Хінолони іі покоління

Ця група містить такі препарати, як кислота налідиксова, кислота оксолінова (грамурин), кислота піпемідова (палін), кислота піролідієва.

Хінолони ІІ покоління подібно до препаратів І покоління блокують металзалежні ферментні системи мікроорганізмів. У результаті виникає бактеріостатичний або бактерицидний (залежно від концентрації препарату в середовищі) ефект.

Спектр дії хінолонів ІІ покоління спрямований на грамнегативні мікроорганізми (ешерихії, шигели, сальмонели, клебсієли, протей). Синьогнійна паличка резистентна до дії хінолонів ІІ покоління. Вторинна резистентність мікроорганізмів до препаратів ІІ покоління розвивається швидко.

Препарати призначають всередину, оскільки вони легко всмоктуються із шлунково-кишкового тракту. Хінолони ІІ покоління є проліками: із них після гідроксилювання у печінці утворюються активні сполуки. Препарати погано проникають до тканин і рідин організму, виводяться через нирки. Призначають хінолони ІІ покоління 4 рази на добу. Хінолони ІІ покоління показані при гострих і хронічних інфекціях сечовивідної системи. При їх призначенні необхідно підкислювати сечу.

При призначенні хінолонів ІІ покоління ймовірність розвитку побічних ефектів нижча, ніж при використанні препаратів І покоління. Терапія хінолонами ІІ покоління може супроводжуватися розвитком алергічних реакцій і диспептичних розладів, головним болем, фотодерматозами, безсонням. Протипоказаннями для призначення хінолонів ІІ покоління є тяжкі порушення печінки та нирок. Не можна також призначати ці препарати вагітним у перші 3 місяці вагітності і дітям до 2 років.

Хінолони ІІІ покоління

(фторхінолони, “системні” хінолони)

Молекули цих засобів містять у своїй структурі фтор і піперидиновий радикал, які суттєво змінили спектр протимікробної дії і клініко-фармакологічні властивості препаратів. Залежно від кількості атомів фтору в молекулі препарати поділяють на:

• монофторхінолони: норфлоксацин (флоксацин), еноксацин, пефлоксацин (абактал), офлоксацин (таривід), ципрофлоксацин (ципробай), пуфлоксацин;

• дифторхінолони: ломефлоксацин (максаквін), спарфлоксацин (загам);

• трифторхінолони: тосуфлоксацин, флероксацин (хінодіс).

Препарати блокують ДНК-гіразу – фермент, який забезпечує розривання зв`язків у молекулі ДНК (з утворенням вільних кінців, що забезпечує розкручування ниток ДНК для зчитування інформації) і “зшивання” кінців ДНК та остаточну її укладку в хромосомі. Важливо, що ДНК-гіраза мікроорганізмів принципово відмінна від ДНК-гірази людини. Це забезпечує високу селективність дії фторхінолонів та їх низьку токсичність для організму людини. У деяких фторхінолонів (офлоксацин, ципрофлоксацин, ломефлоксацин) виявлена здатність пригнічувати роботу ферменту, який забезпечує синтез білків SOS-системи, що захищають мікробну клітину від впливу несприятливих факторів навколишнього середовища і відповідають за зміни паличкоподібних бактерій (філоментні форми) перед початком поділу клітин. Фторхінолони виявляють бактерицидний ефект.

Спектр дії фторхінолонів ультраширокий. Більш виражену дію фторхінолони виявляють на грамнегативні мікроорганізми: гонококи, кишкову паличку, шигели, сальмонели, клебсієли, ентеробактер, інфлюенцу, синьогнійну паличку, мікоплазми, хламідії та ін. Для пригнічення грампозитивної мікрофлори необхідні більші концентрації препаратів у крові та тканинах. Слід зазначити, що такі концентрації легко створюються під час приймання звичайних терапевтичних доз препаратів. Резистентні до дії фторхінолонів спірохети, фекальні ентерококи, анаероби. Необхідно мати на увазі, що стосовно грампозитивних коків, хламідій, мікоплазм і мікобактерій туберкульозу та лепри найвищу активність має спарфлоксацин. Новий препарат мокси-флоксацин (авелокс) виявляє високу активність щодо стрептококів, стафілококів та інших грампозитивних бактерій, а також хламідій, мікоплазм, уреаплазм і анаеробних збудників. За активністю проти анаеробів препарат близький до метронідазолу та іміпенему. Вторинна резистентність мікроорганізмів до фторхінолонів розвивається повільно. Але якщо вже вона сформувалася, то поширюється на хінолони І та ІІ поколінь і значну кількість антибіотиків (тетрацикліни, левоміцетини, -лактамні антибіотики). Через це фторхінолони повинні використовуватися лише як препарати глибокого резерву.

До нових фторхінолонів відносять також гатифлоксацин, геміфлоксацин, левофлоксацин. Вони всі призначаються всередину. Препарати високоактивні стосовно грампозитивних та грамнегативних бактерій, особливо щодо збудників інфекцій дихальних шляхів і туберкульозної палички. Фторхінолони призначають всередину, зовнішньо та вводять внутрішньовенно. Препарати для внутрішньовенного введення (наприклад, ципрофлоксацин, пефлоксацин) розчиняють ex tempore, розчини необхідно захищати від світла. Фторхінолони легко всмоктуються у шлунково-кишковому тракті. Не можна розламувати, розжовувати препарати, запивати їх молоком або йогуртом. Не можна одночасно з фторхінолонами приймати антацидні засоби і препарати заліза. Все це зменшує біодоступність хінолонів. У крові фторхінолони частково зв`язуються з білками (близько 40%), добре проникають до більшості тканин і рідин організму. Через гематоенцефалічний бар`єр проникають лише деякі препарати (офлоксацин, пефлоксацин, ципрофлоксацин). Виділяються препарати в основному через нирки. Призначають їх 1–2 рази на добу.

Фторхінолони потрібно призначати лише за неефективності антибіотиків широкого спектра дії. Показані фторхінолони при інфекціях сечовивідних шляхів (у першу чергу спричинених синьогнійною паличкою), при інфекціях дихальних шляхів, шлунково-кишкового тракту, тяжких гнійних хірургічних інфекціях, спричинених полірезистентною флорою і золотистим стафілококом; для профілактики і лікування інфекцій у хворих з нейтропенією, онкологічними захворюваннями та імунодефіцитними станами.

Фторхінолони – малотоксичні препарати, які добре переносять хворі. Під час їх приймання можуть спостерігатися диспептичні явища, шкірні висипання та інші алергічні реакції, головний біль, запаморочення, безсоння, фотосенсибілізація, тимчасові артралгії. Можуть розвиватися дисбактеріоз, порушення функцій печінки та нирок.