18

Тема І. Міфологія. Загальні поняття і категорії

Тема І. Теорія Міфології.

Загальні поняття і категорії

1.1. Поняття "міф", "міфологія".

Слово "міф" грецьке і буквально означає переказ, сказання. Звичайно під цим словом розуміють сказання про богів, духів, героїв, обожнених або пов’язаних із богами своїм походженням, про прапредків, що діяли на початку світу і прямо або опосередковано брали участь у створенні самого світу, його елементів як природних, так і культурних.

Міфологія – це сукупність таких сказань про богів і героїв і, водночас, система уявлень про довколишній світ (світоглядних уявлень).

Міфологією називають також і науку про міфи.

Міфотворчість є важливим явищем у культурній історії людства. У первісному суспільстві міфологія була основним засобом розуміння світу. Міф таким чином виражав світовідчуття і світорозуміння епохи його творення. Людині з найдавніших часів доводилося осмислювати навколишній світ. Міфологія і виступає як найраніша, властива давньому первісному суспільству форма світосприймання, розуміння світу і самого себе, як початкова форма духовної культури людства.

1.2. Природа і походження міфу

Певне конкретне осмислення якогось явища природи або суспільства залежало від конкретних природних, господарських та історичних умов, від рівня культурного й соціального розвитку народів – носіїв конкретної міфології. Окрім того кожен народ міг запозичувати окремі міфологічні сюжети від інших народів, щоправда, мабуть тільки в тих випадках, коли запозичений міф знаходив відповідний ґрунт, одержував осмислене місце в житті та світогляді того народу, який його сприймав, отже, відповідав конкретним умовам його життя і досягнутого рівня цивілізації.

Міфологія – це дуже своєрідна система уявлень про довколишню природ­ну і соціальну дійсність. Причини, через які взагалі повинні були виникати міфи (тобто відповідь на питання, чому сприйняття світу первісною людиною повинно було прийняти саме таку своєрідну і вигадливу форму, як міфотворчість), потрібно, очевидно, шукати у характерних для того рівня культурно-історичного розвитку особливостях мислення ¹.

Головні передумови своєрідної міфологічної "логіки":

1) Первісна людина не виокремлювала себе з навколишнього природного і соціального середовища, не мислила себе поза їх межами:

– "…Чоловік на давніх ступенях духовного розвитку, живучи в безпосередній стичності з природою, вважав себе її частиною, дивився на ціле своє окруження – звірів, птахів, рослини, ріки, скали – як на єства з людською душею, що приймають живу участь у людській долі, що спочувають чоловікові в щастю й нещастю, допомагають або шкодять. Се рід, так би сказати, примітивного пантеїзму з антропоцентричною тенденцією, бо чоловік являється в ньому осередком животворної природи, від якої ведуть до нього таємничі нитки…" (Філарет Колесса)².

– "Індивід слабо почуває свою окремішність. Він занадто сильно ототожнює себе і свої інтереси з інтересами роду і через те і поза собою не звик уявляти собі ясно окремого індивідуального існування: будь то членів свого роду, будь то чужородців, будь то предметів живої й мертвої природи. Вони зливаються в його уяві з своїми родами в однім понятті"³. "Основній соціальній тенденції людської громади в сій стадії її життя, – на думку М.Грушевського, – відповідав "збірний, колективістичний характер зав’язків примітивної поезії", який фольклорна традиція заховала почасти і до наших днів. "Ся доба розвитку родових і племінних форм, або тотемна, як її звуть, характеризується потягом до солідарності, соціальності, колективізму [...]. Між тими психологічними і організаційними засобами, котрими в середині племені і роду розвиваються отсі почуття спільноти і солідарності, згадані вище колективні відправи і збори, в котрих культивуються початки словесного мистецтва, грають дуже важну ролю. Сим же колективістським характером переймаються початки поетичної творчості, служать сим завданням родоплемінної спільноти, і тільки вже як явище другорядне з колективного поетичного репертуару витворюється репертуар індивідуальний" (Михайло Грушевський)⁴.

2) Мислення первісної людини мало риси дифузності й нероздільності, було майже невіддільним від емоційно-афектної, моторної сфери, нерозривно поєднуючи їх у собі.

– Своєрідним прикладом, який досить вдало ілюструє ймовірну специфіку первісного міфологічного мислення, може бути чимало проявів дитячої психічної діяльності (виходячи з ідеї подібності онто- та етногенезу): як діти (особливо хлопчики) розповідають чи переповідають один одному якусь незвичайну пригоду, що трапилася з ними, переглянутий фільм, нову комп’ютерну гру, підсвідомо залучаючи для кращої образності міміку, жести, звуконаслідування і, звісно, слово.

– Іван Франко, з’ясовуючи первісні джерела "усякої поезії", дав виразну характеристику свідомості первісної людини-творця фольклору: "…Ми сказали вище, що народний поет, творячи якусь нову пісню, користується змістом та формою тих, які він уже застав. Що ж то за зміст і форма? Докладно сформу­льоване, це питання приводить нас до самих початків усякої поезії, до тієї "праісторії поетичного і взагалі мистець­кого розвитку", в якій з одного джерела випливали і пер­вісні релігії, і обряди, і пісні. Джерелом їх не є, як це ще недавно твердилося, багатство фантазії первісної лю­дини, що живе в безпосередньому зв’язку з природою: первісна людина нічого майже не творить з фантазії і не може творити, бо ця фантазія у неї надзвичайно убога через малу кількість і малу різнорідність сприйнятих вра­жень.

