6. Продовження боротьби

Арешти і суди початку 70-х років («генеральний погром») значно ослабили рух опору, найактивніші його учасники опинилися за ґратами. Однак ідеологічні репресії тривали. Жорстоко придушувався будь-який вияв інакшемислення, відбувалися «проробки» у середовищі творчої інтелігенції, численні звільнення з роботи з ідеологічних мотивів, вилучалися «сумнівні» книги з бібліотек, безжально викреслювалися з тематичних планів видавництв рукописи «вільнодумних» письменників. У Юрія Бадзьо, наприклад, безслідно зник єдиний примірник рукопису його фундаментального історико-філософського трактату «Право жити».

Та, незважаючи на переслідування, повністю задушити самвидав властям не вдалося. В різних областях, надто у західних, розповсюджуються самвидавські листки, робиться спроба випускати новими силами новий журнал «Український вісник» як продовження чорноволівського: він був гостріший і чіткіший за антирадянським спрямуванням; вийшов він під № 7/8, але не був визнаний редколегією колишнього «Українського вісника» як його продовження. Потайки пише свою широко відому потім книгу «Набої для розстрілу» Гелій Снєгірьов — журналістське розслідування так званої справи «Спілки визволення України», спрямованої проти української інтелігенції.

Оскільки безпосередні організатори, ідеологи і учасники руху опору були засуджені, то й центр цього руху перемістився в «зону». Боротьба триває у традиційних формах самвидаву, вимог за визнання статусу політичних в'язнів (всупереч офіційним заявам властей, що в СРСР немає переслідувань за політичними мотивами), голодівок, колективних бойкотів табірних правил. Лицемірство вищого керівництва СРСР, яке, підписавши Заключний акт Гельсінської наради, що в ньому було чітко задекларовано недопустимість переслідування за політичними мотивами, продовжувало утримувати в тюрмах і таборах тисячі своїх політичних супротивників, — це лицемірство викликало виникнення так званих Гельсінських груп і комітетів сприяння виконанню гуманітарних пунктів Заключного Акту Гельсінської наради.

Ст. 50

Слідом за Московською групою, душею якої став академік Сахаров, були створені такі групи в Україні, Литві, Грузії, Вірменії. Вони започаткували правозахисний рух, широко підтриманий громадськістю та офіційними чинниками за кордоном.

Не применшуючи великого позитивного значення правозахисного руху в боротьбі за демократизацію суспільства, слід відзначити, що, в розумінні представників деяких політичних кіл, в Україні він мав ті особливості, що, по-перше, будучи самостійним, ішов у кільватері московського правозахисного руху, по-друге, порівняно з рухом опору він змістив акценти, так би мовити, від відстоювання конкретних національних інтересів у бік захисту абстрактних прав людини. Прихильники такого курсу пояснюють зміщення акцентів тим, що, на їхню думку, права людини включають в себе також національні права; до того ж концепція забезпечення людських прав стала складовою частиною зовнішньої політики західних країн, зокрема СІЛА, що відкривало нові можливості для проведення відповідних акцій у цьому напрямку.

В усякому разі, самвидав та дисидентський рух відіграли велику роль в розгортанні національно-визвольного руху в Україні, який і привів до відновлення незалежності. Це була важлива ланка в боротьбі народу за самостійну українську державу, це був своєрідний місток, який ніби об'єднував збройне відстоювання незалежності вояками ОУН-УПА в 40—50-х роках з мирною національно-демократичною революцією кінця 80 — початку 90-х років XX століття.