Цитокіни

Із групи цитокінів застосовують інтерферони та інтерлейкіни. Із інтерферонів у комплексному лікуванні ряду пухлин застосовують рекомбінантний людський інтерферон . Він активує макрофаги, Т-лімфоцити і клітини-кілери. Препарат ефективний при мієлоїдній хворобі, саркомі Капоші та ін. Вводять препарат парентерально. Із побічних ефектів можуть спостерігатися лихоманка, головний біль, міалгії, артралгії, диспепсія, порушення кровотворення, дисфункція щитовидної залози та ін.

Із інтерлейкінів в онкології застосовують інтерлейкін-2 (пролейкін). Препарат стимулює розмноження і диференціювання Т-хелперів і Т-цитотоксичних клітин, активує макрофаги, посилює проліферацію В-лімфоцитів і підвищує активність Т-кілерів. Препарат одержують методом генної інженерії. Вводять його парентерально. Із побічних ефектів можливі гіпотензія, набряк легенів, пригнічення кровотворення, нефротоксичність, ураження ЦНС, алергічні реакції.

Моноклональні антитіла

До цієї групи відносять герцептин (трастузумаб) і ритуксимаб (мабтера). Препарати одержують методом генної інженерії. Вводять їх внутрішньовенно. Як правило, їх комбінують з іншими протипухлинними засобами.

Герцептин є антитілом щодо антигенних HER-2-рецепторів ракових клітин молочної залози. Надмірна активація цих рецепторів у 20-30% хворих призводить до проліферації і пухлинної трансформації клітин. Препарат блокує цей вид рецепторів, що призводить до цитотоксичного ефекту. Використовують препарат при раку молочної залози з метастазами при гіперекспресії HER-2-рецепторів.

Ритуксимаб взаємодіє з СД-20 антигеном, який локалізується на мембранах В-клітин неходжкінських лімфом.

Створений препарат бевацизумаб (авастин), який є препаратом моноклональних антитіл. Препарат блокує фактор росту ендотелію судин. У результаті порушується ріст судин у пухлині, її кровопостачання і уповільнюється ріст пухлини. Препарат вводять внутрішньовенно. Авастин показаний при колоректальному раку у комбінації з іншими протипухлинними препаратами.

Побічні ефекти моноклональних антитіл – лихоманка, нудота, блювання, шкірні висипання, головний біль, гіпотензія, гіпертензія, ураження нирок, набряки, бронхоспазм, кашель, лімфопенія, лейкопенія та інші.

Інгібітори тирозинкіназ

У наш час створюється новий напрям у лікуванні злоякісних пухлин. Так, як препарати для лікування пухлин синтезовані інгібітори тирозинкінази. Цей фермент є важливим функціональним елементом мембранних рецепторів – факторів росту (тромбоцитів, епідермісу, стовбурових клітин, судинного ендотелію, нервів та ін.). Крім того, є тирозинкінази цитоплазматичної та ядерної локалізації. Таким чином, цей фермент регулює ріст і диференціювання клітин і їх апоптоз.

Першим препаратом – інгібітором тирозинкінази є іматиніб мезилат, який блокує тирозинкіназу рецепторів тромбоцитарного фактора росту, фактора стовбурових клітин, цитоплазматичну тирозинкіназу. Застосовують препарат при хронічному мієлолейкозі, гастроінтестинальних стромальних пухлинах. Призначають іматиніб усередину. Із побічних ефектів можуть мати місце нудота, блювання, нейтропенія, шкірні висипання та ін.

Останніми роками були створені й інші синтетичні інгібітори тирозинкіназ: гефітиніб (блокує тирозинкіназу рецептора епідермального фактора росту, який застосовується при недрібноклітинному раку легенів, при раку голови та шиї), ерлотиніб (блокує ряд рецепторних тирозинкіназ і застосовується при недрібноклітиннному раку легенів), сунітинібу малеат (блокує ряд тирозинкіназ факторів росту і застосовується при гастроінтестинальних стромальних пухлинах, при світлоклітинному раку нирки) та інші.

РАДІОПРОТЕКТОРИ. ПРЕПАРАТИ, ЯКІ СПРИЯЮТЬ ВИВЕДЕННЮ

РАДІОНУКЛІДІВ

Радіопротектори – це лікарські засоби, які використовують при загрозі променевого ураження, під час променевої терапії онкологічних хворих, під час роботи з радіонуклідами. Препарати попереджають деструктивну дію іонізуючого опромінення або зменшують його наслідки.

Класифікація радіопротекторів

1. Сірковмісні сполуки.

1.1. Сірковмісні амінокислоти (цистеїн, метіонін) та їх похідні (цистаміну гідрохлорид, таурин, ацетилцистеїн).

