6. Міф п'ятий: політична нація з... Багатонаціонального вінегрету

Петро Толочко намагається обґрунтувати свої «наукові відкриття» в галузі націотворення голослівними твердженнями, що нація взагалі й українська зокрема «може скластися тільки на загальноцивілізованих принципах громадянського суспільства». Отже, на його думку, треба створювати «політичну націю з українців, росіян, білорусів, кримських татар, румунів, угорців, євреїв та інших етнічних груп»⁹⁰.

Сама ідея громадянського суспільства, як і політичної нації, в загальнодемократичному контексті заперечень не викликає. Однак при цьому слід пам'ятати, що громадянське суспільство виростає з ґрунту національної держави. Нація стає політичною, коли організовується в державну структуру. Звичайно, всі національні меншини, які становлять населення держави, є її громадянами. Але при цьому вони не перестають бути національними меншинами, і добре, що не забувають про своє етнічне коріння та етнічну культуру.

_____________________

⁹⁰Див.: Толочко Петро. Имеет ли Украина национальную идею? // «Киевские ведомости», 20 октября 1995 г.

Ст. 112

Однак це зовсім не означає, що поняття політичного суспільства має підміняти поняття нації. Така підміна робиться для того, щоб довести, що треба будувати державу громадянську, яка нібито не має нічого спільного з державою національною. І довести, що треба передусім дбати про забезпечення прав людини, а не прав нації. Ніби абстрактні права людини вивищуються над правами нації. Ніби права нації суперечать правам людини. А коли так, то чи варто говорити про якусь там Національну державу, чи варто думати про належність до своєї нації, чи не краще навіть графу про національність вилучити з громадянських паспортів? Пам'ятаєте Сталіна: немає людини — немає проблеми? Так і тут: немає нації — немає націоналізму, немає господаря на одвічній своїй землі, немає проблем, пов'язаних з корінною, титульною нацією.

До речі, вчений академік Толочко саме і намагається довести, що нас, українців, не слід розглядати як корінний народ, оскільки «історія не виробила надійних критеріїв корінного народу», тому «акцентування на генетичних прерогативах українців не тільки нерозумно, але й шкідливо»⁹¹ .

Ось у чому суть висунутих постулатів: забудьмо, що ми — українці; забудьмо, що ми — корінний народ на цій землі; забудьмо, що ми — давня і горда нація; забудьмо, що ми — нація титульна: ми просто — малороси, ми — хохли, які є тільки одним із сотні інгредієнтів багатоетнічного вінегрету, який називають нині громадянським суспільством та політичною нацією. Саме це хочуть нам утокмачити «теоретики» подібних «теорій»⁹².

____________________

⁹¹Див.: Толочко Петро. Имеет ли Украина национальную идею? // «Киевские ведомости», 20 октября 1995 г.

⁹²Див.: Карпенко Віталій. Як повернути манкурту пам'ять... — К.: Газета «Вечірній Київ», 1997. (Статті «Не так тії вороженьки... або Як ми толочимо самі себе» та «Дуля з кишені... академіка»).

Ст. 113

7. Міф шостий: недержавність української нації

Твердження про недержавність української нації — одне з найбрехливіших і найбрутальніших. Воно покликане закріпити фальшивий стереотип про недолугість і меншовартісність українців. Нині є чимало свідчень не тільки української, а й світової науки про древність української нації. Цій проблемі присвятив свою книгу «Феномен України» психолог Братко-Кутинський. Про це йдеться в працях відомих вчених Губка, Канигіна, Чмихова, Шилова та багатьох інших. Про це говорять розкопки часів Трипільської культури, коли за 5-6 тисяч років до нової доби існувала могутня держава наших пращурів-оріїв (аріїв). Нова доба позначена княжим періодом, коли державне утворення Київську Русь, або, за Михайлом Грушевським, Україну-Русь, знав увесь тодішній світ. На жаль, княжі міжусобиці, навали зовнішніх ворогів (половців, татаро-монголів, хрестоносців, москвинів) шматували Київську Русь, й українська державність була втрачена на цілі століття.

Та український народ не полишав надії відновити свою державність. Історія знає кілька таких спроб⁹³.

Перша спроба — епоха Козаччини (початок XVI — середина XVII століття). Відомий похід козаків на Очаків під орудою черкаського старости Остафія Даш-ковича вже 1528 року. 1572 рік — початок реєстрового козацтва. Затим — численні повстання проти поневолювачів Івана Підкови, Северина Наливайка, Семена Палія, Петра Сагайдачного, Михайла Дорошенка і багатьох інших. Нарешті національно-визвольна війна 1648-1654 pp. під проводом Б. Хмельницького, перемога в якій, на жаль, обернулася політичною угодою з Москвою і як наслідок — трьохсотлітньою московською колонізацією.

Друга спроба — період Української Народної Республіки (Центральна Рада, Гетьманат, Директорія) 1918-1921 pp. Але і ця спроба була придушена Москвою.

____________________

⁹³Див.: Таланчук П. М. У кожного свій майдан, або Проблема роз'єднання й об'єднання з різних точок зору. — К.: Університет «Україна», 2005.

Ст. 114

Третя спроба — проголошення у Львові 30 червня 1941 року Акту відновлення Самостійної Української Держави та створення українського державного правління на чолі з Ярославом Стецьком. Після арешту німецькими нацистами Стецька, Бандери і багатьох інших провідників українського народу боротьба не припинилася. З 1943 по 1954 рік Українська Повстанська Армія відчайдушно воювала на два фронти — проти нацистської та більшовицької чуми. Боротьба була нерівною і завершилася черговою поразкою українців.

Четверта спроба — Акт проголошення незалежності України Верховною Радою, підтверджений всенародним референдумом 1991 року. Де-юре Україна стала самостійною національною державою, визнаною ештовим співтовариством. А де-факто народ уже вкотре виявився ошуканим: жив на рідній, та не своїй землі, мав свою, та не рідну владу.

П'ята спроба — Помаранчева революція кінця 2004 — початку 2005 року, коли українці відчули себе нацією, і на Майдані протистояли тодішньому режимові, який спробував фальшуванням результатів президентських виборів продовжити своє панування. То була історична перемога. Та боротьба за справжню незалежну державу, за демократичні цінності, за високий доброжиток ще триває. Хочеться сподіватися, що цього разу торжествуватиме історична справедливість.

Отже, українська нація є нацією прадавньою і нацією державною. Попри потуги антиукраїнських сил, українська державність відновлена і, віриться, назавжди.