2. Міжнародні розрахунки та валютне регулювання.

Міжнародні розрахунки проводяться перш за все у зовнішній торгівлі за надані послуги і продані товари та некомерційні операції при кредитуванні й русі капіталів між країнами, в тому числі пов’язаному з будівництвом об’єктів за кордоном при наданні різноманітної допомоги, підтримки.

Міжнародні розрахунки – це регулювання платежів за грошовими зобов’язаннями та вимогами, які виникають між юридичними особами та громадянами різних держав на підставі економічних, політичних, науково-технічних, культурних та інших відносин. Серед міжнародних розрахунків переважають платежі із зовнішньої торгівлі, кредитів та інвестицій. Міжнародні розрахунки в основному провадяться через банки за допомогою кореспондентських відносин, що обумовлюють ведення цими установами кореспондентських рахунків, переважно у безготівковому вигляді.

Основні форми міжнародних розрахунків

Міжнародні розрахунки класифікуються найчастіше за двома ознаками: строками платежу та порядком документообороту. За строками виділяються негайні платежі – сконто і платежі в кредит – інстолмент. За порядком документообороту основними є інкасо та акредитив. Рідше застосовуються розрахунки банківськими переказами та розрахунки за відкритими рахунками.

Негайний платіж виконується після одержання покупцем товару чи документів на нього. Якщо оплата відбувається не пізніше 5-10 днів, то постачальник, звичайно, робить покупцеві знижку із ціни у розмірі близько 3 %. Ця знижка називається «сконто» (звідси і назва форми платежу). Термін «готівковий», який іноді вживається щодо цього платежу, не слід розуміти буквально. Він лише підкреслює швидкість здійснення операцій, але зовсім не характеризує зовнішньої форми платіжних засобів.

Під платежем у кредит у міжнародній практиці розуміють тільки комерційний кредит, тобто кредит, який надають один одному експортер чи імпортер у вигляді відстрочки чи задатку. Оплата ж за рахунок одержаних від уряду чи банків позичок не вважається платежем у кредит, оскільки імпортер платить негайно.

Банківський переказ представляє собою доручення одного банку іншому виплатити певну суму отримувачу. За його допомогою здійснюються авансові платежі або оплата вже отриманого товару імпортером експортеру. Ці перекази часто поєднуються з іншими формами міжнародних розрахунків з гарантією банку, який у випадку несплати вартості товару імпортером здійснює платіж проти товаророзпорядчих документів, одержаних від експортера. Крім того, за допомогою банківського переказу можуть погашатися борги за кредит, врегульовуватись скарги (рекламації), здійснюватись розрахунки за неторговельними операціями. Використання банківських переказів сприяє прискоренню та спрощенню міжнародних розрахунків.

Платіж на відкритий рахунок найменш надійна форма. Експортер поставляє товари, імпортер переказує гроші на день платежу. Коли розрахунки ведуться з використанням відкритого рахунку, товар постачається на умовах його наступної оплати, а належна сума заноситься імпортером на рахунок експортера. Платежі здійснюються за згодою у встановлений період, а остаточне врегулювання заборгованості з відкритого рахунка – через банки, із застосуванням інших форм міжнародних розрахунків. Тому банки, як правило, не виділяють міжнародні розрахунки з відкритого рахунка, а включають їх в інкасо чи через банківські перекази.

Інкасо – банківська операція, за допомогою якої банк, за дорученням свого клієнта (експортера), отримує згідно з розрахунковими документами належні йому грошові кошти від платника (імпортера) за відвантажені на його адресу товари (виконані роботи, надані послуги) і зараховує їх на його рахунок у банку. Спрощено інкасо можна визначити як доручення продавця (кредитора) своєму банку отримати від покупця (платника) безпосередньо чи через інший банк певну грошову суму або підтвердження, що цю суму буде сплачено у встановлений термін.