1.2. Сірковмісні сполуки інших груп (унітіол, -меркапто-етиламід, -аміноетил, ізотіуроніл, цистофос, гамафос).

2. Біогенні аміни (серотоніну адипінат, мексамін, адреналін та ін.).

3. Амінокислоти (кислота глутамінова, кислота аспарагінова) та їх похідні (аспаркам, панангін).

4. Похідні нуклеотидів і нуклеозидів (натрію нуклеїнат, метилурацил, рибоксин, фосфаден, АТФ).

5. Спирти (бутиловий спирт).

6. Вітамінні препарати (рутин, кислота аскорбінова, піридоксин, токоферол, нікотинамід, метилметіонінсульфоній).

7. Антиоксиданти.

0. 7.1. Антиоксиданти прямої дії (токоферол, убіхінон, фіто-препарати).

1. 7.2. Антиоксиданти непрямої дії (препарати селену, амінокислот, цинку, міді, кофеїн).

8. Біополімери (зимозан та ін.).

9. Естрогени (естрадіол, похідні вазопресину та ін.).

10. Полісахариди (продигіозан).

11. Комплексони (пентацин, тетацин-кальцій та ін.).

12. Сорбенти (ентеросорбент СКН, силікагель, активоване вугілля, карболонг, карбюлоза та ін.).

13. Фітопрепарати (рідкий екстракт і настойка женьшеню, аралії, лимоннику китайського, елеутерококу, поліфенольні сполуки та ін.).

14. Метгемоглобінутворювачі (натрію нітрит, метиленовий синій).

Відповідно до тривалості дії виділяють препарати короткої та тривалої дії. Радіопротектори короткої дії починають діяти через 0,5–4 години після введення в організм і призначені для захисту організму від однократного або відносно короткотривалого впливу іонізуючого опромінення високого рівня. Вводять ці препарати в максимальних дозах. До цієї групи відносять сірковмісні сполуки, біогенні аміни і препарати, які порушують в організмі постачання тканин киснем (метгемоглобінутворювачі, натрію нітрат та ін.).

Радіопротектори тривалої дії застосовують у випадках тривалого впливу іонізуючого опромінення відносно невисокого рівня. До зазначеної групи препаратів відносять сполуки різної хімічної будови. Їх поділяють на засоби з гіпоксичним механізмом дії та засоби з негіпоксичним механізмом дії.

Засоби з гіпоксичним механізмом дії – це біологічно активні аміни і метгемоглобінутворювачі. До препаратів з негіпоксичним механізмом дії відносять сірковмісні сполуки і препарати інших груп.

Для профілактики і лікування променевої хвороби частіше за інші застосовують мексамін та цистаміну гідрохлорид.

Важливим відкриттям було виявлення закономірності між гі-поксією та пошкоджувальною дією іонізуючого опромінення. Чим більша гіпоксія організму, тим менший пошкоджувальний вплив опромінення. Через це препарати, які спазмують судини, зменшують напруження кисню в крові і тим самим сприяють розвитку гіпоксії, пригнічують перекисне окиснення і подвоєння ДНК при збільшенні синтезу білка і виявляють радіопротекторну дію. Такі властивості характерні для біогенних амінів (крім мексаміну).

Мексамін за хімічною структурою близький до серотоніну. Препарат викликає скорочення гладеньких м`язів у організмі, виявляє седативний вплив на ЦНС. Препарат призначають всередину за 30–40 хвилин до сеансу променевої терапії. Переноситься мексамін добре.

Сірковмісні сполуки – найбільш активні радіопротектори, активність яких зумовлена наявністю сульфгідрильних груп. Препарати пригнічують вільні радикали у клітинах організму й утворюють комплекси з важкими металами, нормалізують білковий обмін на рівні ДНК і підвищують вміст цАМФ. Цистаміну гідрохлорид призначають у таблетках усередину за 1 годину до опромінення. Тривалість ефекту – 5 годин. Препарат застосовують для профілактики і лікування хронічної променевої хвороби. У випадках гострої променевої хвороби лікувальний ефект не спостерігається.

N-амінопропенофенол перетворює гемоглобін у метгемоглобін, створюючи умови “транспортної” гіпоксії.

Ціаніди також виявляють радіопротекторний ефект, який зумовлений блокуванням активності дихальних ферментів (цитохромоксидаз), що забезпечують перенесення електронів від цитохрому до кисню.

Препарати з естрогенною активністю підвищують резистентність організму до іонізуючого опромінення. Механізм їх дії пов`язаний із підвищенням рівня естрогенів, які забезпечують адаптацію організму до екстремальних умов та пошкоджувальних впливів. Препарати захищають кістковий мозок, щитовидну залозу, знижують катаболічну дію опромінення, активують імунну систему (фагоцитоз).

