Аграрні реформи в Прусії

В 1807 році уряд Штейна видав едикт, що знищував особисту залежність селян від поміщиків (негайно – для спадкових користувачів наділів і з листопада 1810 року – для неспадкових і безземельних селян). Селяни одержали право на свій розсуд розпоряджатися майном і одружуватися; однак передача цим селянам землі була обставлена дуже жорсткими умовами. В 1811 році виходить едикт «Про регулювання», відповідно до якого для того, щоб отримати у власність оброблювану землю, селянин повинен був або заплатити поміщику 25-кратну річну ренту, або поступитися, віддавши йому від 1/3 (спадкові користувачі) до 1/2 (неспадкові користувачі) землі. В 1816 році видається урядова декларація, відповідно до якої едикт 1811 року застосовувався лише до селян, які мали певну кількість коней для обробки землі, що були відмічені у кадастрових списках і належали до спадкових дворів. Всі безкінні селяни, новосельці, орендарі землі, батраки і городники взагалі втрачали права відкупитися від повинностей й одержати власний земельний наділ.

Тільки едикт 1821 року, за яким було розпущено селянську громаду – марку, поширив положення едикту 1811 року на ту категорію селян, що викуповувала повинності не за рахунок відмови від землі, а за рахунок виплати 25-кратної ренти. Після революції 1848 року в 1850 році був виданий едикт, що дозволив викуповувати феодальні повинності не тільки заможним селянам і старосельцям, але й усім бажаючої (за винятком городників і батраків), тепер уже не за 25-кратну, а лише за 18-кратну ренту. Для посередництва між селянами й поміщиками задля взиску платежів були створені рентні банки, котрі вилучали викупну плату у селян протягом 56 років. З 1850 по 1865 рік звільнилося 13 тисяч великих селян-власників і більше мільйона дрібних землевласників.

Створення Митного союзу і початок промислового перевороту

Ліквідація митних бар’єрів і створення єдиного ринкового простору були необхіднми умовами промислового розвитку феодально роздроблених німецьких земель, тому що багатократне вилучення транзитних мит, хоч і невеликих, унеможливлювало реалізацію німецьких товарів, враховуючи кількість самостійних князівств. Ініціатором ліквідації митниць стала Прусія, яка, крім економічних інтересів, переслідувала політичну ціль – відтіснити Австрію на другий план у справі об’єднання Німеччини. Тому, скасувавши в 1818 р. митні бар’єри всередині самої Прусії і встановивши єдине мито на непруські товари, Прусія дала поштовх для об’єднання в Митний союз сусіднім з нею державам. Така політика пруського уряду зустріла схвальну оцінку молодої буржуазії інших німецькомовних держав, і в 1833 році 18 найбільших з них підписали угоду про створення митного союзу строком на 8 років. Угоду вступила в дію в 1834 р., а в 1842 р. була пролонгована ще на 10 років. Паралельно було укладено угоди про уніфікацію грошового обігу і вексельного курсу, вагової і метричної систем, що сприяло створенню загальнонімецького ринку, будівництву залізниць і т.п.

Формування митного союзу дало поштовх промисловому перевороту, який розпочався в німецьких землях в 1830–1840-х рр. переважно в текстильній промисловості і металургії. Особливих успіхів досягло виробництво тканин з бавовни, центром якого стала Саксонія. Її промисловий центр – Хемніц, успішно конкурував з Манчестером. Промисловий переворот в полотняному виробництві Сілезії гальмувався через протекціоністську політику Англії (основного споживача парусного полотна), а згодом – через витіснення парусних суден пароплавами, що різко зменшило попит на полотно. Більш жваво розвивалися шовкова промисловість Крефельда, де в 1846 р. функціонувало 8 тис. ткацьких верстатів, і виробництво сукна, особливо в Прусії, що спеціалізувалася на випуску солдатської уніформи. Розвиток важкої індустрії стимулювався будівництвом залізниць, яке розпочалося в 1835 р. Загалом з 1835 по 1848 рр. було побудовано 2,5 тис. км залізних доріг, що дало поштовх розвитку чорної металургії, гірничої і вугледобувної промисловості. Залізні дороги були високорентабельними (рентабельність 15–20%), що робило їх привабливими для інвесторів. Крім того, перетворення Німеччини на країну європейського транзиту, а також стратегічно-військове значення залізниць забезпечувало фінансову підтримку з боку держави, внаслідок чого довжина залізних доріг зросла з 1851 по 1870 рр. в 3,5 р. Це ліквідувало економічну відокремленість окремих регіонів, сприяло створенню загальнонімецького ринку, стимулювало подальший розвитокметалургії і інших технологічно пов’язаних з залізничним будівництвом галузей.

Розвиток важкої промисловості прискорила революція 1848 р., а також мілітаризація пруської економіки у зв’язку з боротьбою Прусії за об’єднання Німеччини «залізом і кров’ю». Свою роль зіграла і сила німецької винахідницької думки, зокрема, винайдення в 1856 р. анілінових барвників і в 1857 р. динамо-машини, що призвело до розвитку нових галузей хімії і електротехніки.

Підйом промисловості вимагав широкої мобілізації капіталів, засобом якої «грюндерська гарячка» 1850–1860-х рр., що зачепила залізничне будівництво, промисловість і банківсько-кредитну сферу. В результаті цього в Німеччині було створено потужні металургійну, машинобудівну, військову і залізничну галузі, але в цілому на момент створення Германської імперії промисловий переворот ще не було завершено.