1.3. Специфіка міфу9

Етіологізм (від грец. "причина") – націленість на пояснення реалій навколишнього світу ("як це відбулося?", "як це зроблено?", "чому?") – найістотніша риса міфологічного мислення. Етіологізм випливає із самої природи міфу, оскільки в міфі уявлення про будову світу передаються у вигляді розповіді про походження тих або інших його елементів (розкрити суть чогось – це розповісти про його початок, звідки і чому воно взялося). Крім того, особливо в найбільш архаїчних міфологіях, наприклад австралійських аборигенів, існує чимало власне етіологічних міфів – найчастіше коротких розповідей, які подають наївні пояснення тих або інших властивостей тварин, походження якихось особливостей рельєфу тощо.

– Пережитки давнього міфологічного етіологізму можна догледіти у традиційній усній творчості українців, зокрема у численних так званих етіологічних легендах про лелеку (бузька), свиню, черепаху, гаддя.

¹⁰

Генетизм міфу – заміна причинно-наслідкових зв’язків прецедентом – походження предмета видається за його суть. Науковому принципу пояснення протиставляється у міфології "початок" у часі. Пояснити суть, будову речі – це значить розповісти, звідки вона взялася, як була зроблена; описати навколишній світ – значить розповісти про його виникнення. Теперішній стан світу – рельєф, небесні світила, породи тварин і види рослин, спосіб життя, соціальні інституції та релігійні норми, знаряддя праці, прийоми полювання і приготування їжі тощо – все виступає результатом подій давноминулого часу та вчинків міфічних героїв, предків або богів. Отож, розповідь про події минулого виступає у міфі засобом опису світобудови, засобом пояснення його сучасного стану.

– Зрештою, знання про початок світу чи речі стає могутнім засобом керування цим світом чи річчю (найяскравіше це виражено у цілительських практиках фінських ла́лулая, лікувальні чародійні співи-руни яких – це епічні за своїм характером розповіді про появу речі чи явища, які заподіяли шкоду, рану. Див., як Вейнемейнен лікував свою рану від сокири, шукаючи того, хто знав заспівати руну про початок заліза, "Калевала").

Символізм міфу є його найважливішою рисою. Дифузність, нерозчленованість первісного мислення виявилася в нечіткому розмежуванні в міфологічному мисленні суб’єкта й об’єкта, предмета і знака, речі і слова, істоти та її імені, речі та її атрибутів, одиничного і множинного, просторових і часових відношень, початку і принципу, тобто походження і суті.

Міфологічне мислення оперує, як правило, конкретним і персональним, маніпулює зовнішніми вторинними чуттєвими якостями предметів; об’єкти зближаються за вторинними чуттєвими властивостями, за суміжністю у просторі і часі. Те, що в науковому аналізі виступає як подібність, у міфологічному поясненні виглядає як тотожність. Конкретні предмети, не гублячи своєї конкретності, можуть ставати знаками інших предметів або явищ, тобто їх символічно заміняти. Замінюючи одні символи або низку символів іншими, міфічна свідомість намагається подати зображувані предмети зрозумілішими (хоча повне подолання метафоризму та символізму в рамках міфу неможливо).

– Приклади міфологічного "символізму" особливо виразно виявляються у різноманітних магічних практиках, наприклад замовляльних: українське замовляння щоб привернути хлопця (вийняти слід з-під ноги і замастити в печі: "як цей слід пече, так щоб і його пекло, поки до мене не навернеться").

– Вірування індіанців Північної Америки про силу імені: незнайомій людині ніколи не називають свого справжнього імені, а лише інші, несправжні, боячись, що дізнавшись його, зла людина може накоїти шкоду (навіть убити) власникові імені.

"Правдивість міфу". Зміст міфу в епоху його творення й активного побутування мислився первісною свідомістю цілком реальним (більше того, через свій "парадигматичний" характер міф виступає "найвищою реальністю"), різниця між реальним і надприродним не проводиться. Для тих, серед кого міф виникав та побутував, міф – "правда", тому що він – осмислення реально даної й "досі" існуючої дійсності, прийнятої багатьма поколіннями людей "до нас". Зміст міфу та реальність не протиставлялися. Ставши досвідом, міф, як і будь-який інший колективний практичний досвід, що накопичувався безліччю поколінь, розглядався як достатньо "надійний". Для всякого первісного суспільства цей досвід був зосереджений у мудрості предків, у традиції, тому осмислення фактів зовнішнього світу було справою віри, а віра вже не підлягала перевірці та не потребувала її.

