2. Перетворення Японії на один із центрів

Світового господарства

Відновлення японської економіки

Після Другої світової війни і повоєнні реформи

Відновлення народного господарства відбувалося значно повільніше, ніж в інших країнах, що зазнали поразки в другій світовій війні. На початку 1946 року обсяг виробництва промислової продукції складав 14% від довоєнного рівня, а заробітна плата робітників наприкінці 1945 року – лише 13%. В країні посилювалася інфляція (кількість паперових грошей в обігу збільшилась з 1945 по 1947 рр. в 4 рази), а безробіття внаслідок демобілізації, ліквідації військових виробництв і депортації японців з колишніх колоній і окупованих територій досягло майже 10 млн. осіб. Гострота повоєнних соціально-економічних проблем Японії зумовила те, що довоєнний рівень промислового виробництва був досягнутий тут тільки в 1953 році, в той час як у Федеративній Республіці Німеччини цей показник було перекрито в 1951 році, а в Італії – в 1948 році. Великі складнощі спостерігалися і в інших життєво важливих галузях: з 1938 по 1947 рр. збір основної харчової культури – рису, скоротився з 9,9 до 8,8 млн. т., поголів’я свиней зменшилося в 10 разів, а улов риби впав на 40%.

Серед причин повільного відновлення народного господарства Японії після Другої світової війни слід відзначити такі:

1. Мілітаризація недостатньо розвиненої і неспівставної на той час за масштабами з американською японської економіки привела в умовах довготривалого військового протистояння цих країн до занепаду практично всіх галузей народного господарства Японії, не пов’язаних із війною. В цих галузях не оновлювалась технічна база виробництва, спостерігалась хронічна нестача сировини, трудових ресурсів та ін..

2. Значні втрати населення і трудових ресурсів (тільки кількість загиблих складала 2 млн. осіб).

3. Японія була позбавлена колоній, що призвело до втрати сировинної бази японської промисловості і потужних колоніальних ринків збуту в Південно-Східній Азії.

4. Японські товари були витіснені із світових ринків, а монополії втратили зарубіжні інвестиції.

5. Окупація Японії американськими військами, які повинні були утримуватися за кошти самої Японії, що стримувало відновлення і розвиток економіки.

6. Виплата до 1949 року репарацій і демонтаж промислових підприємств на користь США.

7. Заборона на іноземні інвестиції, обмеження ввозу сировини в Японію.

8. Вузькість внутрішнього ринку у зв’язку із відсталістю аграрного сектору країни.

Незважаючи на важке соціально-економічне становище країни, саме в перші повоєнні роки в Японії під впливом американської окупаційної адміністрації здійснюються важливі демократичні реформи, що мали на меті підірвати економічні позиції колишніх японських еліт, тісно пов’язаних із мілітаристськими колами. Головною з них був розпуск дзайбацу (1945-1947рр.), великих кланово-сімейних концернів, що під час війни тісно співпрацювали з імператорським урядом, розділивши таким чином і відповідальність за його військові злочини. В ході цієї реформи холдингові компанії концернів «Міцуї», «Міцубісі», «Сумітомо», «Ясуда» були ліквідовані, а акції підлягали розпродажу серед їхніх службовців, що робилось американцями з метою усунення потенційних конкурентів. Але особливості японських національних традицій (перш за все, мова йде про систему «пожиттєвого найму», коли робітник зберігає за будь-яких умов лояльність щодо власників компаній) призвели до того, що акції дзайбацу, придбані рядовими робітниками і через підставних осіб, були через десятиліття повернені чільникам дзайбацу, ув’язненим за вироками Токійського процесу (1947 р.) як військові злочинці. Відродженню крупного монополістичного капіталу Японії сприяло й те, що після війни не були реорганізовані найпотужніші банки, і таким чином була збережена фінансова база концернів.

Другим важливим заходом стала земельна реформа, проведена в 1946–1949 рр., економічною причиною якої була гостра необхідність в розширенні внутрішнього ринку Японії в умовах втрати зовнішніх ринків збуту промислових товарів. Безпосереднім поштовхом до неї став широкий демократичний рух, який охопив японське село і викликав тривогу у американської окупаційної адміністрації. За умов цієї реформи поміщицька земля, що перевищувала норму 3 га (на острові Хоккайдо – 12 га), підлягала викупу державою з метою її подальшого розпродажу колишнім орендаторам. В результаті реформи кількість японських селян-власників зросла з 1946 по січень 1950 рр. вдвічі – з 1,9 млн. по 3,8 млн. осіб, а частка землі, що здавалася в оренду, зменшилася в структурі загальної площі сільськогосподарських угідь із 46% до 9%. Таким чином, в руки селян перейшло 80% усієї орендованої землі на досить вигідних умовах, враховуючи те, що через високі темпи інфляції повоєнних років, реальна цінність викупних платежів швидко падала. Реформа досягла бажаного результату – клас поміщиків фактично перестав існувати, а система селянської земельної власності почала домінувати в Японії, що підвищило товарність сільського господарства і дало поштовх для розширення внутрішнього ринку для японської промисловості напередодні її стрімкого піднесення.

В 1946–1947 рр. було введено нове трудове законодавство, основою якого став «Кодекс про працю». Воно передбачало 8-годинний робочий день, введення оплачуваних відпусток і соціального страхування, підвищення оплати за понадурочні роботи, охорону праці жінок і підлітків. Були легалізовані права профспілок, в тому числі, право на страйки, що суттєво обмежувало свавілля підприємців по відношенню до найманих робітників.

