82.Режим Протекторату: внутрішня і зовнішня політика.

Індепендентська республіка вже не мала підтримки кіл нового дворянства та буржуазії і втрачала опору в народі. В цих умовах армійське командування перейшло до вікритої військ.диктатури. 16 грудня 1653 Кромвель був проголошений головою держави з титулом лотда-протектора. За новою конституцією («Орудіє управління»), в руках зосереджувалась влада – підкорювалась армія та флот, він мав право заключати договори з інозем.державами і видавати накази. Конституція передбачала скликання нового парламенту та існування Держ.ради (не мали реал.влади). Збільшений майновий ценз. Республіка була ліквідована. При протектораті було підтверджено знищення рицарських утримань, збереження копігольда та церковної десятини. Примінялись обгородженя. Для зміцнення протекторату був введений військово політ.режим: країна поділена на 11 військ.округів. Скупчення пароду не допускались. При протектораті Кромвеля скликались 2 парламенти, але бул розпущені. В 1657 титул лорда-поротектора був проголошений спадковим. Зовн.політика: успіхи в обл.торгівлі та колоніальної експансії. В 1654 – мир з Голландією; торгові договори з Португалією, Швецією і Данією. Початок війни з іспанією, захопила у неї 1655 Ямайку. Англ.кораблі захоплювали ісп.судна, що йшли з грузом срібла з Америки. Ост-Індська компанія отримала нові привілеї.

83.Релігійно-ідеологічний фактор у підготовці англійської буржуазної революції хvіі ст.

Поєднання соціальних, політичних, релігійних проблем – одна з найважливіших особливостей Англ революції.

Підприємців і нових дворян, які набували все більшу вагу в економічному житті, не задовільняла англіканська церква, підпорядкована абсолютизму, яка вимагала постійних взносів, пишних дорогих обрядів. Вони ставали пуританами (чистими) – прихильниками очищення церкви від успадкованих від католицтва обрядів, таєнств, від ілади єпископів, від церковних судів. Тим самим вони протестували проти політичного і соціального цстрою, бо головою англіканської церкви був король. Віровчення пуритан базувалось на ідеях Кальвіна і шотланського проповідника Джона Нокса. Пурітани проголосили основою релігії особисту віру кожного, заперечуючи священу монополію дух-ва. У вірі всі рівні – і лорди і простолюдини. Пурітани проголосили ідеал ощадливості, мирного аскетизму, «дешевої церкви». Вони стверджували ідею про мирське покликання людини і спрямовували її до матеріальних, реальних проблем. Аргументи, образи, думки – з Біблії. Біблію переклав на англійську мову Тіндел у 30-ті рр 16 ст. З 60-70 рр. женевські дешеві видання нелегально потрапляли у родини сквайров, йоменів, купців, ремісників. Яків І санкціонував новий переклад Біблії на англійську мову. Пурітани заперечували ієрархічний єпископальний устрій. На чолі кожної общини віруючих стояв пресвітер, обраних серед шановних людей. Замість єпископів церква управлялась консисторіями – радами пресвіторів і проповідників. Пресвітеріанами ставали переважно заможні купці, фінансисти Сіті, великі земельні-джентрі, вільні селяни.

Ще одна течія – індепенденти (незалежні), вони вважали, що держава не має права втручатися у справи релігії, виступали за широку релігійну терпимість, вільне самоуправління конгрегації віруючих. Індепенденство було виразом протесту проти вузбкої замкнутості пресвітеріан, воно сприяло виникненню чисельних народних рухів. Індепенденти – середні прошарки джентрі, власники невеликих майстерень і мануфактур, дрібні лавочники, селяни-арендатори.

84.Республікансько-демократичний та помірковано-ліберальний напрямки в національно-визвольному процесі Італії.

1. Політична роздробленість Італії. Піднесення П'ємонту. Після революції 1848-1849 рр. Італія залишилася такою ж роздробленою, як і раніше. У Ломбардії і Венеції було відновлено владу Габсбургів, за допомогою австрійських багнетів повернули собі престоли герцоги Модени, Парми і Тоскани. Для більшої безпеки до столиць герцогств було введено австрійські війська, а в Римі після розправи над республіканцями розташувалася французька залога.

Придушення революції призвело до відновлення абсолютистських режимів майже в усіх італійських державах, її учасників спіткали репресії, переслідування. Особливо лютувала реакція на півдні країни, у Неаполітанському королівстві, де мстивий і жорстокий король Фердінанд II встановив режим терору і поліцейської сваволі. Тільки в Сардинському королівстві (до складу якого входила розвинута область П'ємонт) збереглися конституційний устрій і деякі громадянські свободи. Король Віктор-Еммануїл II, побоюючись повторення революційних потрясінь, надав перевагу співробітництву з лібералами.

З 1852 р. і до своєї смерті в 1861 р. прем'єр-міністром П'ємонту був визначний представник ліберальних кіл граф Камілло Кавур. За підтримки ліберальної більшості в парламенті йому вдалося нейтралізувати тиск на короля реакційних сил і зміцнити конституційний порядок у країні. Кавур більше за інших діячів тогочасної Італії розумів значення розвитку економіки для зміцнення держави. У 50-ті роки в П'ємонті розгорнулося будівництво залізниць, іригаційних каналів, портів. Було створено сприятливі умови для розвитку текстильної промисловості, металургії, сільського господарства і торговельного флоту. Кавур уклав з Англією і Францією вигідні торговельні угоди, що прискорило промисловий переворот у країні.