Таким чином, міфи (а особливо розповіді про "прапредків", про міфічні часи "першотворення") творять наче священний духовний скарб племені. Вони пов’язані з давніми племінними традиціями, утверджують прийняту в цьому суспільстві систему цінностей, підтримують і санкціонують певні поведінкові норми. Міф наче пояснює і санкціонує існуючий у суспільстві та світі лад, він також пояснює людині її саму та її довкілля, щоб підтримувати цей порядок.

Отже, нездатність провести різницю між природним і надприродним, байдужність до протиріч, слабий розвиток абстрактних понять, чуттєво-конкретний характер, метафоричність, емоційність – ці та інші особливості первісного мислення перетворюють міфологію у дуже своєрідну символічну (знакову) систему, у термінах якої первісна людина сприймала й описувала увесь світ.

1.4. Окремі категорії міфології

Міфічний час¹¹. У будь-якому типовому міфі міфологічна подія відділена від "теперішнього" часу якимось великим проміжком часу: як правило, міфологічні розповіді належать до "старожитніх часів", "початкових часів". Різке розмежування міфологічного періоду і сучасного ("сакрального" і "профанного" часу) властиве навіть для найпримітивніших міфологічних уявлень, часто присутнє особливе позначення для давніх міфологічних часів.

Міфічний час – це час "початковий", "первісний", "перший", "прачас" (нім. Urzeit), час до часу, тобто до початку історичного відліку поточного часу. Це час прапредків, пратворення, прапредметів, "час сновидінь" (за термінологією деяких австралійських племен, тобто час одкровення в снах), сакральний час на відміну від пізнішого профанного, емпіричного, історичного часу; – це той час, коли все було "не так", як тепер.

Міфічне минуле – це не просто попередній час, а особлива епоха першотворення. У міфічний час прапредки, деміурги, культурні герої створили сучасну світобудову, зразки (парадигми) соціальної поведінки тощо. Міфічний час, який передує початку емпіричного часу – це епоха першопредметів і першодій: перший вогонь, перший спис, перші вчинки тощо. Реальні досягнення культури, формування соціальних стосунків в історичний час тощо проектуються міфом у міфічний час і зводяться до однократних актів творення.

Все, що відбувалося в міфічний час, набуває значення парадигми (від грец. "приклад", "образ"), розглядається як прецедент, що є зразком для відтворення вже тому, що цей прецедент існував у "початкові часи". Тому міф звичайно поєднує в собі два аспекти – розповідь про минуле (діахронічний аспект), і засіб пояснення сучасного, а іноді і майбутнього (синхронічний аспект). Для первісної свідомості все, що є зараз, – результат розгортання початкового прецеденту.

Класичний приклад міфічного часу – часу сновидінь – подає міфологія австралійських аборигенів, у яких він позначає не стільки сновидіння, скільки міфічних предків, "вічних людей", які у міфічний час мандрували землею. Ці тотемні предки, на відміну від богів розвинутих міфологій, хоч і можуть "оживати" в обрядах і снах, у своїх нащадках та у створених ними об’єктах, але все ж мисляться радше як істоти, що жили і творили у міфічний час, а не як духи, які сьогодні керують світом.

Найважливіша функція міфічного часу і самого міфу – створення моделі, приклада, зразка. Міфічний час і ті події, які його виповнюють, дії предків і богів є сферою першопричин усього першопочаткового, джерелом архетипних першообразів, зразком для всіх наступних подій.

Залишаючи зразки для наслідування і відтворення, міфічний час і міфічні герої одночасно є джерелом магічних духовних сил, що продовжують підтримувати встановлений порядок у природі й суспільстві – підтримка такого порядку також є важливою функцією міфу. Ця функція здійснюється за допомогою ритуалів, що часто прямо інсценують події міфічного часу і навіть іноді рецитують самі міфи (так, у Давній Греції елевсінські містерії супроводжувалися оповіданням священних міфів про Деметру та її доньку Персефону, про викрадення Персефони володарем світу мертвих Аїдом, про її повернення до матері). У ритуалах міфічний час і його герої не тільки зображуються, але ніби відроджуються з їхньою магічною силою, події повторюються і актуалізуються. Ритуали забезпечують їх "вічне повернення" і магічний вплив, що гарантують безперервність природних і життєвих циклів, збереження колись встановленого порядку. Міф і ритуал творять дві сторони – як би теоретичну і практичну – одного й того ж феномену. Проте поряд із міфами, які містять ритуальний еквівалент, є міфи, що не мають такого еквівалента, так само як і ритуали, позбавлені свого міфологічного двійника.

