1. Протистояння: компартія — преса

Гласність — чи не найхарактерніша риса та чи найбільше досягнення перестройки. Затиснута жорстокою цензурою, поставлена на службу монопартійній тоталітарній системі, компартійна преса задихалася в безправній атмосфері, творчо деградувала, б'ючись у тісних рамках стереотипів лакування та вихваляння соціалістичної дійсності від «схвалюючи і підтримуючи» до «ставши на трудову вахту». Ці штампи заполонювали всі газети, повторювались з номера в номер і, звичайно ж, западали в уми обивателя.

У ті часи побутував такий анекдот-бувальщина. Приїхав з чергового з'їзду КПСС голова колгоспу — єдиний делегат з району. Редактор райгазети терміново посилає кореспондента взяти інтерв'ю в учасника «історичної» події. Той розшукав голову і починає розпитувати: «Іване Івановичу, ви єдиний в районі учасник партійного з'їзду. Які Ваші враження?». «Дуже добрі. Я схвалюю і підтримую рішення з'їзду...». Журналіст робить спробу конкретизувати розмову: «На з'їзді говорилося про дальший розвиток сільського господарства. Можете прокоментувати?». «Я схвалюю і підтримую...». Кореспондент у розпачі, і знову наштовхує на конкретику: «На з'їзді наголошувалося про розвиток критики і самокритики...». Голова, не дослухавши, знову своєї: «Я схвалюю і підтримую...». І тоді журналіст, не втримавшись, питає: «Іване Івановичу. А власну думку маєте?». «Маю, та я її не схвалюю і не підтримую».

Ст. 55

В цьому анекдотичному епізоді яскраво показана та затхла, наскрізь брехливо-стереотипна атмосфера, яка панувала в суспільстві. І раптом ідеологічне послаблення під час перестройки — як ковток свіжого повітря. Та апетит приходить під час їди — цього ковтка виявилося замало: хотілося дихати на повні груди. І преса під прапорами перестройки, зовні підтримуючи генеральну лінію партії, не тільки посвіжішала тематично, а й замахнулась на святая святих — почала критикувати саму партію і створену нею систему.

Таким чином, якщо закордонна діаспорна преса піддавала критиці радянську тоталітарну систему зі сторони, самвидавна — з опозиційних низів, то сама компартійна преса, використовуючи перебудовну фразеологію, розкладала її зсередини. Небезпеку цього явища першою відчула сама компартія і відповідно почала реагувати — типовими по всій країні стали переслідування журналістів і редакторів та тиск на пресу — інших методів компартія не знала і не визнавала.

Це були, викликані синдромом самозбереження, репресії партійних комітетів проти своїх-таки друкованих органів, які, відчувши відносну волю, почали вислизати з-під так званого партійного керівництва. Але ситуація різко змінилась і преса не могла мовчазно зносити збиткування над собою, як це було раніше, а почала, опираючись на громадську думку, «показувати зуби». Один за одним стали виникати конфлікти між газетами і їхніми видавцями — партійними комітетами. Скандали прокотились по всій країні — від центру до околиць.

«Вечірній Київ», відомий своїм традиційним демократизмом, під час перебудови пішов у руслі гласності далі від інших партійних газет в Україні. Критика компартії, номенклатурних привілеїв, підтримка Народного руху України — все це викликало зворотну реакцію: шалений тиск на газету з боку і міському, і ЦК партії. Не раз редактора «проробляли» на бюро і пленумах міськкому партії, не раз викликали на бесіди у відділ пропаганди й агітації і навіть до секретарів ЦК.

Ст. 56

На одному із зібрань так званих неформалів (не традиційних, що дозволені владою, громадських організацій) ЦК компартії України був названий заповідником брежнєвізму, про що й написав «Вечірній Київ». Редактора негайно викликали у відділ пропаганди й агітації ЦК: як газета сміла таке написати? Доводилося відбиватися таким чином:

— Та то ж говорять ідеологічні супротивники. Чи ви з ними згодні?..

Справді, для розправи формального приводу не було, оскільки фразу хоч і не процитовано дослівно, але було вжито у переказі. Все обмежилося «розмовою». А згодом стало відомим, що таку роздратовану реакцію спричинили телефонні дзвінки у різні відділи ЦК і до приймальні Щербицького, в яких невідомі абоненти запитували не без єхидства: «Алло, це заповідник? Покличте директора...»

І так реагувала громадськість на виступи газети...

Виклики редактора «Вечірнього Києва» до міськкому партії і ЦК стали своєрідною рисою стилю партійної роботи. Приводи могли бути найрізноманітніші: публікація відразу після чорнобильської трагедії фотографії під заголовком «Київ сьогодні», на якій мало було людей (інкримінація політичної недалекоглядності, підігрування зарубіжній пресі, яка повідомляла про масову втечу жителів зі столиці); критика номенклатурних привілеїв; оприлюднення точки зору, що не збігалася з офіційною; звичайний недогляд і допущення фактологічної помилки внаслідок цього.

Показовий в цьому плані один випадок. Під час перестройки припинились переслідування людей, які 22 травня, у день перезаховання праху Т. Шевченка в рідну землю, приходили вклонитися поетові до його пам'ятника у Києві. Більше того, 1988 року, у руслі перестройки, було дозволено покласти квіти до монумента від виконкому Радянської районної ради народних депутатів у м. Києві, на території якої розташований пам'ятник. У «Вечірньому Києві» на радощах було вміщено велику кореспонденцію, присвячену цій події, в якій, на жаль, трапилась прикра помилка — зазначалося, що до пам'ятника Шевченкові були покладені квіти не від райвиконкому, а від ЦК компартії та уряду України.

Ст. 57

Це й стало приводом для «проробки» редактора на бюро міськкому партії. Все зводилося до одного: це фальсифікація, обман громадської думки, як газета могла написати таке — ніяких вінків від ЦК і уряду не було! Всякі пояснення, що це прикрий недогляд, не бралися до уваги. Знервований і напружений до краю, я не витримав і кинув зозла:

— Ну й погано, що не було. Прийде час — будуть!

Через два роки день 22 травня відзначався вже офіційно і широко — біля пам'ятника Тарасові Шевченкові розлилося людське море, прийшла сюди і Верховна Рада мало не в повному складі, був тут і секретар ЦК Леонід Кравчук, було багато квітів і вінків. Люди зі сльозами на очах співали «Реве та стогне Дніпр широкий», «Червону калину». Я, згадуючи колишню «проробку» на бюро, щиро радів, що газета при¬пустилася такої справді пророчої помилки.

Втручання партійних комітетів у роботу редакцій стали масовими. Хоч як парадоксально, але у час політичної відлиги цензура стала ще жорсткішою. Якщо раніше її втручання були тільки тоді, коли подавалась інформація, записана у «Перечне» заборонених для публікації фактів і тем, то тепер про кожен сумнівний з офіційного політичного погляду матеріал доповідалося в партійний комітет і той вирішував: дозволити друкувати чи ні. За кількістю втручань «Вечірній Київ» посідав чільне місце. Зі шпальт газети вилучались фрагменти або знімалися повністю матеріали, які розповідали правду про більшовицькі репресії 30-х років; в яких висловлювались точки зору на війну в Афганістані, що відрізнялися від офіційної позиції; подавалася правда про Чорнобильську катастрофу і її наслідки тощо.

Ст. 58