49. Витоки, сенс і спрямованість історичного процесу

Існує 2 граничних полярних підходи щодо визначення сенсу іст.процесу: Сенси: передбачений заздалегідь(богословський-до народження христа і після) і хаотичний в кожному періоді сусп. самі творять свою історію відповідно до їх цінностей. Шпенглер (провісь історії) і Фукуяма (занепад культури).

Серед трактувань сенсу історії, що співіснують нині у значенні основних, можна виокремити: агностичне (К.Ясперс), віталістське (В.Віндельбанд, Г.Ріккерт), антиісторицистське (К.Поппер, А.Данто), екуменічне (А.Дж.Тойнбі), екзистенціалістське (М.Гайдегер, Ж.П.Сартр, А.Камю), герменевтичне (М.Гайдегер, Х.-Г.Гадамер, П.Рікьор), анти раціоналістичне (Т.В.Адорно, М.Хоркхаймер, П.Фейєрабенд), телеологічне (М.Бердяєв, Ж.Мартен), комунікативне (Ю.Габермас, К.Ясперс, К.О.Апель).

Сенс історії не зводиться лише до розвитку суб’єкта історичної життєдіяльності. Він має охоплювати, як мінімум чотири параметри цієї життєдіяльності: по-перше, самопізнання чи само ідентифікацію суб’єкта історії, спрямовану на формування його автентичного самоусвідомлення своєї неповторності; по-друге, розвиток тих своїх сильних сутнісних сил, що зумовлюють не тільки соціальну типовість суб’єкта, а й його нетиповість, унікальність; по-третє, пошук і вибір саме свого осередку в структурі масштабної цілісної історичної системи, який. З одного боку, робить можливою ефективну реалізацію суб’єктом саме його здатностей, з іншого – якомога повніше відповідає запитам означеної системи щодо даного суб’єкта; по-четверте, сенс історії має охоплювати автентичну та повноцінну самореалізацію суб’єкта і історичному процесі.

Усі існуючі точки зору з проблеми сенсу історії є не що інше, як вираження та відображення тих чи інших реальних граней цієї проблеми у масштабі того чи іншого індивіда історії на певному етапі його розвитку. Тому кожна з цих точок зору отримує право на існування як один із відтінків, чи аспектів осмислення цієї проблеми.

спрямованість історичного процесу. В цьому випадку зазвичай вичленяють дві основні концепції філософії історії: так звану теорію "суспільного круговороту", або локальних цивілізацій і культур, і теорію суспільного прогресу.

Теорія суспільного круговороту, або локальних цивілізацій і культур активно розроблялася і захищалася багатьма філософами і істориками ще із старовини. Найбільш яскраве втілення її ідей знайшли своє віддзеркалення у М Данилевського(ніякої всесвітньої цивілізації не існує, а є лише окремі "культурно-історич. типи", ядром кожного з цих типів є "історичні нації", які відрізняються від неісторичних тим, що мають власну ідею і завдання. Тому ті або інші політичні формули, вироблені одним народом, тільки для цього народу і годяться), О. Шпенглера(висміює ідею однолінійною, суцільного поступального прогресу. Він бачить не монотонну картину, а феномен безлічі культур, у кожної з яких власні: форма, ідея, пристрасті, життя, манера сприймати речі, смерть. 8 культур), А. Тойнбі(розглядає історію як круговорот локальних цивілізацій. У нього декілька різних варіантів таких цивілізацій. Історія постійно кидає цивілізації "виклики". Творча меншина відповідає на "виклики", захоплюючи за собою інертну більшість. Своєрідність "викликів" і "відповідей" визначає специфіку кожної цивілізації, ієрархію її соціальних цінностей, її сенс життя.).

Теорія суспільного прогресу (Тюрго, Кондорсе, Гердер, Гегель, а ще раніше Тіт Лукрецій Кар) надавали важливе значення ідеї про те, що розвиток людства йде по висхідній лінії.

„Кінець історії” – Ф. Фукуяма вбачає у тому, що людство врешті-решт знайшло кінцеву, розумну форму суспільства і держави, яке знайшло своє втілення у розвинутих країнах світу. У теоретичному плані людству немає чого шукати. Кінцеву раціональну форму суспільства пропонує раціоналізм. В постісторичний період немає ні мистецтва, ні мистецтва, ні філософії, є лише музей людської історії, що старанно оберігається. Все це наводить людей на песимістичні роздуми про майбутнє, які, може, й примусять історію взяти ще один старт, так завершує свою статтю Фукуяма.

Жан Бодріяр. 1) Про кінець історії говорять у звязку з прискоренням оновлення в різноманітних сферах життя, виходом за межі чітко визначеного горизонту, в якому можливим є реальне. Таке прискорення робить неможливою концентрацію, значущу кристалізацію подій, яку й називають історія. 2) У суч сус-вах панують масові процеси. Події чергуються і зникають в індифирентності. Маси, що нейтралізовані інформацією, виробили до неї нечутливість і нейтралізують історію. Вони не мають історії, не мають почуття творення, не мають бажань. 3) Подолання тієї ммежі, за якою в процесі дедалі більшої інформ експансії та її вдосконалення історія перестає існувати як така. 4) Зараз – кінець лінійності. У такій перспективі майбутнє вже не існує – немає більше й кінця історії – парадоксальний процес повернення назад, реверсивний ефект модерну.