Категорія міфічного часу особливо характерна для архаїчних міфологій, але трансформовані уявлення про особливу початкову епоху зустрічаються й у вищих міфологіях, іноді як ідеальний "золотий вік" або, навпаки, як час хаосу, що згодом був космізований. У прин­ципі, міф націлений на зображення перетворення хаосу в космос. Міфологічний по­чат­ковий час залишається тлом в архаїчному епосі (див. сканд. "Едда", фін. "Калевала"). Згодом, в епічних пам’ятках міфічний час перетвориться в славнозвісну героїчну епоху єдності народу, могутньої державності, великих війн (епоха Карла Великого, Володимира Великого, короля Артура) та ін. У міфологіях, пов’язаних із вищими релігіями, міфічний час перетвориться в епоху життя і діяльності обоготворених пророків, фундаторів релігійної системи й общини.

Поряд із часом початковим у міфи проникає й уявлення про кінцевий час, про кінець світу (есхатологічні міфи). Виникають "біографії" богів і героїв, описується їхній життєвий цикл і головні подвиги і т.п. Проте міфічний час залишається основною категорією міфу, подібно як міфи про творення і міфи пояснювальні (етіологічні) є найважливішим, найфундаментальнішим і типовим видом міфотворчості.

Світове дерево¹² – у міфологічній моделі світу універсальний символ, що об’єднує усі сфери світобудови (космосу).

Образ світового дерева фіксують у численних міфологіях у таких варіантах, як "дерево життя", "дерево родючості", "дерево центру", "дерево сходження", "небесне дерево", "шаманське дерево", "містичне дерево", "дерево пізнання", менш частотні варіанти: "дерево смерті", "дерево зла", "дерево підзхемного царства" тощо.

Цей образ може втілюватися у вигляді власне дерева, крона якого досягає небес, коріння опускаються у потойбічний світ, а стовбур асоціюється із серединним світом (земля), а також у інших символах – аналогах світової осі (axis mundi): світова гора (порівн. Меру, Куньлунь, Тайшань та ін.), світовий стовп, першолюдина (порівн. інд. Пуруша, сканд. Імір укр. метаморфози обдуреної дівчини в укр. баладах), ритуальні предмети (храм, колона, хрест, драбина та ін.), аж до символів на зразок дерева пізнання і "мисленна древа" у староруській поетичній традиції (див. "Слово о полку Ігоревім").

Образ світового дерева виявляють або ж реконструюють на основі міфологічних, зокрема космологічних уявлень, зафіксованих у словесних творах різних жанрів, пам’ят­ках образотворчого мистецтва (живопис, орнамент, скульптура, вишивка тощо), в архітектурних спорудах (насамперед культових), у всілякому посуді, ритуальних дійствах.

По вертикалі зі світовим деревом пов’язані істоти, що втілюють космічні зони: на вершині – птах (два птахи), біля стовбура – копитні (олені, коні та ін.), іноді людина, біля коріння – змій (порівн. скандинавський Іггдрасилъ, індонезійських Махаталу – птаха-деміурга у кроні С. д. і рогату змію – його супротивницю – біля коріння, у світовому океані, породжених зі С. д. близнюків Латуре, Дане і Ловалангі та ін.).

По горизонталі світове дерево моделює простір, орієнтований по сторонах світу: відповідно в різноманітних моделях світу присутні п’ять дерев – у центрі і по головних напрямках, або С. д. оточують 4 тварини, 4 божества та ін. (порівн. чотирьох чаків у пан­теоні майя, що розташовувалися на деревах, інд. локапал та ін.). У симетричних композиціях, пов’язаних зі С. д. втілені фундаментальні для міфології розходження між правим і лівим, життям і смертю (в ацтеків – бог сонця і бог смерті Міктлантекутлі).

Світове дерево пов’язує всі основні просторово-часові координати: порівн. опис Ашваттхі, коріння якої тягнуться з неба униз, і з землі – нагору; коріння Іггдрасиля, що сягають земель небесних асів, північних велетнів та потойбіччя; російську загадку про дерево, що має 12 гілок, на кожній – по 4 гнізда і т.д. (рік з 12 місяцями); д.-інд. уявлення про рік як гніздо брахмана тощо.

