58. Романтизм та його розвиток в Україні (п.Куліш, м.Драгоманов, т.Шевченко).

Український романтизм охоплює період 20 – 60-х років XIX століття. Романтики утвердили в українській літературі нові жанри: баладу, історичну й ліро-епічну поему, думу й медитацію, трагедію й драму, громадянську й інтимну лірику. Вони розширили проблематику літератури, дали поштовх розвиткові художньої фантазії та умовних засобів, виступили на захист творчої особистості й усього народу. Український романтизм висунув геніального Тараса Шевченка. Заслуга романтизму – у відкритті народної поезії України, її минулого. Український романтизм відіграв величезну роль у дослідженні національної історії. Романтизм П. Куліша визначається і його своєрідною хутірською філософією. Це філософія буття, яка формується в типових і цілком природних обставинах повсякденної діяльності українців (господарської, розумової та духовної), визначаючи їхній національний характер. На думку П. Куліша, українська нація, за самою природою є селянською, але не в класовому, а в духовному розумінні. Крім того, основними рисами українського етносу є почуттєвість та глибока релігійність. Символом духовного розвитку українського народу, як вважав Куліш, є хутір, де живуть люди, «свіжі душею», «чисті серцем». Це – Україна, яку треба, як «і своєї рідної мови, і свого рідного звичаю, вірним серцем держатися».

У центрі романтичного оповідання-ідилії  «Орися», цього маленького шедевра, - зміна поколінь, ідея оновлення людського роду, незнищенності української народності, поетизація  козацько-старшинського побуту. У цьому оповіданні автор говорить про гармонію стосунків людини з природою, про історію «дівочого серця».

«Чорна рада» - це яскравий зразок укр.. романтизму. В ньому автор подає живий повнокровний образ України середини XVIIст. Він намагається зрозуміти українське минуле як життя широке, всеохопне, прагне осягнути дух змальовуваної доби, її неповторність, місце в укр..історії.

Одним з перших в українському літературознавстві М. Драгоманов звернувся до аналізу романтизму як напряму в мистецтві, що в попередні десятиліття відіграло позитивну роль у становленні національної літератури, викликавши зацікавленість до усної народної творчості, етнографії, міфології українців. Цим самим було підготовлено перед­умови для реалізму, який став домінувати в українській літературі другої половини XIX століття.

М. Драгоманов пропагував важливість загальнолюд­ських естетичних цінностей у розвиткові культури україн­ського народу.

Ранній Шевченко -- поет-романтик. Це романтизм протесту проти існуючої дійсності, в основі якого -- мрії поета про кращу долю народу й утвердження його права та права окремої людини на свободу. Прикметно, що романтичний герой раннього Шевченка -- це насамперед борець за волю -- Тарас Трясило (“Тарасова ніч”), Підкова (“Іван Підкова”), Гонта, Залізняк, Ярема (“Гайдамаки”), Гамалія (“Гамалія”). Ці романтичні герої не протистоять масі, а є виразниками її прагнень і сподівань. Балади «Причинна», «Тополя», «Утоплена» являють собою зразки романтичної поезії. В основі кожної з них лежить конфлікт між прагненням людини до щастя і перешкодами на шляху до нього. Як і в романтичних поемах про жіночу долю, авторська оцінка подій повністю збігається з народною. Матеріали його поем — це спогади старих людей, ще живих гайдамаків, пісні кобзарів.

Саме від ранньої творчості бере початок характерне для художньої системи зрілого Шевченка органічне злиття романтичного й реалістичного начал. Воно наявне уже в поемі “Катерина” й у романтичній поемі “Гайдамаки” (конкретно-історичне зображення соціальних обставин). “Романтизм його,--писав Євген Маланюк,--завжди проектується на реальну Україну, він має сталий контакт з дійсністю, з пейзажем, з історією, з долею народу. Був це романтизм, що знайшов своє адекватне органічно-реальне втілення. ... Романтизм Шевченка -- завдяки національній повнокровності поета -- був завжди доведений до кінця, опуклий, яскравий, живий і реальний”.

"Пізній романтизм" Художня система зрілого Шевченка була відкритою й багатоваріантною, у ній синтезувалися романтизм і реалізм, елементи просвітительського класицизму й сентименталізму. Про плідність дальшого переосмислення романтичної традиції свідчать й історичні поезії періоду заслання -- “Чернець”, “Іржавець”, “У неділеньку у святую”, “Заступила чорна хмара”, “Хустина”, “Швачка”, “Буває, в неволі іноді згадаю” та ін. Романтичне світовідчуття, органічно поєднуючись із реалістично-тверезим, аналітичним ставленням до дійсності, було взагалі властиве його творчій натурі. Звернення Шевченка-засланця до тем минулого України й романтичне їх трактування зумовлені й ностальгією поета, і його роздумами про долю батьківщини, й особливо тим, що він тоді гостро відчував потребу внесення активного, героїчного начала в літературу.