2. Характерні риси економічного устрою рабовласницьких держав Стародавнього Сходу.

Те, що всі цивілізації Стародавнього Сходу (Єгипет, Межиріччя, Індія, Китай) розташовувалися в зоні пустель і відчували постійну нестачу водних ресурсів, наклало відбиток на всю структуру соціально-економічних і політичних відносин між людьми в даних цивілізаціях.

Необхідність щорічно мобілізовувати колосальні людські ресурси на будівництво й підтримку в робочому стані надзвичайно розгалуженої мережі штучних каналів обумовила існування авторитарної держави з величезним адміністративно-бюрократичним, поліцейським і військовим апаратом, що виступав у ролі організатора суспільних робіт. Цей апарат забезпечував трудовими ресурсами, мобілізованими в сільських громадах,будівництво й реставрацію каналів, на що йшло іноді по декілька місяців на рік. Якщо першою опорною конструкцією східного суспільства була держава, що виступала власником всіх земель,то як друга опора виступала сільська громада «вільних селян», яка виконувала кілька життєво-важливих функцій: після закінчення іригаційних робіт члени громади займалися землеробством, виробляючи продукти, які, з однієї сторони, частково вилучалися державою у вигляді ренти-податку і йшли на утримання державного апарату,а, з іншого боку, частина врожаю, залишаючись в розпорядженні членів громади, забезпечувала відтворення населення і трудових ресурсів даної цивілізації.

Східна деспотія була багаторівневою державною структурою, де право володіння всіма матеріальними, трудовими, фінансовими, водними й земельними ресурсами належало тільки державі в особі того чи іншого правителя, але, оскільки він один не міг за всім устежити, тому делегував ряд управлінських функцій чиновникам різних рівнів. У зв'язку із цим у східних суспільствах, де так і не сформувався інститут приватної власності на землю, виник інститут, що його замінив, – феномен влади-власності, суть якого полягала в тимчасовому закріпленні за чиновником права на прийняття того чи іншого господарського рішення. Це була основна особливість азіатського способу виробництва.

Друга опора азіатського суспільства – сільська громада, яка хазяйнувала на землі, що юридично належала, як правило, державі чи храму, і надавалась їй лише в тимчасове користування. Члени громади не мали можливості закріпити цю землю в приватну власність. Вони періодично переходили з однієї ділянки землі на іншу, чому сприяло вирощування на сході переважно однолітніх рослин.

Перші зародки східного рабства виникли в IV тис. до Р.Х. в Стародавньому Єгипті на родючих поливних землях долини Нілу. Основними галузями господарства були вирощування рису і тваринництво. Єгиптяни винайшли соху, виливали з міді інші знаряддя праці, але найбільшим їхнім досягненням стала зрошувальна система землеробства. Створення іригаційних систем вимагало чіткої координації в просторі і часі роботи багатьох людей, що й було однією з головних функцій перших протодержавних утворень, які називались грецькою «номи». В другій половині IV тис. до Р.Х. номи долини Нілу об’єднуються в дві ворожі держави – Верхньоєгипетське й Нижньоєгипетське царства, а після перемоги Верхнього Єгипту (початок ІІІ тис. до Р.Х.) створюється єдина держава на чолі з фараоном, що дозволило перетворити заболочену, непридатну для життя долину Нілу в потужний центр сільського господарства, де південний регіон (Верхній Єгипет) спеціалізувався на землеробстві, а Північний (Нижній Єгипет) – на тваринництві. Між цими частинами Єгипту виникла жвава торгівля, в яку поступово втягнулися завойовані Єгиптом Синайський півострів, Нубія та Лівія. В країні існувало рабство і работоргівля, а головними рабовласниками були фараони, які привозили полонених із завойованих країн. Великої різниці між селянами-общинниками і рабами не було, оскільки перші могли потрапити в боргове рабство, а останні мали право мати сім’ю. До того ж, все трудове населення східної деспотії, крім сплати податків було зобов’язане відбувати державні повинності – громадські роботи.

Другим центром східного рабства було Межиріччя (Месопотамія), де великі ріки Тигр і Євфрат під час розливів удобрювали поля, що сприяло виникненню тут в IV–ІІІ тис. до Р.Х. низки державних утворень – Шумеру, Ура, Ніппура, Урука та ін. Зусиллями місцевого населення, мобілізованого владою, в Межиріччі були зведені протиповеневі греблі та інші іригаційні споруди. Населення цих держав – переважно селяни, які, втративши власність на землю, працювали за частку врожаю на храмові господарства і ремісників – каменярів, теслярів, металургів, пекарів. В ІІІ тис. до Р.Х. раби у Шумері складали невелику частину населення. Тут існувало патріархальне рабство. Статус таких рабів дозволяв їм мати сім’ї і навіть викупитись на волю. В 1894 р. до Р.Х. в Межиріччі створюється централізоване Старовавілонське царство, яке досягло розквіту в період правління царя Хаммурапі (1792–1750 рр. до Р.Х.), після якого залишився відомий законодавчий кодекс, де було зафіксовано існування рабства. Раб вважався повною власністю господаря, допускався його продаж, визначалися джерела рабства – військовий полон, боргова кабал, самопродаж, покарання за різні злочини і т.п. Розрізнялися раби державні, храмові і ті, що перебувають у приватній власності. Боргове рабство обмежувалось трьома роками, бо його поширення підривало податкову базу держави. Дозволялись шлюби вільних з рабинями, що свідчило про патріархальний характер рабства. В цей час велося будівництво грандіозних каналів, про один з яких, названий «рікою Хаммурапі», згадується в його кодексі, що зобов’язував селян-общинників відшкодовувати збитки сусідам при ушкодженні зрошувальних споруд і затопленні земельних угідь. Кодекс Хаммурапі захищав населення від свавілля лихварів, обмежуючи доходи останніх 20%.

Приблизно в IV тис. до Р.Х. зрошувальне землеробство зароджується і в долині Інду. Розвивається тваринництво, виникають ремесла (виробництво мідних і бронзових знарядь праці, гончарних виробів і бавовняних тканин), що зосереджуються в містах. Завоювання північної Індії кочовими арійськими племенами в середині ІІ тис. до Р.Х. загальмувало на деякий час господарський розвиток: були розорені міста, землеробство прийшло занепало. Але поступово арії долучилися до місцевої агрокультури і розпочали активну розчистку джунглів, а з кінця ІІ тисячоліття – господарське освоєння долини Гангу. Важливим наслідком арійського завоювання було формування варного устрою індійського суспільства. До привілейованих каст належали жерці-брахмани і військова аристократія – кштарії; землероби арійського походження склали варну вайшеїв, в той час як представники підкорених племен і «низьких» професій – варну шудр.

Один із злетів древньоіндійського суспільства був пов ’язаний із створенням в IV ст. до Р.Х. імперії Мауріїв. В цей час відбулось витіснення мідно-бронзових знарядь праці залізними, використовуючи які землероби на штучно зрошуваних землях збирали по два врожаї на рік цукрової тростини, пшениці, проса, рису, льону, бавовни. Розвиваються ремесла – ковальство, ткацтво, гончарство і т.п. Пожвавлюється торгівля між окремими регіонами і на цій основі виникають професії купців лихварів. Але грошовий обіг перебував у зародковому стані – перші монети у вигляді шматків срібла з печаткою виникли лише в V ст. до Р.Х. Рабство було патріархальним, а сільська община настільки міцною, що навіть цар не міг вільно розпоряджатися її землею, якщо село не було розташоване на його угіддях.