Нерівномірність розвитку економіки Великобританії в 1960–1970-х роках

Протягом 1960-х років спостерігалося уповільнення темпів економічного розвитку Великобританії: середньорічний приріст національного продукту склав в 1961– 1970рр. приблизно 2,9%, а промислового виробництва – 1,5%. В результаті низьких темпів розвитку Англія, що наприкінці 1950-х років займала друге після США місце в капіталістичному світі за обсягами промислового виробництва, поступилася ФРН і Японії, а її частка в світовому капіталістичному промисловому виробництві впала з 8,3% в 1960-му році до 5,8% – в 1972 р.

В 1960-х роках посилився процес монополізації виробництва і банківського капіталу, чому зокрема сприяла політика лейбористського уряду Г.Вільсона, що прийшов до влади в жовтні 1964 року. З кінця 1960-х років в Англії виникають перші монополії, чий капітал перевищував 1 млрд. ф.ст.: в 1969 р. з 20-ти найкрупніших монополій Західної Європи 8 були англійськими. Процес концентрації і централізації капіталу був об’єктивно обумовлений вимогами науково-технічної революції і найінтенсивніше відбувався саме в передових галузях, де витрати на науково-технічні дослідження і розробки були настільки значні, що могли бути профінансовані тільки потужними компаніями. Так, в 1968 році відбулося об’єднання компаній «Дженерал електрик» і «Інгліш електрик» в одну потужну компанію з активами в 900 млн.ф.ст. і кількістю зайнятих, що досягала 250 тис. осіб, а також злиття ряду компаній з виробництва електронно-обчислювальної техніки в одну надпотужну корпорацію «Інтернешнл комп’ютерз». Однією із особливостей монополізації 1960-х років стало також розповсюдження конгломератів-об’єднань, що не мали чіткої галузевої спеціалізації. Незважаючи на розпад англійської колоніальної системи сировинні монополії, на які припадала більша частина англійських закордонних інвестицій, теж зберігали сильні позиції в економіці країни.

Процес централізації капіталу розповсюджувався і на банківську систему, де в 1960-х роках відбулося злиття «Вестмінстер бенк» із «Нейміл провінціал бенк», внаслідок чого британська «велика п’ятірка» банків перетворилася на «четвірку». Всього 8 найвпливовіших англійських банків, сумарний капітал яких складав в 1970 р. 10,4 млрд.ф.ст., контролювали практично всі фінансові активи країни.

В 1960-ті роки відбувається посилення державно-монополістичних тенденцій в англійській економіці. В 1967 р. була проведена повторна націоналізація металургійної промисловості, яка охопила 14 сталеливарних компаній, поставлених під контроль держави. Їхні колишні власники отримали компенсацію в розмірі 580 млн. ф.ст. В 1967 р. на долю державної британської сталевої корпорації припадало 93 5% сталі від загальної виплавки сталі в країні.

Посилення впливу держави відчувалось також в стимулюванні нагромадження капіталу та інвестиційної активності через проведення політики прискореної амортизації і надання корпораціям податкових пільг, дешевих кредитів, субсидій.

В 1960-х роках мають місце неодноразові спроби «планування» економічного розвитку з боку державних органів Англії. Так, в 1962 році була створена Національна рада економічного розвитку, яка розробила першу в історії країни програму її економічного розвитку на 1961–1966 рр. З 1965 року ці функції перебрало на себе міністерство економіки, яке координувало також і діяльність регіональних бюро економічного розвитку. Уряд лейбористів намагався за допомогою планування значно посилити темпи економічного зростання Англії і з цією ціллю розробив на 1965–1970 рр. «національний план», що носив, як і попередній п’ятирічний план, індикативний характер. Проте бажаних результатів не було досягнуто і середньорічні темпи приросту промислової продукції складали протягом 1964–1969 рр. лише 2%. В 1969 р. функції прогнозування і індикативного планування економіки були делеговані міністерству фінансів, а міністерство економіки ліквідовувалося. Держава також активно втручалась у відносини підприємців із найманими робітниками, проводячи політику примусового стримування зростання заробітної плати.

Серйозною проблемою протягом 1960-х років залишалась для Англії інфляція. Особливо швидко збільшувалися ціни на товари народного споживання: в період з 1965 по 1971 рр. індекс споживчих цін збільшився на 37%.

