Економічні наслідки об’єднання фрг і ндр

Після тривалого економічного підйому 1980-х років з середини 1991 року починається економічний спад, що співпав із глобальною рецесією світової економіки 1990–1993 років. 1993 рік став найважчим для економіки ФРН і Європи в цілому. В Німеччині ситуація ускладнювалась необхідністю інтеграції двох діаметрально протилежних соціально-економічних систем, що призвело до кризи в обох частинах країни – як в Східній, так і в Західній.

Уряд обрав найбільш шоковий варіант трансформації командно-адміністративної системи, що існувала протягом 40 років в п’яти східнонімецьких землях. Він відрізнявся від досвіду колишніх соціалістичних країн Східної Європи та передбачав радикальну денаціоналізацію державних підприємств і введення приватної власності на засоби виробництва, стислі терміни перехідного періоду, опору на валютно-фінансову систему, правову базу і державні інституції Західної Німеччини. Жорсткі умови радикальної трансформації дезорганізували виробництво у Східній частині Німеччини, де на початку 1991 року лише 3 із 69 галузей промисловості зберегли виробництво на рівні 1989 р. Відбувались обвальні процеси зменшення обсягів виробництва, закриття підприємств, зростання безробіття. В середині 1993 р. скорочення загального обсягу промислового виробництва досягло 40%, величезних масштабів набув дефіцит торгового балансу, що сягнув в 1995 році 228 млрд. марок при загальній вартості ВВП в 382 млрд. марок.

Тільки за перший рік після об’єднання кількість безробітних виросла з 240 тис. до 1,4 млн. осіб. В 1992 році із повністю зайнятих на регулярній роботі залишилося лише 45% від рівня 1989р.

Реформування народного господарства колишньої НДР потребувало потужних фінансових трансфертів із західної у східну частину країни, що склали в 1991 р. 10 млрд. марок, в 1992 р. – 158 млрд. марок, в 1993 р. – 182 млрд. марок. Ці процеси вплинули і на узагальнюючі показники економічного розвитку об’єднаної Німеччини, особливо в першій половині 1990-х років. Так, рівень ВНП знизився в 1993 р. на 37%, в той час як від’ємна динаміка рівня промислового виробництва склала в 1992 р. (– 0,9%), а в 1993 р. – (– 5,7%). І хоча, починаючи з 1994 року спостерігалася позитивна динаміка цих показників, кількість безробітних складала в 1996 р. 4,2 млн. осіб або 11,1% працездатного населення.

Проте величезний потенціал об’єднаної Німеччини дозволив їй поступово подолати економічні труднощі, викликані інтеграцією Східних земель і вже перше десятиліття ХХІ століття характеризувалося значним пожвавленням економіки цієї країни, що спиралось на найсучасніші промислові технології, висококваліфіковану робочу силу, високий рівень фондоозброєності праці та її продуктивності, стабільний попит на високоякісні німецькі товари на світових ринках.

4. Економічний розвиток Франції

У другій половині хх ст.

Економічні наслідки другої світової війни

І повоєнна націоналізація

Друга світова війна більше ніж перша, послабила економічні позиції Франції. Це пояснюється національною катастрофою, пов’язаною із капітуляцією збройних сил Франції в червні 1940 р., після якої почалася чотирирічна німецька окупація країни. Протягом цих років французька економіка, яка втратила самостійні координаційні центри, стала додатком до економіки «третього рейху»: на потреби Німеччини працювало 30% французьких промислових підприємств, із французького села в Німеччину щорічно постачалося від 10 до 25 % валового збору зернових культур, 20 % виробництва м’яса і 25% – масла. Через це загальна сума матеріальних збитків Франції за 1940–1944 роки сягнула 1 трлн. 440 млрд. франків (проти 200 млрд. франків в роки І світової війни), з яких 865 млрд. франків було витрачено на утримання німецьких окупаційних військ.

Людські втрати Франції склали 1100 тис. осіб загиблими, крім того, 700 тис. французів було вивезено на каторжні роботи до Німеччини. Різко впав життєвий рівень трудящих: приблизно 75% населення міст бракувало продуктів харчування.

