22.Економічна політика Франції в роки імперії.

Економічна політика Наполеона полягала в забезпеченні першості французької промислової і фінансової буржуазії на європейському ринку. В першу чергу, цьому заважав англійський капітал, перевага якого обумовлювалася тим, що в Англії відбулась індустріальна революція. Англія одну за іншою збирала коаліції проти Франції, намагаючись залучити на свою сторону найбільші європейські держави — у першу чергу Австрію і Росію. Вона фінансувала ведення воєнних дій на континенті. Намагаючись економічно задушити Англію, Наполеон підписав декрет про континентальну блокаду (1806). Відтепер Франція і всі її союзники припиняли торговельні зносини з Англією. Європа була основним ринком збуту англійських товарів, а також колоніальних, ввезених в основному Англією, найбільшою морською державою. Континентальна блокада завдала шкоди англійській економіці. Через рік Англія переживала кризу у виробництві вовни, текстильної промисловості; відбулося падіння фунта стерлінгів. Однак блокада вдарила і по континенту . Французька промисловість не в змозі була замінити на європейському ринку англійську. Порушення торговельних зв'язків з англійськими колоніями привело в занепад і французькі портові міста: Ла-Рошель, Марсель і ін. Населення страждало від нестачі звичних колоніальних товарів: кава, цукру.

23.Економічний розвиток Італії в роки наполеонських війн.

Вся Италия (за исключением островов Сардиния и Сицилия) находилась фактически под властью Наполеона. Французские власти провели в Италии некоторые реформы: упразднили внутренние таможенные барьеры, затруднявшие развитие торговли, конфисковали и распродали часть монастырских земель, ввели французское буржуазное законодательство. Но проводимая ими экономическая политика препятствовала самостоятельному промышленному развитию Италии. Италия должна была вывозить весь свой шелк-сырец во Францию. Ввоз машин в Италию был воспрещен. Континентальная блокада подрывала итальянскую морскую торговлю, привела к упадку Геную, Анкону, Ливорно и другие порты Италии, вызвала свертывание знаменитого стекольного производства в Венеции и ряда других отраслей промышленности. Огромные денежные поборы, взимавшиеся французскими властями, разоряли страну. В 1809 г. была уничтожена папская власть в Риме, а папа увезен на положении пленника во Францию.

24.Економічний розвиток Франції 1830-1848 рр.

У роки монархії Луї-Філіпа (липневої монархії) розвиток капіталізму у Фр. зробив великі успіхи. Промисловий переворот торкнувся в першу чергу, як і в Англії, легкої промисловості. Споживання бавовни зросло з 28 млн. кг у 1831 р. до 64 млн. кг у 1845 р. Капітали, вкладені в торгові і промислові підприємства, збільшилися за два десятиліття в півтора рази (з 30 млрд. до 45 млрд. франків). Кількість парових машин, що застосовувалися в промисловості, до 1847 р. досягло 4853. У 30-х роках у Фр. почалося залізничне будівництво; до 1 січня 1847 р. в експлуатації перебувало 1535 км і споруджувалося 529 км залізничних ліній.

Промисловий розвиток Фр. йшов дуже нерівномірно. Велика промисловість, головним чином текстильна (вироби з бавовни, вовни і полотна), росла на півночі Фр. (Лілль), північному заході (Руан) і сході (в Ельзасі та Лотарингії). Металургійна промисловість швидко розвивалася в Луарськом басейні.

У Парижі панували такі галузі промисловості, як виробництво одягу, галантереї, предметів розкоші, дорогих меблів; тут переважали дрібні та середні підприємства, в яких було зайнято від двох до десяти робочих. У 1847 р. тільки 10% паризьких підприємців використовували працю більше ніж 10 робочих, а половину підприємств становили карликові майстерні, що належали ремісникам-одинакам, які експлуатували одного робітника; такі майстерні працювали на скупника або мануфактуриста-підприємця.

У промисловості Ліона - другого за чисельністю населення міста Франції, центрі шовкоткацької індустрії - все ще переважала розсіяна мануфактура. Великі підприємці-мануфактурісти мали звичайно тільки роздаткові контори; вони здавали замовлення зі своєї сировини власникам дрібних закладів з кількістю верстатів від одного до шести і відповідною кількістю підмайстрів, помічників, учнів, серед власників майстерень було багато майстрів-одинаків, які не користувалися найманою працею.

У багатьох департаментах мануфактуристи воліли розміщувати свої замовлення в селі, де робочі руки були дешевші, ніж у місті.

Політика уряду, який чинив заступництво тільки купцям, великим фінансистам, торговцям і верхівці промисловців на шкоду інтересам решті буржуазії, гальмувала розвиток промисловості і торгівлі.

Розвиток промисловості призвів до помітного збільшення чисельності робітничого класу Франції. У Парижі в 1846 р. з 1 млн. жителів майже третину становили робітники та дрібні ремісники. Значні пролетарські і напівпролетарські маси були зосереджені в Ліоні, Марселі, Руані, Бордо. Саме ці міста на чолі з Парижем і були зазвичай місцем революційних виступів того часу. У ході промислового перевороту і в результаті посилення капіталістичної експлуатації становище трудящих мас погіршувалося. Тривалість робочого дня в середньому дорівнювала 12-13 годинам, а в кам'яновугільних шахтах і в деяких інших галузях виробництва доходила до 15-16 годин і більше. Особливо жорстокій експлуатації піддавалися жінки і діти. Основна маса робітників і дрібних ремісників тулилася в сирих підвалах, на задушливих і темних горищах. Академік Адольф Бланкі писав, що він бачив в Ліллі робітниць, вся їжа яких складалася з 2 кг хліба на тиждень; ці жінки ледве трималися на ногах від виснаження. У 1841 р. було видано закон, який встановлював 8-годинний робочий день для дітей 8-12 років і 12-годинний - для підлітків 13-16 років. Але на практиці цей закон майже не дотримувався; до того ж він допускав безліч винятків (в окремих випадках нічна праця навіть для 8-річних дітей).

Вельми плачевним було становище більшої частини селянства, що становило дві третини населення Франції. Процес дроблення дрібних селянських ділянок гальмував розвиток сільського господарства і вів до зростаючого зубожіння переважної маси селян. Особливо важко жилося дрібним орендарям-здольникав. Використовуючи малоземелля селян, великі землевласники підвищували орендну плату.

Податки, прямі й непрямі (на сіль, на вино, що продавалися селянами в містах), душили селянство. Затримувало розвиток сільського господарства і відсутність дешевого кредиту. Сільські багатії грабували селян, стягуючи з них лихварські відсотки. Іншою формою грабування сільської бідноти було знищення залишків общинних земель і позбавлення селян старовинних «прав користування» (пасовища худоби на громадських вигонах, збирання колосків, залишків винограду, сухих галузок, соломи).

Не дивно, що жебрацтво знову, як і напередодні революції 1789 р., стало масовим явищем у французькому селі 40-х років XIX ст.; Тільки джерелом його була вже не феодальна, а капіталістична експлуатація.