Несприятливо для Англії складалась і ситуація в галузі зовнішньої торгівлі, дефіцит якої був постійним. Доля Великобританії в світовому капіталістичному експорті постійно зменшувалась і складала в 1948 р. 12,1%, в 1970 – 8,9% і в 1972 р. – лише 6,6%.

На початку 1970-х років економічний розвиток економічний розвиток Англії був нерівномірним. В 1970 і 1971 р. Англія перебувала в стані економічної депресії, коли темпи приросту промислової продукції не перевищували 1% на рік. Після цього спостерігався досить значний економічний підйом, який не був тривалим і завершився глибокою кризою 1974–1975 рр., що вразила не тільки економіку Великобританії, але і світове капіталістичне господарство. Оскільки найсуттєвішим поштовхом для цієї кризи стало різке збільшення світових цін на енергоносії і сировину, зокрема так званий «нафтовий шок» 1973 р., економіка Англії, яка була надмірно залежна від імпорту енергоносіїв і сировинних ресурсів, зазнала в період цієї кризи особливо важких втрат: валовий внутрішній продукт зменшився на 5,6%, в той час як обсяг промислового виробництва – на 10,6%. Курс акцій впав в 1975 році порівняно із 1972 роком на 63%, що мало наслідком падіння інвестиційної активності, зростання безробіття, недовантаження виробничих потужностей. Внаслідок стрімкого зростання цін на енергоносії спостерігалась стагфляція. Особливо постраждали від кризи автомобілебудування, текстильна і будівельна галузі. Все це призвело до того, що з 1970 по 1978 р. обсяг промислового виробництва в Англії зріс усього на 6,3%, тобто щорічний темп приросту промислового виробництва ледве перевищував протягом 1970-х років 1%. Характерною рисою цього періоду була своєрідна «деіндустріалізація» Англії, яка проявлялася в зменшенні частки промисловості і збільшення частки невиробничої сфери і енергетики в структурі суспільного виробництва, що пояснювалося в певній мірі початком структурної перебудови економіки, її переорієнтації на наукомісткі і ресурсозберігаючі галузі.

В 1979–1981 рр. англійська економіка втягнулась в нову кризу, ще глибшу, ніж попередня. Апогеєм економічного спаду став 1981 рік, коли випуск промислової продукції знизився на 12,6% порівняно із 1979 р. Найбільше були вражені кризою машинобудування, металургія, суднобудівна, металообробна і ряд інших галузей. В 1982 році промисловість Англії перебувала в стадії депресії. Середньомісячна кількість безробітних зросла із 1,3 млн. осіб в 1979 р. до 2,92 млн. осіб в 1982 р. Рівень капіталовкладень в обробну промисловість вплав за цей період на 25%, і тому оновлення основного капіталу значно уповільнилося. На 1982 рік припало біля 12 тис. банкрутств.

Роки цієї кризи співпали з початком правління уряду консерваторів, який очолила М.Тетчер. Ця енергійна лідерка радикально переглянула стратегію економічного розвитку країни, відкинувши кейнсіанські «рецепти», що націлювали уряд на жорстке державне регулювання економіки. Причини економічного відставання Великобританії уряд М.Тетчер вбачав у надто високому оподаткуванні доходів, високих темпах інфляції, надмірному втручанні в економіку державної бюрократії і профспілкових лідерів, що значно обмежувало ініціативу приватних підприємців. На противагу цьому М.Тетчер запропонувала нову ідеологію економічного розвитку, що була побудована на відродженні вільного підприємництва і приватної ініціативи при значному звуженні економічних функцій держави, яка дістала в літературі назву «неоконсертиватизму». Нова економічна стратегія включала скорочення державних витрат і податкових ставок, скасування субсидій збитковим підприємствам, приватизацію підприємств державного сектору економіки і обмеження прав профспілок, перш за все, на проведення страйків.

Підприємства державного сектору, на які на початку 1980-х років припадало 10% валового національного продукту Великобританії із конкурентного середовища, втрачали стимули для підвищення ефективності виробництва, нерідко підтримувалися субсидіями із державного бюджету. Тому з серпня 1984 р. по травень 1987 р. було приватизовано дев’ять найвпливовіших концернів (в тому числі телекомунікації і підприємства газової промисловості), а в жовтні 1987 р. держава розпродала в приватні руки акції надпотужної нафтової компанії «Брітиш петролеум».

