83.Лаекенська декларація

грудні 2001 року, через рік після Ніццького договору та Ніццької декларації, що закликала до продовження інституційної реформи, Європейська Рада ухвалила в Лаекені (Бельгія) декларацію про майбутнє Європи. Лаекенська декларація оголосила план реформування Європейського Союзу, з метою зробити його демократичнішим, прозорішим та ефективнішим.

, декларації сформульовано 60 питань щодо майбутнього Європи, всі вони стосуються чотирьох основних тем: визначення та розподіл повноважень, спрощення договорів, інституційна структура та створення Конституції для громадян ЄС. Згідно з Лаекенською декларацією було скликано Конвент за майбутнє Європи, який працював над проектом Конституції і представив свої пропозиції на Європейській Раді в Салоніках у червні 2003 року (див. також “Європейська Конституція”).

84.Лісабонська стратегія

нова стратегічна мета Європейського Союзу, спрямована на підвищення глобальної конкурентоспроможності Союзу через економічне оновлення та поліпшення в соціальній сфері й охороні довкілля. Європейська Рада в Лісабоні в березні 2000 року визначила для Європейського Союзу завдання на наступне десятиліття: стати найконкурентоспроможнішою та найдинамічнішою в світі економікою, що базується на знаннях, здатна до постійного зростання, забезпечує більше кращих робочих місць та тісніше соціальне гуртування. Див. також "Політика в галузі підприємництва".

85.Ломеська конвенція

упродовж 25 років – з 1975 по 2000 рік – регулювала відносини між ЄС та країнами Африки і Карибського та Тихоокеанського басейнів (АКТ). Ломеська конвенція (за назвою столиці Тоґо), так само, як до неї Яундеська, мала на меті створити рамки побудови відносин з колишніми колоніями деяких країн Спільноти, і допомогти їм у розвитку. Передбачала систему пільг для країн АКТ в торгівлі з ЄС. Ломеська конвенція три рази поновлювалась, відповідно, з’являлись “Ломе II”, “Ломе III” і “Ломе IV”. Остання втратила чинність 2000 року, її замінила Котонуська конвенція. Головні фінансові й технічні інструменти реалізації Ломеської конвенції надавали Європейський фонд розвитку та Європейський інвестиційний банк.

86.Люксембурзький компроміс

спосіб розв’язання кризи “порожнього крісла”, що виникла в липні 1965 р., внаслідок демонстративної відмови Франції від свого місця в Раді. Рішення президента Франції Шарля де Ґолля бойкотувати засідання Ради було викликане завершенням перехідного періоду, упродовж якого рішення щодо єдиного ринку ухвалювались одностайно. Перспектива голосування кваліфікованою більшістю такого життєво важливого для Франції питання, як фінансування спільної сільськогосподарської політики, і вірогідність залишитись у меншості змусили де Ґолля вдатися до такого радикального заходу. Люксембурзький компроміс, завдяки якому країни-члени здобули право накладати вето на пропозиції, що зачіпають головні національні інтереси, досягнуто в січні 1966 року.

87.Маастрихтський договір

також відомий, як Договір про Європейський Союз (Договір про ЄС, ДЄС) проклав шлях до поглиблення європейської інтеграції, зокрема, через внесення до Римського договору Економічного та монетарного союзу. ДЄС запровадив також назву “Європейський Союз”; останній об’єднав наднаціональну Спільноту і два міждержавних “ стовпи” політичної співпраці: спільну зовнішню та безпекову політику і співпрацю в галузі правосуддя та внутрішніх справ. Крім того, ДЄС запровадив посаду європейського омбудсмена, Комітет реґіонів, процедуру спільного ухвалювання рішень, а також розширив сферу застосування процедури голосування кваліфікованою більшістю. Підписаний в Маастрихті 7 лютого 1992 року, ДЄС набрав чинності 1 листопада 1993 року. Ратифікація Договору про ЄС наразилася на значні перешкоди в деяких країнах Союзу. Зокрема, референдум у Данії 1992 року відкинув її; лише повторний референдум наступного року відкрив шлях до ратифікації ДЄС.