2. Два шляхи в боротьбі за об'єднання. Кавур і Мадзіні. З кінця 50-х років XIX ст. в Італії знов активізується рух за національну незалежність і об'єднання країни. У ньому визначилися дві течії - революційно-демократична і помірковано-ліберальна. Революційні демократи, що спиралися на ремісників, селян, інтелігенцію, як і раніше, обстоювали революційний шлях об'єднання країни в єдину демократичну республіку. Визначними представниками цього табору були Мадзіні та Гарібальді.

Джузєппе Мадзіні створив у Марселі єдину загальноіталійську революційну організацію «Молода Італія». її головна мета полягала у звільненні країни від австрійського гніту та об'єднанні всіх італійських земель у єдину демократичну республіку. Виконати це завдання, на думку Мадзіні та його однодумців, можна було тільки шляхом революції, яку слід здійснювати «з народом і для народу». Після 1849 р. Мадзіні, мріючи про нову революцію, залишився вірним повстанській тактиці. За його активної участі в 1853 р. було підготовлее повстання в Мілані, яке, однак, закінчилося повним розгромом. Невдачі зазнала і спроба мадзіністів організувати в 1857 р. збройну експедицію на Сицилію. Але революційна «партія дії», що виросла на основі «Молодої Італії», не припиняла боротьби.

Поміркована течія, що представляла інтереси ліберального дворянства і буржуазії, орієнтувалася на об'єднання під владою конституційного монарха. Головне сподівання при цьому пов'язувалося з ліберальним П'ємонтом. Лідер течії, граф Кавур, був розважливим і гнучким політиком, він будував свої плани, виходячи з реальних можливостей. Як і всі ліберали, Кавур відкидав шлях революційного об'єднання країни «знизу», де вирішальну роль у боротьбі відігравав би народ. Головне завдання він убачав у вигнанні австрійців з Ломбардії й Венеції та включенні цих областей разом із Пармою, МоДеною і Тосканою до складу Сардинського королівства. Таким чином, об'єднання країни мало здійснюватися поступово і під владою Віктора-Еманнуїла II.

Готуючись до війни проти Австрії, Кавур прагнув заручитися підтримкою великих європейських держав. Улітку 1858 р. він уклав секретну угоду з Наполеоном ІІІ, за якою Франція зобов'язувалася виступити на боці П'ємонту і надати йому допомогу в об'єднанні Північної Італії. У нагороду до території Франції мали увійти Ніцца і Савойя.

У ході війни уряду П'ємонту вдалося заручитися підтримкою добровольців з усієї Італії. Очолив частини волонтерів Дж. Гарібальді. У червні 1859 р. франко-сардинські війська під особистим командуванням Наполео-на III завдали австрійцям поразки під Маджентою і заволоділи Ломбардією. Невдовзі союзні війська вщент розгромили австрійців у кровопролитній битві при Сольферіно.

Але французький імператор Наполеон III завдав справі об'єднання Італії тяжкого удару. У серпні 1859 р. за спиною італійців він уклав з австрійцями перемир'я, а потім у містечку Віллафранка підписав мирний договір. За договором Австрія була змушена поступитися Ломбардією, але зберегла за собою Венеціанську область. Зрадивши у такий спосіб інтереси союзника, Наполеон III все-таки одержав обіцяні Ніццу і Савойю.

Тим часом в Італії ширився визвольний рух. Патріотичні сили домоглися звільнення від австрійських залог Тоскани, Парми й Модени. Обрані там Національні збори висловилися за приєднання областей до П'ємонту. Повстала Романья - частина Папської області, знову розгорнулися антибурбонські виступи в Неаполітанському королівстві, і особливо на Сицилїі.

3. Піднесення визвольного руху. Походи Гарібальді. У 1860 р. Сицилію знов охопив вогонь селянських повстань. Скориставшись з цього, демократи на Півночі Італії почали підготовку військової експедиції для надання допомоги повстанцям. Почалося вербування і навчання волонтерів. З ініціативи Гарібальді для закупівлі зброї було створено фонд добровільних пожертвувань.

У травні 1860 р., зібравши невелику армію добровольців - усього 1200 чол. (вони були одягнені в червоні сорочки, звідси назва «тисяча червоносорочечників»), - Гарібальді таємно на двох кораблях відплив з Генуї на Сицилію. Коли він висадився на острові, населення вітало його як визволителя від тиранії Бурбонів. Звідусюди під прапор Гарібальді сходилися добровольці, і через два дні до його загону приєдналися 4 тис. селян. Повстанцям протистояло 25 тис. королівських військ. Але завдяи завзяттю бійців і вмілому маневруванню Гарібальді вдалося виграти важливу битву під Калатафімі. При першому ж натискові неаполітанців «тисяча» кинулася на ворога і, попри свою чисельність, противник був розбитий дощенту. Гарібальдійці оволоділи центральним містом Сицилії - Палермо, і незабаром увесь острів було очищено від королівських військ. Прибувши до Палермо, Гарібальді оголосив себе диктатором Сицилії від імені сардинського короля Віктора-Еммануїла.

Після звільн. Сицилії влітку 1860 р. гарібальдійські війська висадилися в Калабрії і, не зустрівши опору деморалізованої королівської армії, рушили на Неаполь. 7 вересня Гарібальді урочисто вступив у столицю Королівства Обох Сицилій, а потім розгромив залишки урядових військ у битві на р. Вольтурно. Успіх походу Гарібальді, який за короткий час зумів вигнати з Неаполя Бурбонів, багато в чому пояснюється підтримкою його селянами Пд. Італії. Скориставшись диктаторськими повноваженнями, Гарібальді скасував численні привілеї дворянства і духівництва, конфіскував майно монастирів, знищив ненависний селянам податок на помел зерна, а головне - обіцяв усім, хто прилучився до повстання, землю після перемоги.