Рекомендована література

Дзюба Іван. Бо то не просто мова, звуки: Передмова Віталія Карпенка. — К. — Радянський письменник, 1990.

Дзюба Іван. Інтернаціоналізм чи русифікація. — К.: Видавничий дім «KM Akademia». — 1998.

Касьянов Георгій. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х років. — К. — Либідь, 1995.

Карпенко Віталій. Журналістика: основи професіональної комунікації. — К.: Нора-прінт, 2002.

Карпенко Віталій. Національна ідея в українській періодиці. — К.: Центр вільної преси, 1999.

Кононенко Петро. Свою Україну любіть... — К.: Твім інтер, 1996.

Лизанчук Василь. Навічно кайдани кували. — Львів, 1995.

Лось Й. Сучасна українська преса і проблема консолідації українців світу навколо ідеї національного відродження. — Львів: Каменяр, 1992.

Лук'яненко Левко. Не дам загинуть Україні. — К., 1994.

Мороз Валентин. Серед снігів. Українська суспільно-політична думка в 20 столітті. — Т. 3. — Сучасність, 1983.

Радевич-Винницький Я. Україна: від мови до нації. — Дрогобич: Видавнича фірма «Відродження», 1997.

Сверстюк Є. Шістдесятники і Захід. Блудні сини України. — К., 1993.

Питання для самостійної роботи та семінарських занять

1. Поняття самвидаву, його характерні риси.

2. Основні етапи української самвидавної літератури.

3. «Український вісник» та творчість В'ячеслава Чорновола.

4. Іван Дзюба як прапор руху опору. Його праця «Інтернаціоналізм чи русифікація».

5. Представники дисидентського руху і їхні твори.

6. Місце і роль дисидентства та самвидаву у національно-демократичному русі.

Ст. 52

Тема 4. Зародження незалежної української преси у надрах ком¬партійної системи

1. Структура компартійної преси

Одна з найхарактерніших рис тоталітаризму — абсолютний контроль суспільної свідомості. Оскільки засоби масової інформації (раніше друковані, а потім й електронні) завжди були найефективнішим інструментом упливу на громадську думку, то вони в першу чергу підлягали контролю. Щоб здійснювати його якомога ефективніше, теоретики марксизму-ленінізму висунули формулу партійності преси. Найменшого інакшемислення не дозволялося, зверху донизу панувала жорстока цензура під вивіскою структур «охорони державних таємниць у пресі», недремне око цензора перечитувало кожен рядок, кожен факт і кожну цифру зпірлло я таємним так званим «Перечнем» того, що шШорошілоеь показувати у пресі, і тільки після того з'яішшси штамп «дозволено у світ», а у вихідних даних видання проставлявся так званий «літівський номер», що означав — цензуру пройдено.

Партійні засоби масової інформації накривали всю територію Радянського Союзу: багатотиражні газети на підприємствах, у великих колгоспах і радгоспах, підпорядковані парткомам; районні, міські, обласні, республіканські — були органами відповідно райко¬мів, міськкомів, обкомів та республіканським компартійним комітетам; центральні газети та журнали були підпорядковані безпосередньо ЦК КПСС.

Всі електронні засоби масової інформації вважалися державними, хоч керувала ними партія, і вони також охоплювали практично всю територію: радіо — через трансляційну мережу (радіоточки, встановлені в кожній міській квартирі і кожній сільській хаті); телебачення — також через ретранслятори з чіткою регламентацією: такий-то час відводиться для мовлення Москві, такий-то — республікам, такий-то — областям, а згодом при районних газетах було створене також районне радіомовлення.

Ст. 53

На початок перестройки у СРСР нараховувалось 31 центральна газета, 163 республіканських, 97 газет автономних республік та областей, 715 міських, 3041 районна, 4048 багатотиражних. Вони диференціювались за читацькою аудиторією так: для молоді — 132 газети, для дітей — 30, з питань промисловості й будівництва — 8, транспорту — 51, сільського господарства — 9, літератури, культури й мистецтва — 18, фізкультури й спорту — 15, для вчителів — 18. Разовий тираж усіх газет в країні перевищував 190 мільйонів примірників.

Якщо додати до цього ще 1500 журналів, Центральне телебачення та Всесоюзне радіо, 115 місцевих телецентрів, 1175 радіодомів, понад 5 тисяч редакцій місцевого радіомовлення, Телеграфне агентство Радянського Союзу (ТАРС) та 14 республіканських телеграфних агентств, то можна уявити, який потужний і неспинний потік комуністично заангажованої інформації безальтернативно обвалювався щоденно на голови населення.

Українська РСР була на другому (після Російської Федерації) місці за чисельністю та тиражністю друкованих засобів масової інформації. У 1985 році тут виходило 17 республіканських газет та 3 інформацій¬но-рекламних бюлетні, 120 різного типу журналів, 37 обласних партійних та 25 комсомольських газет, 42 міські, 67 міськрайонних, 420 районних газет. їх загальний тираж перевищував 30 мільйонів примірників⁴⁸.

Отже, компартійна преса була сторожовим псом системи. Жоден сумнів щодо доцільності й справедливості цієї системи не міг бути оприлюднений; жодна ідея, що не вкладалась у Прокрустове ложе принципу комуністичної партійності, не мала права на існування. Найменшому натякові на національну ідею мала даватися рішуча відсіч як виявові буржуазного націоналізму.

__________________

⁴⁸Із статистичного звіту Міністерства зв'язку УРСР про тиражі періодичних видань у 1985 році, надані ЦК компартії України. — Особистий архів автора.

Ст. 54

Історія будь-якого етносу подавалася лише в контексті більшовицьких доктрин інтернаціоналізму. Звичайно, населення України не могло з офіційної преси мати достатню об'єктивну і правдиву інформацію як щодо своєї історії, так і щодо сучасних процесів у світі та у власному суспільстві. Треба було орієнтуватися на інші джерела.