Промислове виробництво в перші місяці після визволення Франції складало лише 38% від довоєнного рівня, обладнання було матеріально застарілим і фізично зношеним. Було зруйновано 195,5 тис. промислових підприємств, видобуток вугілля впав у 4 рази, виведено із ладу 80% потужностей нафтопереробної промисловості, майже всі суднобудівні верфі, із 101 доменних печі в робочому стані залишилося лише 7.

Сільськогосподарське виробництво скоротилося на 40%, було зруйновано 253 тис. селянських господарств.

Тривала окупація призвела до розбалансування експортно-імпортних пропорцій і фінансової системи Франції – обсяг французького експорту скоротився майже в 10 разів, а імпорту – в 2 рази, при тому що зовнішньоторговий оборот на 70% замикався на Німеччині і був фактично класичним прикладом нееквівалентного обміну колонії із метрополією. Для покриття зростаючої зовнішньої заборгованості, що породжувалася цією нееквівалентною торгівлею, французький банк був змушений безперервно нарощувати емісію, що призвело до шестикратного знецінення франка. Встановлений німцями непомірно високий курс окупаційної марки по відношенню до франка (1:20) дозволив їм скупити за безцінь французькі цінні папери.

Фінансову систему Франції похитнула і націоналізація, що відбулася після війни в країнах соціалістичного табору і призвела до втрати інвестованих капіталів (в порівнянні із 1913 роком французькі капіталовкладення за кордоном скоротилися в 10 разів). Все це разом із необхідністю сплати військових боргів союзникам призвело до втрати Парижем ролі світового фінансового центру і експортера капіталу.

Після війни у Франції змінилося співвідношення політичних сил, оскільки провідні буржуазні партії заплямували себе співробітництвом з нацистами, в той час як комуністи дістали значну підтримку населення через їхню активну участь у русі Опору. В 1944–1947 рр. комуністи входили в Тимчасовий уряд генерала де Голля, і саме під їхнім тиском була проведена часткова націоналізація. Протягом 1945–1947 рр. були націоналізовані вугільна і газова галузі, електроенергетика, більша частина авіаційної промисловості, автомобілебудівні заводи «Рено» (без викупу, через співробітництво їхніх власників із нацистами під час окупації). Крім того, було націоналізовано центральну емісійну установу – Французький банк, чотири найвпливовіші депозитні банки, що зосереджували 60% всіх вкладів, ощадні каси, страхові компанії. Внаслідок націоналізації сформувався державний сектор економіки, в якому було зосереджено 20% виробничих потужностей країни, провідну роль в якому відігравали державні компанії «Газ де Франс», «Електрисіте де Франс», «Шарбонаж де Франс», Французький банк та інші державні установи. Для управління націоналізованими підприємствами, більшість з яких раніше належала колабораціоністам, створювались адміністративні ради, куди входили представники від робітників. Були також розширені права профспілкових комітетів, які отримали можливість контролювати наймання та звільнення робітників, розподіл житла й умови праці. Разом з тим власникам націоналізованих підприємств, за винятком тих, що співпрацювали із окупантами, були виплачені значні компенсації, які згодом було вкладено в високорентабельні виробництва.

Влітку 1947 року промисловість Франції досягла довоєнного рівня розвитку, в той час як в сільському господарстві його вдалося перевершити лише в 1950 році. Подальший розвиток Французької економіки потребував масового оновлення технічної бази виробництва, що передбачало залучення інвестицій із-за кордону. Правлячі кола США як найвпливовішого потенційного інвестора обумовили надання Франції економічної допомоги виведенням міністрів-комуністів із складу французького уряду і припиненням націоналізації. Після того, як в 1947 році міністри-комуністи були виведені із уряду, а процес націоналізації призупинено, США уклали в червні 1948 року в Парижі угоду про економічне співробітництво із Францією. Францію було включено до «Плану Маршалла», під час дії якого (з квітня 1948 р. по жовтень 1954 р.) вона отримала від США у вигляді грошових субсидій і натуральних поставок допомогу на суму 2458 млн. долл. Після завершення дії «Плану Маршалла» допомога із боку США продовжувалася і на 1958 р. склала 12 млрд. долл. Основними споживачами американських кредитів стали металургійні, хімічні і автомобільні компанії, які витратили отримані кошти на імпорт з-за кордону найсучаснішого обладнання і на широкомасштабне оновлення основного капіталу.