67. Періодизація духовної культури хх ст., головні тенденції її розвитку.

Розвиток української культури ХХ століття можна характезувати, як період її національно-державного відродження, започаткований демократичними перетвореннями з 1917року. Етап національного відродження початку ХХ століття був логічним продовженням процесу, започаткованого наприкінці ХІХ століття і тісно пов'язаного з утворенням національної державності.

Національно-державне відродження започатковане, демократичними перетвореннями 1917 року, ділиться на наступні етапи: а) національного відродження (1917-1933); б) тоталітарного панування «соціалістичного реалізму» (1933-1956); в) стихійного піднесення духу національного опору (1956-1987); г) національно-духовного оновлення (з 1987 р.).

На початку століття в українській літературі помітне місце займали письменники, творчість яких у роки радянської влади замовчувалась або спотворювалась. Серед них В. Винниченко, Б. Летант, В. Пачовський. Початок минулого століття характеризувався прогресом в галузі музичної культури. Формується національний стиль, який об’єднує динаміку фольклорної виразності і кращі традиції класики. (М. Леонтович, К. Стеценко, Я. Степовий). В галузі живопису і графіки активно працювали такі майсти, як О. Мурашко, І. Трут, П. Ковжун, М. Бойчук. Значні досягнення характерні для розвитку національного театру. У 1904 р. М. Лисенко започаткував в Києві музично-драматичну школу, з 1907 р. там же функціонував український стаціонарний театр М. Садовського. У 1916 р. Л. Курбас став організатором «Молодого театру» у Києві, в якому на високому художньому рівні вирішувались завдання оновлення українського сценічного мистецтва. З’являється український кінематограф. Перші українські хронікальні фільми були за творами І. Катляревського, М. Гоголя, М. Старицького відзняті в Харкові.

Після завершення громадянської війни і приходу до влади комуністичної партії, зі створенням Радянського Союзу змінились умови розвитку культури в Україні. Культурний розвиток України у 1920 р. – один з разючих феноменів української історії. Негативне ставлення до радянськох влади, до її політики спричинило значну еміграцію діячів літератури і мистецтва (В. Винниченка, С. Черкасенка, Т. Шаповала, Д. Донцова, М. Садовського, О. Олеся). Твори письменників-емігрантів донедавна замовчувались або спотворювались, вони були огульно зараховані до буржуазно-націоналістичних, контрреволюційних. У цей час продовжується боротьба за збереження і розвиток української мови. Небувалу популярність у 20-ті роки набуває театральне мистецтво. Справжньою творчою лабораторією став театр Леся Курбаса «Березіль». Режисер виводив український тетр на шлях європейських пошуків пових засобів виразності. Тут були поставлені п ‘єси «Народний Малахій», «Мина Мазайло». Всесвітня слава прийшла до одного з фундаторів українського кіномистецтва О. Довженка разом з фільмами «Звенигора», «Арсенал», «Земля». Стилістика, створена Довженком, поклала початок напряму, який визначають як «український поетичний кінематограф». Розвиток живопису в Україні у пореволюційні роки проходив у боротьбі художніх течій та напрямів. Помітного прогресу досягла станкова графіка та живопис. У галузі станкової графіки працювали М. Жук, І. Падалка, В. Заузе. У живописі найбільш відомими були полотна К. Костанді, Ф. Кричевського, М. Самокиша. Активним було музичне життя України. Були створені Республіканська капелв під керівництвом О. Кошиця, капела «Думка», які багато зробили для пропаганди української музики. Почалася діяльність музично-театрального інституту в Києві, перша оперна трупа з’явилась в Києві та Харкові. Проходив процес жанрового збагачення музики.

У 1929 р. багаторічна внутрішньопартійна боротьба у СРСР завершилась повною перемогою Сталіна та його прихильників. Встановилась тоталітарна диктатура. Для культури це мало трагічні, руйнівні наслідки. Прославлення міфічних досягнень, лакування дійсності, фальсифікація історії стали органічними якостями ідеологізованої літератури. Було покладено кінець стилістичним, художнім пошукам, встановлена цекзура, перервані контакти з діячами культури унших країн, в тому числі й українськими емігрантами. У живописі такі жанри, як натюрморт, пейзаж, портрет, відсувались на другий план тому, що вони ніби не несли класового навантаження. В архітектурі провідним стилем став неокласицизм, який повинен був відображати стабільність режиму, непохитність влади. Найбільш відомою будівлею в стилі неокласицизму, є споруда Верховної Ради в Києві. Гонінням підалася і церква, були арештовані керівники і заборонена Українська автокефальна церква, яка була створена на хвилі національного революційного піднесення. Значний розвиток в роки війни отримує документальне кіно. Кінооператови здійснили справжній подвиг, донісши людям і залишивши нащадкам безцінні свідчення історії. О. Довженко зняв документальні стрічки «Битва за нашу Радянську Україну», «Перемога на Правобережній Україні».

1960-1980-і роки зовні виглядають стабільним часом радянської історії, але і вони пронизані глибокими протиріччями. Атмосфера кінця 50-х років привела до формування цілого покоління так званих «шестидесятників» - вчених, письменників, художників, які відзначались непримиренністю до ідеологічного диктату, повагою до особистості, ідеалів свободи. Поступово, ле суперечливо розвивалися всі сфери художньої творчості. Найбільш повно характерні риси відобразила література. З одного боку у художній прозі стали утверджуватись аналітичність, співвідношення морального і духовного. (О. Гончар, П. Загребельний, Ю. Збанацький). У той же час творчість жорстоко регламентувалась, зазнавши цензури, новаторство часто діставало негативну оцінку в офіційній критиці. Негативні тенденції характеризували розвиток українського живопису, де насаджувався народницький академічний стиль ХІХ ст., переважна зображувальність над виразністю. Продовжували свою творчість О. Шовкуненко, Т. Яблоцька, М. Дегерус, В. Касьян. Традиційно значними є досягнення української музики. З’явились нові опери, балети та симфонії. (Г. Майборода, Б. Лятошинський). Світове значення отримала національна школа вокального мистецтва. Осрбливого розвитку у цей час досяг український кінематограф. Його вершини – фільми Параджанова «Тіні забутих предків», Л. Осики «Захар Беркут», Л. Бикова «В бій ідуть одні старики», І. Миколайчука «Вавілон ХХ».