Зі світовим деревом (деревом пізнання) пов’язане таємне знання: порівн. поширений в індіанців та ін. народів сюжет про руйнівника гнізда, що стає культурним героєм, про Одіна, що прибив себе списом до С. д., щоб здобути шаманську мудрість.

Біля світового дерева відбувається найважливіший космогонічний або ритуальний акт: по С. д. боги, шамани та ін. проникають у всі світи, біля його коріння божество вражає свого супротивника (порівн. Ра, що вбиває змію під сикиморою. Перкунаса, що вражає змієподібного демона), приноситься жертва (ритуал ашвамедха біля дерева ашваттха), вирішуються долі людей (див. Парні), на ньому живуть душі і самий бог (древо життя в слов’янських апокрифах).

Світове яйце¹³ – яйце космічне, у багатьох міфо-поетичних традиціях образ космогонічних міфів.

Зі світового яйця виникає всесвіт або якась персоніфікована творча сила: деміург, культурний герой (див., наприклад, фін. Вейнемейнен, Хіранъягарбха, Праджапаті), іноді – людський рід (порівн. Паньгу). У китайській традиції первозданний хаос Хуньдунь нагадує збовтане яйце. У грецькій традиції також хаос уподібнюється до світового яйця. Часто з верхньої і нижньої половин світового яйця виникають небо і земля або сонце (див., наприклад, у ст. Брахма, Яусор-і-Хасіс, Тангароа, Мутум). У багатьох випадках світове яйце описується як золоте, а також з іншими атрибутами сонця (порівн. виникнення єгипетського сонця – Ра з яйця птиці "Великий Гоготун", народження зі світового яйця орфічного пер­вородного сонячного божества Фанеса й ін.). Іноді з образом світового яйця пов’язується часова структура всесвіту (Брахма проводить у яйці рік).

У нижчій міфології з яйця народжуються різноманітні втілення злих сил (порівн., наприклад, василіск, Рарог, Оомоеой, Айтеарас, яйце, у якому захована смерть Кощея Безсмертного). Космогонічна функція світового яйця співвідноситься з важливою роллю яєць у календарних ритуалах (напр., великодні писанки, крашанки).

Міфічні числа¹⁴ – клас знаків, що описують міфологічну модель світу. Універсальне значення має поділ чисел на парні та непарні у зв’язку з дуальними міфологічними класифікаціями (чоловічий і жіночий, лівий і правий, верх і низ тощо – порівн. Інь і ян).

Найпростіші операції дають низку особливо важливих сакральних чисел, які описують основні координати всесвіту: 1 + 2 = 3 – сфери всесвіту, небо, земля, потой­біч­ний світ (порівн. трилока), пов’язані з цими сферами божества (порівн. давноінд. Тримурті, іранського Траетаону, слов. Триглава та ін.). Чотири сторони світу­ з міфологічними "хранителями" (див. локапали) і центр світу дають число 5 (п’ять основних стихій китайської міфології, п’ять міфічних володарів Уди и т.д.). Сума основних горизонтальних і вертикальних координат всесвіту (4 + 3) дає число 7 як втілення космічної цілісності, самодостатності, сюди входять: часові (7 днів тижня), астральні (7 планет) і культові сукупності (7 богів пантеону в іранській – Амеша Спента, значення числа 7 у східнослов’янській, зокрема в українській традиції, 7 богів щастя у японців). Інше складне число – 12 (3 х 4) пов’язане з 12 місяцями, знаками зодіаку, старозавітними "колінами Ізраїлевими", числом апостолів тощо. Значення цілісності в інших традиціях і варіантах може мати число 9: див. єгипетські Атум-Ра (один) породжує Шу і Тефнут (два), вони – Геба і Пут (2), від який народжуються Осіріс, Ісіда, Сет і Нефтіда (4); дев’ять чинів ангельських та ін. Число 10 (1 + 2 + 3 + 4) – у гностицизмі моделює всесвітню цілісність (плерому), 10 заповідей Божих і т.д.

Порушення числової гармонії дає нещасливі числа (12 + 1 = 13): див. Іуду Іскаріота як тринадцятого і т.д. Складні числові символи утворювалися з простих: див. протиставлення числа 666 як числа Антихриста і 888 як числа Месії. Спеціальні "числові" тексти передають структуру світового дерева – космосу (див. рос. загадку: "Стоит столб до небес, на нем 12 гнезд, и каждом гнезде по 4 яйца, в каждом лице по 7 зародышей") і т.д.