3.Символічні та метафоричні смисли філософії

Як виражається і розуміється філософське знання. До сер.ХІХст. оснвна функція філософії – пояснення. Існує взагалі 3 функції філософії: опис, пояснення, передбачення.

Філософія не пояснює, вона може лише відтворювати свої ідеї через призму інтерпритації, розуміння, трактування. Гуссерль – філософія продукує не поняття, а ідею, смисли і значення, які не піддаються чіткій фіксації. Символічність і метафоричність філософії. Екзагеза – трактування релігійних текстів. Новий час відхиляє символічність, ототожнюється з образм. ХІХст. – ХХст. Мова символів характерна для філософського мислення. Ніцше «Філософія». Відсутність прямих ідей, показань, все робиться опосередковано. Структура символу: 1) образ – фіксую рівень візуально-просторових уявлень. Психічна функція. 2) метафора – рівень почуттєво-сенсорних вражень. Транслює симсл. 3) знак –рівень знаково-звукової будови слова. Комунікативна функція. Відтвореність і імперативність висловлювань людини, що і характеризує символізм. Форма виразу і передачі духовного змісту культури через матеріальні предмети чи створені образи що виступають я к знаки цього змісту – символ.

Символізм: має 2 етапи(1-стар. світ;2-христ. теологія;) Символічність розглядається через культуру. Неокантіанська школа (Касірер)-людина фіксує відношення до дійсності через призму символізму. «Мова-домівка буття» Хайдегер, Філософія Ніцше-приклад символізму.Елементи симв. представлені символами буденної мови Метафоризація – це процес, що приводить до отримання нового значення про світ шляхом використання вже існуючих в мові назв. Метафоричний процес передбачає не тільки участі розуму, мозку людини, а й світу, в тріаді з яким метафоричний вислів постає своєрідним вузлом метафора – людина – світ. На відміну від Арістотеля, який заявляв, що “порівняння – розгорнута метафора” теорія порівняння(Ціцерон) розглядає метафору як скорочене порівняння, акцентуючи увагу на відношенні подібності, що лежить в основі метафори, а не дії заміни (субституції) як такої.

4.Духовно-практична інтенція філософії

Інтенція (лат.прагнення, спрямованість) у філософських тлумаченнях означає предметну спрямованість переживань свідомості, первинне смислоутворювальне устремління свідомості до світу, предметну інтерпретацію відношень. Це поняття, запозичене Ф. Брентано з середньовічної схоластики і фундаментально осмислене його учнем Е. Гуссерлем, набуло поширення у феноменологічних ученнях та близьких до нього екзистенціалізмі (Ж.-п. Сартр) й неотомізмі (Ж. Марітен). В екзистенціоналізмі інтенція виражає постійну напруженість між світом і «людською реальністю», взаємністю й незвідністю їх. Продукує симсли які мають значення. Формує картину світу. Соціокультурний простір насичує ідеалами, симслами.

5.Критичний раціоналізм, як філософський напрям

РАЦІОНАЛІЗМ - напрям у філософії, що визнає розум єдиною достовірною основою пізнання і поведінки людей. Р. прого­лошує розум єдиним джерелом і основою наших знань. У цьому розумінні Р. про­тистоїть як сенсуалізму (емпіризму), який шукає джерело пізнання у свідчен­нях органів чуття, а в знанні фактів - го­ловну форму пізнання, так і ірраціоналізму.

Карл Поппер – британський філософі, логік, соціолог ХХ ст.

Головні праці: “Логіка та ріст наукового знання”, ”Відкрите суспільство та його вороги”, “Злиденність історицизму”.

Погляди формуються під впливом логічного позитивізму, проте свої головні ідеї (концепцію “критичного раціоналізму”) висуває на грунті критики методологічних принципів індуктивізму.

На думку Поппера, метод науки не є індуктивним методом: неправомірним є виведення універсальних висловлювань (гіпотез) з сингулярних (часткових висловлювань), незалежно від кількості останніх, оскільки будь-який висновок, зроблений таким чином, завжди може виявитись хибним. (Скільки би прикладів білих лебедів ми не спостерігали, все це не виправдовує висновок – “всі лебеді білі”).

Хоча метою науки є пошук істини, ми все одно ніколи не можемо досягти її. Тому, раціональність науки полягає не в встановленні достовірності, а виключно в критичному підході – те, що не може бути спростованим, неварте серйозної уваги. Проте, ідея істини нам необхідна як регулятивна. Тільки відносно неї ми можемо говорити, що хоча ми і здатні помилятися, ми все ж таки сподіваємося вивчитися на наших помилках і наблизитися до істини, хоча можливо ніколи і не досягти її.

Таким чином, межі науки співпадають з межами раціональної критики, яка засновується на вимозі: висувати “сміливі” гіпотези, піддавати їх самим жорстким перевіркам, спростовані гіпотези відкидати як хибні і висувати їм на зміну нові. Цей процес нескінчений і лише в ньому реалізується спрямованість пізнання до істини. Діяльність, яка не відповідає цим вимогам не може вважатися науковою і не є цілком раціональною.