні опорні віхи. Для цього потрібно врахувати багато чинників: тип культури певного суспільства ( землеробський чи індустріальний), світоглядні домінанти (релігійні або світські), європейські й світові духовні обрії тощо.

Традиційно виокремлюють такі великі культурні епохи: Давній час (V тис. до н. е. – V ст. н. е.), Середньовіччя (кін. V – сер. XVII ст.), Відродження (XIV – XVI/XVII ст.), Новий час ( XVII – XIX ст.), Новітній час ( з XX ст.).

В кожну епоху зароджувалися й розвивалися своєрідні художньо-стильові напрями: візантійський і романський стилі, готика, бароко, класицизм, романтизм, реалізм, імпресіонізм, експресіонізм, модернізм, постмодернізм тощо. Всі вони відображують певні загальні світоглядні уявлення людської спільноти того чи того часу – погляди на світ і людину в ньому, цінність орієнтації (зокрема морально-релігійні, художньо-естетичні). Таким чином, зважаючи на світоглядні домінанти певної доби, можна говорити про характерну для неї «картину світу», або «образ світу».