9. Етногенез українського народу, основні етапи його становлення.

Як свідчить археологія, протягом тисячоліть, що минули від появи на європейському континенті розумної людини і до періоду творення європейських етносів, одні групи людей не раз змінювали інші. Територія України входить у той етнокультурний простір, де в різний час відбувалися етапні процеси становлення індоєвропейської, германо-балто-слов’янської, праслов’янської і слов’янської етнічних утворень. Саме на теренах України трипільська культура вирізнилась з-поміж інших тогочасних культур високим злетом землеробства й общинних ремесел, наявністю протоміст, де, очевидно, проживало по кілька тисяч жителів. Ще менше підстав існує для етнічного ототожнення степових культур мідного віку та бронзового віку з одночасно існуючими неподалік від них культурами Лісостепу, які мали відношення до зародження праслов’янських спільностей.

У 1-й половині 1 тис. н. е. в південній частині лісостепової зони України існували зарубинецька культура, волинсько-подільська, київська та черняхівська культура, носіями яких повністю або частково були слов’яни-венеди. На їхній основі в 1 тис. н. е. сформувалися ранньосередньовічні спільності (празька культура, пеньківська культура), що належали слов’янським племінним союзам антів. Автор 6 ст. н. е. Йордан писав, що слов’янські племена «походять від одного кореня і відомі під трьома назвами – венедів, антів, скланавів».

У середині 1 тис. н. е. посилились процеси розселення слов’ян у сусідні і віддалені землі Європи. Ці процеси були частиною Великого переселення народів, у результаті якого склалася етнополітична карта середньовічної Європи. Саме під час Великого переселення народів відбувся поділ слов’ян на ті етнічні утворення, подальший розвиток яких зумовив процеси формування сучасних слов’янських народів.

Отже, генетичні корені сучасних слов’янських народів, як і переважної більшості «варварських» народів Європи, сягають епохи Великого переселення народів, а саме, процес формування слов’янського етносу, в тому числі східних слов’ян, лежить у площині загальноєвропейських історичних закономірностей. Державотворчі процеси, які мали місце в Європі в наступні століття, певною мірою вплинули на формування тогочасної політичної карти Європи, але їхній вплив на етнічний розвиток європейських народів не був істотним, він не спричинив корінних змін в етнокультурному поступі.

Виникнення терміна «Україна» сягає ранньосередньовічного періоду, однак лише в 19-20 ст. він утвердився остаточно як назва землі, на якій живе окремий слов’янський народ – українці. Саме ця назва замінила старі назви «Русь», «Мала Русь», «Червона Русь». Сьогодні ця назва є назвою суверенної європейської держави – України.

Грушевський М. – «Історія України-Руси», Баран В. Д. – «Ранні слов’яни між Дністром та Прип’яттю», «Давні слов’яни»

10. Кімерійсько скіфсько-сарматський культурний симбіоз як автохтонне джерело укр..Культури.

З відкриттям та поширенням заліза в історії стародавнього населення України розпочалася нова епоха, позначена докорінним зламом соціально-економічних структур. Залізний вік в Україні датується ХІІ ст.. до н.е. – IV ст..н.е. Ранній період ранньозалізного віку традиційно обмежують часом існування кіммерійських і чорноліських пам’яток.

Етнічність кіммерійців остаточно не з’ясована. Є певні підстави стверджувати, що вони належали до однієї з груп іракомовного населення. Провідною галуззю їхнього господарства було кочове скотарство, дуже висока ефективність якого давала змогу створювати значний додатковий продукт. Кіммерійці першими на території України освоїли технологію залізного виробництва із болотяних руд, а також металообробку, яка допомогла кардинально поліпшити озброєння кінних дружин. Поряд з економічними в кіммерійському середовищі відбувалися важливі суспільно-політичні процеси. Спостерігався перехід від військової демократії до станово-класового суспільства на базі рабовласницького способу виробництва. Кіммерійські пам’ятки представлено лише похованнями, зазвичай курганними, відомі й без курганні поховання. Поширені вони від Дунаю (Істру) до Волги (Араксу). Виділено два ступені культури: чорногорівський та новочеркаський. Важливою рисою культури кіммерійців є стели, які хоча й не мають виразно відтвореної голови людини, але містять зображення одягу та озброєння (подібні до стел бронзового віку України). Кіммерійська культура частково розчинилася у скіфській.

