1. Своєрідність і сучасне тлумачення предмету філософії.

Предметом філософії є виявлення найбільш загальних закономірностей розвитку світу, виражених в принципах, філософських законах та категоріях. Предм. Ф. є не тільки вивчення наявного і минулого, але й можливого і майбутнього. Тому її називають наукою мудрості. Предмет Ф. х-ся своїм гуманістичним характеромбо в центрі його змісту перебуває людина. Якщо простежити історію розвитку різних філософських систем, то неважко помітити, що вся її тематика фактично зосереджена навколо центральної багатопланової проблеми "людина - світ", яка має багато проявів, модифікацій: "суб’єктивне-об’єктивне", "матеріальне-духовне", "природа-суспільство" тощо. Проблема "людина-світ" виступає як універсальна і може розглядатися як загальна формула, смислова направленість, зорієнтованість практично кожної філософської системи. Тому вона і виступає основним питанням філософії. "Велике основне питання всієї, особливо новітньої, філософії є питання про відношення мислення до буття..."

Предметом філософії є процес взаємодії між людиною і світом. Таке уявлення про предмет філософії виникло не відразу. Впродовж тривалого часу вона сприймалась як своєрідна “цариця наук”. У Стародавній Греції поняття “філософ” було рівнозначно слову “мудрець” взагалі, тобто людина, яка має грунтовні знання в різних областях. Проте вже за часів давнини людина за допомогою філософії намагалася знайти відповіді на питання, які прийнято називати вічними: “…що таке світ і хто така людина? Як вони співвідносяться між собою? Чи створені вони кимось, чи залежать від когось, чи існують самі по собі ?…Чи має їхнє існування якусь мету або призначення? Що є найбільш цінним у світі та в людському житті ?…”. Кожне нове покоління філософів по-новому розв’язує для себе ці проблеми.

Формування предмету філософії не було швидким одноразовим актом. Це був тривалий процес поступового виявлення специфічного філософського змісту, усвідомлення його окремішності від попередніх типів світогляду – міфології та релігії. Процес історичної трансформації предмету філософії обумовлений як об’єктивними, так і суб’єктивними причинами: до об’єктивних причин слід віднести стан, рівень накопичених конкретних і філософських знань про навколишній світ (природу, людину і суспільство), про духовні, в першу чергу пізнавальні особливості, можливості як окремої людини, так і суспільства в цілому. До суб’єктивних причин відносять своєрідність насамперед форми осягнення предмета філософії тим чи іншим філософом, філософською школою або течією.

2.Співвідношення раціонального і ірраціонального в філософії

Раціоналізм- це філософська течія, що визначається єдиною достовірною основою піднання і поведінку людини. Представник – Спіноза. Раціональне – філософська категорія, яка фіксує всезагальність, міру розуму в життєдіяльності і піднанні людини. Класичнийтип раціональності – від античної філософії до середини ХІХ ст. філософія Декарта. Класичний тип раціоналізму – класичний тип наукової раціональності. Особливості – 1) взірець теоретичного мислення і об*єктивність, істинність знання. Це онсновна ідея класичної раціональності. 2) в межах класичної раціональності акцентується увага на об*єктові. Відхиляється суб*єкт. Об*єкт як абсолют. Основний носій – наука. Максимально заперечуєтьсятіло людини. Методологізується і гносеологізується раціональність. Закладає Кант своєю антропологією. ХІХст. Занепад класичної раціональності. Мамардашвілі – той хто знає предмет,той знає свій стан розуму. Свідомістьпрозора щодо самої себе (Платон). Арістотель – логіка, вчення про категорії. Декарт – через інтелектуально інтуїцію, фіксує знання.в людини є мислення. Кант і Гегель – теоретичне мислення-засади світу.

В ХІХст. Марксизм, психологізм. Маркс – непрозорість для суб*єкта власних станів свідомості. Ілюзорна свідомість. Взаємозв*язок суб*єкта і об*єкта опосередкований суспільним. Класичний психоаналіз. Раціоналізація, сублімація харатеризує становлення самого індивіда, історію його сексуальності. Лібідо. Класична раціональність=наукова раціональність. Тепер раціональність набуває різних виявів. Розвиток соціального знання. Основний смисл раціональності. Цілепокладання і сенсопокладання – характеристика раціональності в межах некласичної філософії. Цілепокладання – Вебер. Людина орієнтована на соціальну дію, коли вона цілевизначена, цілеспрямована. Сенсопокладання – екзистенціалізм, релігійна філософія. Ідея – людина в реальності абсурду спроможна фіксувати себе через призму свого мислення як здатність обирати і привносити значущість себе, важливість себе. Самостійна детермінація.

Постнекласичний тип раціональності: зверненість до суб*єкта. Феноменологія, психоаналіз. Др.пол.ХХст. 60ті рр. –комунікативний поворот в філософії. Раціональність через призму індивідуальної взаємодії у суспільності. Габельмас – декомунізація людини. Цілі визначають тих хто їх покладає. Дегуманізація. Покладати в основу системи ідеї діалогу (Габельмас).

Існує 3 основні типи раціональності:

-класична – об*єкт, теоретичне мислення, наукове мислення

-некласична – онтологічний поворт, людина в її практиках. Суб*єкт.

-постнекласична – розкривається через звернення до проблеми людини в сучасному світі. Діагностується сама людина та її положення.

Основні смисли раціональності: наукова раціональність (можливість систематичного об*єктивно – істинне знання про предмет); методологічна раціональність (К.Поппер, діалогізм, логічно обгрунтовує теоретичне усвідомлення і максимально виключає емоції, почуттєвість людини); соціальна раціональність (цілевизначення, цілепокладання, цілереалізація); соціокультурна раціональність (відповідність тому смисловому горизонту в якому існує і виявляє себе людина); особистісна раціональність(екзистенціалізм) (спроможність до аутентичного визначення власних смислів, значеь в межах своєї діяльності).

АЛЕ: неможна відкидати почуттєву складову. ХХст. – екзистенціалізм. Хосе Ортега – і Гассет. «Людина має послуговуватись власним озумом» І.Кант. Франкфуртська школа – людина дивиться через призму себе як суб*єкта. Просвітництво вже немає соціального значення. Комунікативна філософія: людина характеризує себе через призму інструментального розуму.

Ірраціоналізм – філософський напрям к. ХІХ-п.п.ХХст. який тяжіє до максимального звуження компетенції розуму, його спроможності в процесі пізнання, наукового мислення. Альтернатива розуму. Керкігор, Ніцше, Шопенгауер, феноменологія. Ірраціональне – філософська категорія, яка характеризує співвідношення через призму цілісності, неподільності думки, буття.

Неефективність протиставлення світу мислення і світу речей – реальність я к певна цілісність. Соціокультурна реальність. Ірраціональне не постає запереченням. Копліментарність раціонального і ірраціонального.

Раціон.-підхід у гносеології, що стверджує розум як головний засіб людського пізнання(зарод в ант., розпов. в нім. Клас. філ.-навк. світ тільки через розум(клас-кін19ст, неклас-кін20ст, постнеклас-сьогодення))Ірраціонан.-підхід у гносеолог., що заперечує можлив. Розуму як панівного засобу людського пізнання. Основоположники-Якобі, Шеллінг-на перший план висувають ірраціональні категорії:свідомість, підсвідомість, інтуїція, воля тощо. Раціо. Філос. Знайшла своє втілення у екзистенціалізмі, феноменології, філософії життя, психоаналітичній філософії, ніцшеанстві…Співідн- у гносеології та пошуках людської екзистенції.