Радіопротекторні властивості притаманні ряду високомолекулярних сполук (полісахариди, нуклеїнові кислоти, спирти, синтетичні полімери). Їх захисний ефект проявляється через 0,5–2 години з моменту вживання і триває до 3 діб. Механізм дії зумовлений стимуляцією синтезу нуклеїнових кислот, регенерацією клітин кісткового мозку. Із полісахаридів найвища активність притаманна зимозану, який захищає кровотворення від негативного впливу протипухлинних препаратів та іонізуючого опромінення. Препарат вводять внутрішньом`язово 5–10 разів на добу.

Батилол захищає білий та червоний кров`яні ростки від іонізуючого опромінення протягом 4–6 тижнів. Призначають препарат усередину з вершковим маслом або рослинною олією, які покращують його всмоктування.

Для захисту поверхні шкіри від іонізуючого опромінення призначають лінімент тезану, який наносять на шкіру перед сеансом опромінення.

Радіопротекторні властивості притаманні антиоксидантам прямої дії: токоферолу, нікотинаміду, аскорбіновій кислоті, рибофлавіну, піридоксину, препаратам женьшеню, китайського лимоннику, маньчжурської аралії, елеутерококу та ін.

Останніми роками виявлені антиоксидантні властивості препаратів селену. Їх непряма антиоксидантна дія зумовлена стимуляцією ферментів антиоксидантної системи клітин (селен активує глутатіонпероксидазу, сприяє синтезу цитохрому С та убіхінону). Також антиоксидантні властивості характерні для сполук цинку, міді, попередників глутатіону, лінолевої кислоти, кофеїну.

Препарати, які стимулюють лейкопоез (натрію нуклеїнат, метилурацил), також забезпечують радіопротекторний ефект. Деякі радіопротекторні властивості характерні для простагландинів, вазопресину, ацетилхоліну.

Зв`язуванню радіонуклідів сприяють комплексони (пентацин, тетацин-кальцій, альгінати), сорбенти (активоване вугілля, ентеросорбент СКН, силікагель, карболонг та ін.), пектини, рослинна клітковина, карбоксиметилцелюлоза (карбюлоза).

ЗАГАЛЬНІ ПРИНЦИПИ ЛІКУВАННЯ ГОСТРИХ ОТРУЄНЬ

У практичній діяльності лікарям нерідко доводиться мати справу з гострими отруєннями, які виникають в результаті випадкового або навмисного приймання токсичних хімічних речовин. За статистикою гострі отруєння становлять 40% від загальної кількості випадків невідкладної допомоги, наданої в лікарнях. Із них у 25% випадків було необхідним надання допомоги у відділеннях реанімації та інтенсивної терапії. Смертність при гострих отруєннях становить близько 4%.

Максимальна кількість отруєнь (випадкові отруєння) припадає на дітей віком від 1 до 4 років. Серед дорослих спостерігаються як випадкові, так і навмисні (суїцидальні) отруєння. Причому навмисні отруєння поширені серед молодих людей віком від 16 до 20 років і у похилому віці. Домінують отруєння алкоголем, лікарськими засобами (снодійними, антигіпертензивними засобами та ін.), засобами побутової хімії (інсектицидами, барвниками, бензином, гасом, антифризами, рідинами для виведення плям та ін.). Улітку часті отруєння такими рослинами, як беладона, вороняче око, дурман та ін., грибами (особливо блідою поганкою). Часто трапляються випадки токсикоманій серед підлітків, які вдихають інсектициди (“Карбофос”, “Хлорофос”), клеї, бензин, гас та ін. Це часто супроводжується тяжкими отруєннями зі смертельними наслідками. Потрібно зазначити, що препарати, які містять толуол, спричиняють стан, що нагадує дію галюциногену ЛСД (діетиламіду лізергінової кислоти). Такі препарати можуть стати причиною психічної залежності та швидкої деградації особистості.

Виділяють гострі та хронічні отруєння. Хронічні отруєння розвиваються у результаті повторного поглинання малих доз токсичних речовин і характеризуються повільним прогресивним розвитком симптомів. Більшість професійних захворювань, спричинених дією токсичних речовин, є хронічними отруєннями.

Гострі отруєння характеризуються раптовим початком, швидким розвитком (від кількох годин до кількох днів). У ряді випадків такі отруєння призводять до смерті пацієнта. Окремо виділяють надгострі отруєння, коли симптоми наростають надзвичайно швидко і пацієнт помирає через короткий проміжок часу. Наприклад, людина помирає через 15 хвилин після вживання паратіону натщесерце.

Лікування гострих отруєнь містить ряд заходів:

1. видалення отрути із організму;

2. інактивацію токсичної речовини;

3. симптоматичну терапію (підтримку функцій організму).