Найбільш ефективні препарати Похідні ізонікотинової кислоти

До гідразидів ізонікотинової кислоти належать такі препарати, як ізоніазид (тубазид, ізоніцид), а також його похідні – фтивазид, салюзид та ін. Ширше застосування має ізоніазид. Він характеризується високою активністю щодо мікобактерій туберкульозу. Показаний ізоніазид для лікування як дорослих, так і дітей. Максимальну ефективність ізоніазид виявляє під час лікування гострого (“свіжого”) туберкульозу. Препарат діє як на позаклітинні, так і на внутрішньоклітинні мікобактерії.

Механізм дії ізоніазиду остаточно не з`ясований. Вважають, що препарат порушує синтез міколевих кислот, які входять до складу клітинної стінки мікобактерій. Ізоніазиду притаманний бактерицидний ефект. Оскільки міколеві кислоти входять до складу клітинної стінки лише мікобактерій, препарат має високу селективність дії. Крім того, припускають, що ізоніазид також пригнічує синтез нуклеїнових кислот (але ця дія може забезпечити лише бактеріостатичний ефект).

Ізоніазид призначають всередину, внутрішньокавернозно, внутрішньом`язово, внутрішньовенно, інгаляційно. Вводять його 1–3 рази на добу після їди. При призначенні всередину ізоніазид легко всмоктується із шлунково-кишкового тракту. Максимальна концентрація препарату в плазмі накопичується через 1–2 години. Препарат легко проникає через тканинні бар`єри, у тому числі й через гематоенцефалічний.

При дозуванні ізоніазиду необхідно враховувати, що швидкість інактивації препарату (ацетилювання у печінці) суттєво відрізняється у різних хворих. Чим швидше препарат інактивується, тим більшою повинна бути його доза. Швидкість ацетилювання зумовлена генетично. У 50% європейського населення ізоніазид ацетилюється повільно. У таких пацієнтів зниження концентрації препарату у плазмі крові на 50% відбувається у 2–2,5 раза повільніше, ніж у так званих “швидких ацетиляторів”. Добову дозу препарату підбирають індивідуально залежно від характеру та форми захворювання, швидкості ацетилювання і переносимості препарату хворим. Виводиться ізоніазид із організму із сечею.

Внутрішньом`язово або внутрішньовенно ізоніазид вводять при тяжких формах туберкульозу. Після внутрішньовенного введення ізоніазиду хворий повинен перебувати в ліжку не менше 1–1,5 години. Внутрішньовенне введення препарату, як правило, супроводжується покращанням гемодинаміки у малому колі кровообігу.

При терапії ізоніазидом може розвиватися значна кількість побічних ефектів та ускладнень. Одними з перших потрібно назвати нейротоксичні ефекти ізоніазиду: неврити, ураження зорового нерва, безсоння, психічні розлади, запаморочення, психози, порушення пам`яті. З боку шлунково-кишкового тракту можуть спостерігатися нудота, блювання, запори, сухість у роті. При призначенні ізоніазиду можливі прояви гіповітамінозу В<sub>6</sub>. Можливі алергічні висипання на шкірі. Ізоніазид спричиняє порушення білкового обміну, атрофію м`язів кінцівок, анемію. У жінок можуть спостерігатися менорагії, а у чоловіків – гінекомастія. Для зменшення токсичності ізоніазиду призначають піридоксин, глутамінову кислоту, тіамін і АТФ-лонг. Призначення піридоксину зумовлено тим, що ізоніазид порушує утворення його активної форми – піридоксальфосфату, який є коферментом, необхідним для дезамінування і переамінування амінокислот при підготовці їх до синтезу білків.

Ізоніазид не призначають при епілепсії та інших судомних захворюваннях, порушеннях фунцій печінки та нирок, виражених атеросклерозі та флебітах.

Крім ізоніазиду, до похідних ізонікотинової кислоти відносять такі препарати, як фтивазид, салюзид, метазид, етіонамід, протіонамід. Всі вони менш активні порівняно з ізоніазидом. Застосовують їх при непереносимості ізоніазиду або для продовження лікування.