Центральним районом Скіфії вважають Степ. Майже єдиним видом пам’яток тут були курганні поховання. Прості скіфи поховані у прямокутних ямах, випростаними на спині, поруч лежав посуд (келих з прокресленим орнаментом, іноді грецький посуд), вудила зі стремено подібними кільцями, наконечники стріл, іноді кістки барана. Основною відмінністю поховань від кіммерійських була західна орієнтація кістяка та наявність прикрас із «скіфським звіриним стилем». Так звані багаті поховання здійснено найчастіше у вузьких ямах, рідше – дерев’яних стовпових гробницях, що імітують будинок. При випростаних кістяках лежали стела, кінь, золоте намисто, золоті пластинки. Найвідомішим прикладом таких курганів є Литий (Мельгуновський) курган, розкопаний поблизу Кіровограда. У розвинутому (класичному) періоді (IV – III ст.. до н.е.) поховання стали масовими. При кістяках жінок знайдено браслети, намисто, кільчики, прясла, дзеркала. Біля голови кожного померлого клали їжу (ногу коня, рідше – бика, вівці) та ніж. Найважливішою пам’яткою осілості степової Скіфій є Кам’янське городище кінця V – початку ІІІ ст..до н. е. (с.Кам’янка Дніпровська, розташоване між річками Конкою, Дніпром, Білозерським лиманом). Площа городища сягала 12 км². Степові скіфські пам’ятки значно відрізнялися від пам’яток інших районів посудом. Ліпний скіфський посуд Степу мав видовжені пропорції, відігнуті вінця; краї вінець (або шийки під вінцями) прикрашалися ямками, валиками. Для ранньоскіфських пам’яток були характерні келихи. Починаючи з VI ст.. до н.е., у скіфському суспільстві звичайним став грецький посуд. Сарматські племена становили значну частину населення тогочасної України (займаючи насамперед Степ і Лісостеп) в останньому, третьому, періоді епохи раннього заліза. Панування сарматів у Північному Причорномор’ї відносять до ІІ ст.. до н.е. – IV ст..н.е.; в ІІІ ст.. воно було підірване з приходом готів, а завершилося навалою гунів IV ст. Сарматів вважають північними іранцями. Майже єдиним видом сарматських пам’яток в Україні є кургани, поширені насамперед у Степу – Лісостепу, але розсіяні практично по всій території нашої країни. Сарматська поховальна споруда мала вигляд вузької прямокутної або овальної в плані ями, перекритої деревом, іноді – кам’яним закладом. Деякі ями мали підбої. Ховали головою на південь або північ. Чоловіків супроводжували на той світ ножі, мечі, іноді посуд, шматки м’яса; жінок – найчастіше прикраси, прясла. Пізні поховання часто були основними в курганах; ями трансформували в неглибокі катакомби. Унікальним є поховання сарматської жриці І ст.. н. е. в Соколовій могилі на Південному Бузі.

У ІІ – І ст..до н. е. сармати користувалися короткими мечами з кільцевим навершямі прямим перехрестям, а потім у них з’явилися довгі мечі; з І ст.. до н. е. поширилися й залізні трилопатеві наконечники стріл. Основні форми посуду репрезентовані горщиками; вони орнаментовані горизонтальними лініями, зигзагами. Пізніше з’явилися горшики з широким дном і високими вінцями. Вживалмся також глеки яйце- і грушоподібної форм, із циліндричними шийками, а також бронзові казани з циліндрично-конічними ніжками.

Сарматська культура зникла на тлі загальної кризи суспільств раннього залізного віку, коли загинув античний світ. На цьому епоха раннього заліза закінчилася.