6.Феноменологія як противага «психологізмові» і альтернатива «натуралізмові»

Феноменологія (гр.те. що з'являється;засн-Гусерль)-філософське вчення про феномен, який постає не чим іншим, як появою певної реальності, Її самовияв і саморозкриття. Ф. не розкриває реальності, а засвідчує її такою, якою вона є. Для Гуссерля феномен — безпосередня даність, те, що дано з очевидністю.Осн. предмет-свідомість. Феноменологія зміщує увагу, наприклад, від дерева, яке я сприймаю, до самого акту сприймання.

головним напрямом якої є:

-прагнення звільнити філософську свідомість від натурфілософських установок;

-досягти в області філософського аналізу рефлексії свідомості про свої акти і про даний в них зміст;

-виявити граничні параметри пізнання, початкові основи пізнавальної діяльності.

Подальший свій розвиток ідеї феноменології отримали в екзистенціоналізмі і герменевтиці.

Гуссерль вважав, що починати вивчення життєвого світу і науки треба з дослідження свідомості, тому що реальність доступна людям лише через свідомість. Важлива не сама реальність, а те як вона сприймається і осмислюється людиною. Осн мотив – досягнення ясності, очищення свідомості від нашарувань. Задача – розкриття смислу предметів, затемненого множиною смислів, суперечливих думок і оцінок. Гол харак-ка свідомості – її постійна направленість на предмет – «інтенціональність».

У феноменології «свідомість стає чистою свідомістю». Існування предметів завдяки «інтенціональному переживанню» пізнається в ході споглядання, за допомогою смутних уявлень, осмислення, оцінки, в ході практичних дій; участь суб'єкта в цих процесах свідомості спочатку не цікавить феноменологію. Світ перетворюється на «феномен світу».

У цьому сенсі феноменологія є наукою про конструювання світу, про структуру буття, яке для такої людини має значення ідеальної наочності. Це конструювання і ця структура здійснюються в чистих переживаннях свідомості, що створюють сенс.

7.Критичність в онтології: від критичної філософії Канта до критичної онтології Гартмана

Онтологія — вчення про першооснови буття. Онтологія – вчення про найзагальніші принципи, визначення і категорії буття і сущого. О. Виникає ще в античній філософії, але сам термін вводиться в 1613 р. Гокленіусом. Кант критично аналізує поняття О., тлумачачи його як «аналітику розсудку», яка пропонує принцип покладання реальності в пізнанні. В центре философской системы Канта - проблема объективности, истинности познания. В книге "Критика практического разума" Кант утверждал, что объектом познания является материальная вещь вне человека, вне его сознания. Так уже на первой ступени познания Кант метафизически противопоставлял явление и сущность, в то время как сущность является внутренним содержанием предмета, а явление - внешней формой его существования. Поэтому анализирующий рассудок через явление идет к внутренней сущности предметов. В работе "Критика способности суждения" абстрактное мышление категориями (общими понятиями) только прилагается к единичным вещам, к индивидуальной сущности предметов. Следовательно, эта сущность, как и на первой ступени, оказывается непознаваемой. Здесь ограничение познания миром явлений Кант объяснял тем, что общие понятия возникли в сознании субъекта априори (от лат. априори - из предшествующего, подразумевается знание, предшествующее опыту и независимое от него) и не имеют связи с объективной реальностью. Третью ступень познания Кант рассматривает в книге "Критика чистого разума", где способность человека к философскому, а не обыденному мышлению признается только за людьми с высшими, философскими наклонностями. И здесь, согласно его учению, чистый разум, решая общие проблемы мироздания (конечен или бесконечен мир в пространстве и во времени и др.), запутывается в неразрешимых противоречиях, и Кант ставит знак равенства между неразрешимостью и непознаваемостью.

Прикладом онтології, яка утворилася на засадах нового розуміння буття і сущого (під впливом Гуссерля), є «критична онтологія» німецького філософа Миколи Гартмана одна з найбільш відомих онтологічних концепцій XX ст. Вона відійшла від традиційного розуміння буття як властивості лише матеріального сущого (речей), але не перейшла на позицію суб'єктивізму Гайдеггера, для якого «бути» означає «мати значення», тобто бути для людини. Вихідними поняттями онтології М. Гартмана є реальне та ідеальне буття. Реальне буття (реальний світ) є найбільш очевидним. Методологічним принципом, на основі якого утворюється сфера реальності, є часовість й індивідуальність. Все, що існує в часі та характеризується індивідуальністю, належить до сфери реальності. Реальне буття охоплює чотири шари — матерію, життя, психічні та духовні явища. Простір і час у М. Гартмана онтологічно не рівноцінні. Простір пов'язується тільки з матерією, а час охоплює всі шари реальності. На підставі такого поділу він критикує матеріалізм за зведення реальності до матерії та протяжності. Психічні та духовні явища не є матеріальними (не є протяжними), але вони належать до сфери реальності, оскільки характеризуються часовістю.