Після цього відбулося роздержавлення сталеливарної галузі, електроенергетики і водопостачання. Ті підприємства, що залишались в державному секторі, були позбавлені штучної підтримки з боку держави. З одного боку, їм надавалася більша господарсько-фінансова самостійність, а з іншого, вони переводилися на контрактні відносини з державою, а ціни на їхню продукцію і послуги відтепер повністю формувались конкурентними умовами ринку.

Уряд М.Тетчер запровадив також масштабну реформу житлово-комунального господарства, суть якої полягала в приватизації житла. Оскільки значна частина англійського населення орендувала будинки у місцевої влади, їхнє утримання, що було збитковим, обтяжувало місцеві бюджети. Консервативний уряд М.Тетчер провів через парламент закон про продаж будинків їхнім мешканцям-орендаторам за пільговими цінами, внаслідок чого частка домовласників серед англійських сімей збільшилась протягом 1980-х років з 52 % до 66%.

Правління консерваторів в 1980-ті роки ознаменувалось також підтримкою дрібного і середнього бізнесу, виходячи з того, що невеликі компанії були здатні гнучкіше реагувати на кон’юнктурні коливання, в той час як виробництво на великих монополіях було більш інерційним.

Послідовно втілюючи в життя базові ліберальні цінності, уряд М.Тетчер пішов на суттєве зниження податків, одночасно знижуючи чисельність державного апарату і витрати на його утримання. Кількість урядових міністерств було зведена до 16, і серед них не залишилось галузевих міністерств.

Всі ці заходи сприяли значному розширенню споживчого попиту населення (доходи населення зросли на 5%, а споживчі витрати – на 6,5 %, в тому числі, за рахунок споживчого кредиту), а також активізували приватних інвесторів (приріст приватних капіталовкладень досяг 10,3 %), що значно розширило місткість ринку засобів виробництва. На цій основі в економіці Англії з середини 1985 р. спостерігається нестабільний підйом, який з другої половини 1987 року набирає обертів. Внаслідок підйому середньорічні темпи економічного зростання в Англії утримувались в 1980-х роках на рівні 3–4% (вище ніж в інших країнах Західної Європи), а за темпами приросту продуктивності праці (2,5 % на рік) Англію випереджала лише Японія. До того ж Великобританія була другою (крім Японії) капіталістичною країною, де протягом 1980-х років зростав показник ефективності використання основного капіталу – капіталовіддача. Разом з тим, в період економічного підйому темпи росту імпорту товарів в 3 рази випереджували експорт, що посилило дисбаланс зовнішньої торгівлі. Це пояснювалось тим, що в період інвестиційного «буму» 1980-х років англійські компанії оновлювали технічну базу виробництва, особливо в наукомістких галузях, віддаючи перевагу імпортному обладнанню. Фактором, що погіршував конкурентоздатність англійських товарів і сприяв розширенню імпорту готових виробів, стало також підвищення на 5,2 % курсу фунту стерлінгів, яке відбулося в 1988 р. Проте одна стаття англійського експорту демонструвала стійку тенденцію до зростання – відкриття і активна розробка нафтових родовищ в шельфі Північного моря дозволили Англії стати одним із найбільших експортерів нафти і нафтопродуктів у Європі.

Проведення урядом М.Тетчер в 1990 році вкрай непопулярної реформи місцевого оподаткування призвело до її відставки. Новий лідер консерваторів і прем’єр-міністр Великобританії Дж. Мейджор в цілому продовжував курс попереднього уряду по стимулюванню приватного підприємництва і активній державній підтримці наукомісткого виробництва, малого і середнього бізнесу.

В першій половині 1990-х років, незважаючи на вплив світової рецесії 1990–1992 рр., економіка Англії досягла в цілому непоганих результатів: досить стабільно збільшувався валовий внутрішній продукт, темпи інфляції були найнижчими за період з початку 1960-х років, значно покращився стан платіжного балансу, який в 1995 р. вперше з 1987 р. був зведений з активним сальдо. Новий уряд лейбористів, сформований внаслідок їхньої перемоги на виборах 1987 р. прем’єром Тоні Блером, в цілому продовжив економічний курс консерваторів, доповнивши його декількома суто лібералістськими «соціальними» пунктами. До них належали: боротьба з безробіттям; введення мінімуму заробітної плати; підписання соціальної хартії ЄС (проти якої виступали консерватори); розвиток системи освіти і технічної підготовки кадрів.