Рекомендована література

Андрієвський Дмитро. Нарис української політики й тактики ни міжнароднім полі, 1951.

Багряний Іван. Публіцистика. — К.: Смолоскип; Фундація їм. Івана Багряного, 1996.

Бочковський О, І., Масарик Т. Г. Національна проблема та українське питання. -Подєбради, 1930. — С. 225.

Бойко Юрій. Шлях нації — Українське слово. — Париж; Київ; Львів,1992.

Карпенко Віталій. Українські студії під небом Баварії. — К.: Газета «Вечірній Київ». — 1998.

Камінський Анатоль. За сучасну концепцію української революції. — Мюнхен: Сучасність, 1970.

Камінський Анатоль. На перехідному етапі. «Гласність», «перебудова» і «демократизація» на Україні. — Мюнхен: Український Вільний Університет, 1990.

Липа Юрій. Призначення України. — Львів: Просвіта, 1992.

Лисяк-Рудницький. Між історією й політикою. — Мюнхен: Сучасність, 1973.

Лівицький Микола. Перспективи української визвольної політики. Українська народна Республіка — дороговказ на майбутнє. — Нью-Йорк, 1965.

Мельник Андрій. Спогади та документи. — К.: Фундація імені О. Ольжича, 1995.

Рахманний Роман. Роздуми про Україну. — К.: Видавництво товариства «Просвіта».

Ребет Лев. Формування української нації. — Мюнхен: Сучасна Україна, 1951.

Стецько Ярослав. Українська визвольна концепція. — Видання Організації Українських Націоналістів, 1987.

_________________

³⁴Див.: Карпенко Віталій. Українські студії під небом Баварії. — К.: Газета «Вечірній Київ». — 1998. — С. 34-35.

ст. 37

Питання для самостійної роботи та семінарських занять

1. Українці за кордоном: умови життя, діяльності, боротьби за незалежну Україну.

2. Проблематика преси в діаспорі та Радянській Україні.

3. Наукова установи в діаспорі. Український Вільний Університет.

4. Творчість Романа Рахманного та Івана Багряного.

5. Мовна проблема.

6. Журнал «Сучасність» та його фундатор Іван Кошелівець.

Тема 3. Українське питання і самвидав

1. Що таке «самвидав»?

Офіційна преса в Україні — а вона вся була під контролем компартії — не могла собі дозволити такі «вільності», як преса діаспорна: у часи репресій правда замовчувалась повністю, у період перестройки, незважаючи на політичну «відлигу», навіть ті видання, де журналістські колективи були налаштовані демократично, нерідко змушені були вживати «езопову мову». Цю прогалину у суспільній свідомості намагалися заповнити нелегальні видання, так званий «Самвидав» — від «видавати самому», в розумінні видавати поза видавництвами (офіційними). Отже, самвидав — це нелегальна, а тому позацензурна (видана в обхід цензури) література

Самвидав — явище інтернаціональне, побутує переважмо и інтелігентському середовищі і властиве багатьом країнам, де виникають для нього умови. Це — породження тоталітарного режиму, реакція певної частини суспільства на утиски людських прав і свобод, протест у відповідь на насаджування однакомислення та монополію влади на думку. Саме тоталітарна система викликала до життя самвидав у Радянському Союзі і, зокрема, в Україні.

Перший номер самвидавного журналу «Український вісник» вийшов у січні 1970 року. Видавці, викладаючи програму і формулюючи завдання, пояснювали необхідність такого видання тим, що в легальній пресі багато проблем, які хвилюють громадськість, не висвітлюються або фальшуються. Серед них називали як порушення свободи слова та інших свобод, гарантованих конституцією, судові та позасудові репресії інакшедумців, порушення національного суверенітету, факти шовінізму та українофобії. Отже, журнал замислювався не всупереч, а на підтримку конституції, що на словах декларувала високі демократичні принципи, які на ділі не дотримувались. І у програмі підкреслювалось, що «Український вісник» — видання не антирадянське чи антикомуністичне, не друкуватиме документів, які заперечують ради як форму участі громадян у керівництві державою або відкидають у цілому комуністичну ідеологію як таку.

ст. 39

Тобто за своїм змістом та завданнями це був цілком легальний часопис, однак через жорстку цензуру, що не допускала будь-якої серйозної критики режиму, його змушені видавати підпільно.

«Український вісник» характеризував самвидав як стихійну форму «здійснення гарантованого Конституцією права на свободу слова»³⁵ . Видавці виділяли три етапи розвитку самвидаву: перший — літературний самвидав початку 60-х років (здебільшого — вірші); другий — анонімна політична публіцистика 1963-1965 роки; третій — політичні статті та документи, автори яких не приховували своїх прізвищ³⁶.

Звичайно, найповажнішим, найзагостренішим та найвпливовішим був третій самвидавний період, до якого належить і випуск «Українського вісника», але він був підготовлений першими двома етапами, що розвивалися від культурницької тематики до політичної, і ґрунтувався на традиціях, закладених ними.