В цей же період американською окупаційною адміністрацією була підготовлена нова японська конституція, яка вступила в силу 3 травня !947 року. Перш за все, вона радикально змінювала статус японського імператора, перетворюючи його із абсолютного монарха з майже необмеженими повноваженнями на «символ єдності нації», позбавлений політичної влади. Таким чином, Японія перетворювалася на конституційну парламентську монархію. Стаття 9 цієї ж конституції закріплювала відмову Японії від війни як суверенного права націй і від застосування військової сили як засобу вирішення міжнародних суперечок. Японія відмовлялася від формування власних збройних сил, обмежуючись лише силами самооборони, на утримання яких передбачалося використовувати не більше, ніж 15 від вартості валового внутрішнього продукту.

1949 рік став переломним у ставленні правлячих кіл США до Японії. У серпні 1949 року СРСР здійснив випробування першої радянської ядерної бомби (появу якої американські експерти очікували не раніше кінця 1950-х років), а лише через місяць після цієї події, багатолітня громадянська війна в Китаї закінчилась перемогою китайських комуністів, чиї війська 1 жовтня 1949 року встановили контроль над Пекіном. Уряд Чан-Кай-Ші, що розглядався американською адміністрацією як головний стратегічний партнер в Східній Азії, був замінений радикально просталінською політичною верхівкою Китаю на чолі з Мао-Цзе-Дуном, яка незабаром за згодою Сталіна підтримала чільника Північної Кореї Кім Ір Сена в збройному конфлікті з Південною Кореєю, що переріс в довготривалу війну 1950–1953 рр.). США, втрутившись в цей конфлікт на боці Південної Кореї, радикально змінюють своє відношення до Японії, відтепер розглядаючи її як потенційно потужного стратегічного союзника, здатного замінити втрачений Китай.

Прийняття під тиском США нової конституції Японії і поступова втрата урядом Чан-Кай-Ші політичного контролю над Китаєм спонукають окупаційну адміністрацію запровадити по відношенню до Японії так званий «зворотній курс». Він виявився, перш за все, в розробці і впровадженні, починаючи із 1949 року, плану економічної стабілізації, розробленого американськими фінансистами Д.Доджем і К.Шоупом. Саме президент Банку Детройта Д.Додж розробив проект збалансованого державного бюджету Японії, що передбачав різке збільшення податків (на 62%), припинення дармового бюджетного субсидування підприємств (багато з яких були збитковими) із заміною субсидій комерційними кредитами, стабілізацію заробітної плати, встановлення державного контролю над цінами, впровадження твердого курсу ієни, заохочення експорту і пріоритетне кредитування базових галузей. Реалізація цієї програми призвела до збільшення податків, масових банкрутсв, зростання безробіття, але приблизно через 1–1,5 роки була приборкана інфляція, стабілізувався курс ієни (було встановлено твердий обмінний курс ієни – 360 ієн за 1 дол. США), що призвело до оздоровлення державних фінансів і капіталістично-ринкових відтворювальних механізмів. Слід зазначити, що «рішучість, з якою була проведена в життя ця програма «фінансової стабілізації», незважаючи на величезний спротив широких верств населення, стала можливою тільки завдяки зосередженню реальної влади в руках окупаційної адміністрації, а не виборного національного уряду.

Війна в Кореї, що розпочалася в червні 1950 р., різко актуалізувала значення Японії як стратегічного союзника США в Південно-Східній Азії, перетворивши цю країну в ближній «тил» американської армії. Під час цієї війни різко збільшився попит з боку США на озброєння і військові матеріали, продовольство для армії, військові перевезення, різні послуги, що обумовило початок справжнього промислового буму в Японії. Американський уряд розмістив в Японії в 1950–1953 рр. військові замовлення на загальну суму 2,5 млрд. дол., що склало 43,5% від загального обсягу японського експорту і дозволило Японії покрити зовнішньоторговий дефіцит і розширити імпорт сировини, необхідний для розвитку промисловості. Крім того, війна в Кореї призвела до збільшення американської допомоги, припинення репараційних виплат, скасування заборони на ввіз сировини, відкрила доступ американським інвестиціям в економіку Японії. В результаті тільки в 1949–1951 рр. обсяг промислового виробництва в Японії виріс більш, ніж в 1,5 рази, а оборот зовнішньої торгівлі протягом 1950–1954 рр. був у 10 разів більшим, ніж в 1945–1949 рр.

8 вересня 1951 р. в Сан-Франциско було укладено мирну угоду з Японією, яку підписали 48 країн, за винятком СРСР. Угода передбачала передачу всієї повноти влади в Японії національному уряду. Низкою інших двосторонніх домовленостей юридично закріплювалось перебування в країні американських військ.

Національний уряд Японії приступив до розробки стратегії економічного розвитку країни, в основу якої було покладено кейнсіанську модель з урахуванням японської специфіки. В цей час в правлячих колах Японії мала місце гостра дискусія між прибічниками «зовнішньоекономічної орієнтації» національної економіки і їхніми опонентами, що виступали за «освоєння внутрішнього ринку». В цій дискусії перемогли прибічники першого напрямку і економічний бум 1950-х-1960-х років підтвердив їхню правоту. В намічену перспективу економічного розвитку вписувались прийняті в 1952 р. рішення японського уряду, що відміняли введені раніше заборони на зв’язки між великими компаніями і їхніми «дочірніми» підприємствами. Центрами консолідації капіталу стали потужні фінансово-промислові об’єднання «Міцубісі», «Сумітомо», «Фудзі», які відродилися не в попередньому варіанті чисто сімейних, закритих монополій, але ввели практику колективного прийняття рішень за участю президентів компаній, що входили до складу цих груп.