8.Структуралізм та оновлена метафізика

Структуралізм — напрям у сучасній (перев.франц.) філосо­фії, який вважає структурно-функціональний метод головним методом філо­софії. Розглядає структуру як вічне і незмінне, ігноруючи її розвиток. С. мав значний вплив у соціології, етнографії, мовознавстві та інших науках. Пред­ставники К. Леві-Стросс, М. Фуко та ін. Метафізика — умоглядне вчення про найзагальніші види буття — світ, Бога й душу. Постструктуралізм…Ф. Де-Сосюр…

Розквіт С: 60-і роки ХХ ст. в межах французького С. (Леві-Стросс, Лакан, Барт)

Передумова появи: методологічне відставання гуманітарних наук

Мета: переведення гуманітарних наук з емпірико-описового на теоретичний рівень (зрівняння в правах з природничими науками)

Критика: традиційної метафізики, ірраціоналізму і інтуїтивізму, синтетичного гуманізму (Сартр)

Методологічний поштовх: ідеал “нової науковості”, розроблений в межах соссюрівської лінгвістики – виокремлення в мовленевій діяльності специфічного предмету (“мови”), визначення в ньому необхідних (не випадкових) зв’язків і створення адекватний цьому предметові дослідницький інструментарій.

Вихідні принципи С:

1.принцип структурного пояснення об’єктів гуманітарного знання

2.уявлення про позасвідомий характер структури

Струкутра – інваріантно – статичне ціле, утворене взаємозв’язком його елементів таким чином, що кожний залежить від інших і може з’явитися лише завдяки відношенням з іншими елементами. Для структури характерним є кінцева кількість складових і правил їх комбінування, які піддатні систематизації і інвентаризації.

С – перенесення дослідницької поблематики зі сфери суб’єктивності і свідомості на позасвідомий рівень людського мислення.

С. намагається осягнути буття відносно самого буття, а не відносно людського Я.

Критика С. розпочинається майже одночасно з його появою, внаслідок чого формується напрямок постструктуралізму.

Народжується в межах структуралізму (70-і р.ХХ ст). Головні представники – Дельоз, Деріда, Фуко, Крістєва.

Спільна риса структуралізму і П. – критика автора-суб’єкта і літературного твору в якості його продукту. Але критика ведеться з різних позицій і переслідує різні цілі. Якщо для структуралізму структура – це самодостатнє ціле, яке не потребує ні адресата, ні комунікативної ситуації, ні автора (автор – лише простий виконавець структурних приписів), то з позиції П. структура – це втілений логоцентризм, а автор – тиран, який здійснює за допомогою твору терор монологічної істини.

Якщо в межах С. об’єктивний статус наук забезпечувався структурою, то з позиції П. – знання взагалі не може претендувати на об’єктивність.

П. виводить С. проблематику з лінгвістичної плошіни у сферу реальності - бажання, чуттєвості, тілесності.

9.Критичність посмодерну

Постмодернізм викликає велику кількість трактувань. П. – теоретична течія у філософії ХХ ст.., яка привертає увагу до змін, що відбуваються в сучасному світі. Він не існує як єдиний, організований напрям, навпаки, різні концепції, теорії об’єднуються під назвою П., хоча саме це поняття ще не достатньо концептуальне.

Основоположниками П. є Ніцше, Вебер, Фуко.

Філософська концепція постмодернізму має великі здобутки у конкретних науках. Тому «конкретно-науковий» постмодерн на сьогоднішній день носить достатньо конструктивний характер. Хоча в гуманітарних науках сила його падає. Його основоположні поняття «сліду», «письма», «іншого», «різності» тут є вже не настільки функціональними і в силу певної непослідовності багато з елементів і фрагментів цього вчення на даному етапі викликають досить різку критику. Критика суспільства як системи споживання, вирпобництва. Бодріяр. Бодріар – сучасна людина характеризується практичною байдужістю. Характерне для суспільства споживання. Індивідуальність – п. ХХст. «приватність». Фуко – критика постмодернізму. Культурне самозваблення, індивідуальної неповторності. ХХст. – прибрали виробничу частину. Гедонізм, нарцисизм – характеристика ХХст. Суспільство споживання. Ціннісне, що впроваджено в ринкову культуру