5. Розвиток феодалізму в Німеччині. Причини повільної феодалізації німецького села

1. Соціально-економічна відсталість варварських племен, що не переселилися на внутрішні території Римської імперії.

2. Німеччина була вкрай різнорідна за своїм етнічним складом, включаючи німецькі, французькі, слов'янські, італійські області, що перешкоджало формуванню єдиної держави.

3. На відміну від інших країн, у Німеччині до 1866 року не була сформована єдина держава, що дуже гальмувало захоплення феодалами общинних земель, законодавче оформлення кріпосного права, розшук біглих селян і т. д.

4. Велика лісистість місцевості перешкоджала формуванню великого феодального землеволодіння, закріпаченню селян.

5. Натуральний характер господарств перешкоджав формуванню економічних зв'язків між ними.

У X столітті саксонським герцогам, що спиралися на народне ополчення, на кілька десятиліть вдалося придушити опір феодалів і встановити сильну королівську владу не тільки на значній частині німецьких земель, але й включити в знову відтворену Священну Римську імперію частину італійських областей. Але в XI столітті відбувається зіткнення імператора Генріха IV з римським папою Григорієм VII, у результаті якого централізована королівська влада різко ослабла, і у виграші залишилися великі німецькі феодали, до яких перейшла велика частина королівських земель. Після цього починається епоха розвитку феодалізму в Німеччині, і вже до XII століття остаточно формується нижій щабель феодальної ієрархії – лицарство, внаслідок чого відбувається роздрібнення великих герцогських володінь між лицарями.

У Німеччині було поширене фогство – явище, коли фогти (світські феодали) одержували певні адміністративні, судові і податкові повноваження на землях, що належали Церкві. Однак незабаром посади фогтів почали передаватися в спадщину, і до фогтів перейшла велика частина ренти.

У XII-XIII століттях феодалізм у Німеччині набуває подальшого розвитку; виділяються два типи залежних селян: особисто залежні (лейбайгене) і поземельно залежні (грундгольден).

У XIII столітті відбувається експансія німецьких феодалів на схід за Ельбу, де у західних слов'ян (чехи, поляки) і прибалтійських народів відвойовуються великі території, а населення жорстоко винищується. У зв'язку з украй напруженим балансом трудових ресурсів на захоплених у слов'ян землях німецькі феодали почали залучати селян-колоністів із внутрішніх областей Німеччини, пообіцявши їм значне зниження ренти. У результаті цього в XIII столітті зменшуються розміри ренти не тільки в східних, але й у внутрішніх областях Німеччини. Однак з розвитком товарно-грошових відносин відбувається, як правило, погіршення становища селян, причому в різних районах Німеччини по-різному:

1. В Східній Німеччині, де спочатку внаслідок колонізації рентні платежі були найбільш мізерними, а землі було вдосталь, відбувається поступовий згін селян із землі і переведення їх на панщину в зв'язку з тим, що для поміщиків відкрилися можливості оптової експортної торгівлі хлібом через балтійські порти.

2. У Південно-Західній Німеччині, де не було умов для оптової торгівлі хлібом, переважало малоземельне селянство, феодальний натиск не привів до його повного обезземелювання, а виявився лише в захопленні общинних пасовищ для розширення панського вівчарства і в збільшенні натуральних поборів з селян.

3. У Північно-Західній Німеччині, де торговельні зв'язки між містом і селом базувалися не на господарстві поміщика, а на селянському господарстві, селяни, одержавши доступ на ринок, почали акумулювати у своїх руках значні грошові суми, що спричинило перехід до грошової ренти, майнове розшарування села і в подальшому оренду найбільш заможними селянами поміщицької землі.

Однак після поразки селян у громадянській війні 1525 року по всій Німеччині встановлюється винятково жорсткий поміщицький гніт (так зване "друге видання" кріпацтва) із властивими йому найбільш архаїчними формами панщини – натуральним і грошовим оброками.