Джерелом первісних епічних мотивів є, скоріше, та відсутність межі між почуттям і дією, та надзвичайна жвавість і бурхливість у виявах почуття, яка і тепер ще вражає кожного європейця в дикунах. Всякий незвичай­ний факт, незвичайне явище збуджує розум до найвищого ступеня, виявляється в криках, рухах, стрибках, жестах і звертаннях, які, посилюючись завдяки своїй масовості, переходять у пісню. Кожне нове повторення подібного факту або явища викликає новий вибух спільного почуття, нову імпровізацію на давній мотив і одночасно нове зба­гачення, розвиток її тексту, підпорядкування його пев­ному ритмові під такт спільного танцю і під акомпанемент спільних мімічних рухів.

Отже, первісна поезія була, по суті, колективним ви­бухом почуттів, збірною імпровізацією, яка одночасно була співом, танцем і пантомімою. Рештки цієї первісної поезії ще збереглися досі в деяких обрядових піснях, які виконуються в такт танцю, в супроводі характерних рухів. У цій поезії ще все перемішане: оповідання, і лірика, і драма, її основа захоплює цілий колектив, збуджує його емоційний настрій і тому відтворює завжди всі ті вияви "святого шалу", що був джерелом першого вибуху.

З часом, проте, почуття охолоджується, залишається тільки інтерес до самого змісту, до самого факту, який дав привід до утворення пісні; з лірично-епічно-драматичної імпровізації вона стає піснею, а пізніше епічною повістю, співаною або декламованою спокійним тоном, її охоче слу­хають, проте вона вже не збуджує в масах ні вибухів гніву, ні сліз, ні шаленої радості.

Таких пісенних мотивів з часом у кожного народу по­винно назбиратися більш або менш значний запас. Вони є основою, з якої розвинулась не тільки наступна народна поезія, алей поезія художня: епопея, лірика і драма, а також міфологія. Отож епіка переважно йде слідами реальних фактів. Бачити в давніх епічних піснях міфи, в давніх богатирях богів, одягнених у людські постаті, або персоні­фіковані явища природи, як це ще недавно робила ціла школа вчених етнографів (Мангардт і т. д.), – це значить іти проти течії. Антропоморфічні міфи складаються саме на зразок епопеї, а не навпаки: Гомер, а скоріше ті епічні пісні, які він використовував, були власне джерелом грецької міфології... (1887 р.)⁵.

Наслідком таких особливостей міфологічного мислення було наївне олюднення всієї природи, загальна персоніфікація, "метафоричне" зіставлення природних, соціальних, культурних об’єктів. Людина переносила на природні об’єкти людські властивості: "оживлювала" їх («урухомлювала», що актуальне для предметів так званої «неживої» природи; наділяла здатністю розмовляти, думати, відчувати), наділяла їх душею (одухотворювала), а часто і зовнішньою антропоморфністю. Цей процес мав і зворотне спрямування: міфологічним людським предкам надавали рис природних об’єктів, особливо тварин.

– Відображення сил, властивостей і фрагментів всесвіту в одухотворених і конкретно-почуттєвих образах породило вигадливу міфологічну образність (наскрізь фантастичну з сучасного погляду): – окремі сили і властивості набувають пластичного вираження. Так, наприклад, сила може бути виражена багаторукістью, а гарний зір – багатоокістю тощо, чи шляхом найдивовижніших трансформацій зовнішнього вигляду: хвороби могли бути зображені чудовиськами, що пожирають людей, космос – часто представлений у міфах світовим деревом або живим велетнем, із частин якого може бути створений світ, родоплемінні предки – зображені істотами подвійної – зооморфної і антропоморфної природи й легко змінюють свій вигляд, чому сприяли тотемічні уявлення про кровну спорідненість і часткову тотожність соціальних груп із видами тварин. При цьому для міфу характерно, що різноманітні духи, боги (а тим самим і представлені ними стихії та природні об’єкти) і герої пов’язані чисто людськими сімейно-родовими зв’язками.

Деякі міфологічні образи є складним багаторівневим поєднанням різних за місцем і часом походженням ознак, що входять у певну міфологічну систему. Міфологічні образи представляють одухотворені, персоналізовані конфігурації "метафор". І "метафоричний", точніше символічний образ подає інобуття того, що він моделює, тому що форма тотожна змісту, а не є його алегорією, ілюстрацією.

Як зазначив Ф.Ко­лес­са, наслідком такого первісного світогляду (анімістичного в своїй основі) постала "найбільш характерна прикмета людової поезії східноєвропейських народів – живо­творення природи, живе сполучення з природою, що так ярко проглядає в слов’янських і особливо українських народних піснях"⁶. Учені розрізняють кілька рівнів еволюції живо­творення природи: "Анімітизм – оживлення, анімізм – одухотворення й антропоморфізм – очоловічення – становлять основу давнього дохристиянського вірування, це бачимо в усьому житті і в усіх віруваннях давньої людини, бо все: сонце, зорі, місяць, вогонь, вода, рослини, звірини, каміння, дерева, вітер, зілля й т.ін., – усе це живе, має свою душу, чоловіковидне" (Іван Огієн­ко)⁷.