Завдяки значно меншим формальним вимогам ця банківська послуга є більш дешевою і гнучкою в порівнянні з документарним акредитивом. Розрахунок за інкасову форму більш вигідний покупцю (імпортеру), оскільки зберігає його право власності на товар до моменту оплати розрахункових документів. Разом з тим недоліком інкасової форми розрахунків є велика тривалість часу проходження документів че­рез банки, можливість відмови чи затримки покупцем оплати представлених документів. Тому інкасова форма розрахунків застосовується в тому випадку, коли: експортер не сумнівається у своєму контрагенті за договором, оскільки між двома сторонами діють перевірені часом відносини; політичні, економічні і правові умови в країні імпортера, розглядаються як стабільні; у країні покупця немає імпортних обмежень або якщо є такі, останній завчасно одержав усі необхідні дозволи на здійснення угоди; у країні експортера немає твердих обмежень термінів здійснення розрахунків за отриманий товар.

На сьогодні інкасо скасовано для внутрішніх розра­хунків і використовується тільки при міжнародних розрахунках. Інкасо в міжнародних розрахунках має такі особливості:

документарний характер – банки приймають на інкасо доручення експортерів за наявності комерційних документів;

розрахункові документи акцептуються імпортером у попередньому порядку;

широко застосовується кредит: експортеру, як дисконт векселя; імпортеру, як підтоварні позики.

Інкасові платежі класифікують так:

При використанні зовнішнього (експортного) інкасо банк зобов’язується отримати платіж по чеку, тратті, банківському чеку або простому векселю у особи, що знаходиться за кордоном, наприклад, у зарубіжного імпортера, від імені свого клієнта-експортера.

При використанні внутрішнього (імпортного) інкасо банк допомагає зарубіжному банку отримати платіж по чеку, тратті, банківському чеку або простому векселю від резидента, тобто допомагає зарубіжному банку в отриманні платежу від свого клієнта-імпортера за дорученням зарубіжного постачальника.

Є два основні види інкасо: чисте і документарне.

Чисте інкасо – інкасація фінансових документів, що не супроводжуються комерційними документами, тобто банки обробляють тільки вексель (простий або переказний), чек або інші фінансові документи і не обробляють рахунок-фактуру, коносамент, транспортну накладну й інші.

Документарне інкасо – інкасація фінансових документів, що супроводжуються комерційними документами або інкасація лише комерційних документів, які не супроводжуються фінансовими документами. Це своєрідний компроміс між авансовим платежем (коли покупець розраховує на експортера, що повинний відправити товар відповідно до замовлення й оплати) і торгівлею по відкритому рахунку (коли експортер розраховує на покупця, який повинен оплатити відправлений йому товар).

Гарантованою і більш дорогою формою міжнародних розрахунків є акредитив. Уніфікованими правилами документарних акредитивів він розглядається як: будь-яка угода, як би вона не була названа чи означена, в силу якої банк (банк-емітент або банк покупця), діючи на прохання і на підставі інструкції клієнта (замовник акредитиву або покупець), повинен здійснити платіж третій особі (бенефіціару, продавцю), або повинен оплатити чи акцептувати переказні векселі (тратти), що виставлені бенефіціаром, або надає повноваження іншому банку здійснити такий платіж, оплатити, акцептувати чи купити переказні векселі (тратти), при наявності передбачених в акредитиві документів та виконанні інших умов акредитиву. Тобто, це є умовним грошовим зобов’язанням банку здійснити платіж, акцепт або негоціацію тратт, або надати повноваження іншому банку на здійснення цих дій, на користь продавця.

Виходить, в основі акредитиву лежить формула – «гроші проти документів», тобто продавцю гарантується негайна оплата відвантажених товарів або наданих послуг, і він застрахований від неплатоспроможності чи відмови покупця платити; а покупцю – що виплачені ним засоби не пропадуть і надійдуть у розпорядження продавця після того, як він виконає свої зобов’язання. Саме в цьому і складається перевага акредитивної форми розрахунків. Але основним її недоліком є вартість акредитива (комісійні банків за авізування, підтвердження, перевірку документів, платіж), що значною мірою і впливає на активність його використання в зовнішньоторговельних відносинах .

Застосовується наступна схема розрахунків за допомогою акредитиву:

1. Покупець (зарубіжний покупець/вітчизняний імпортер) і продавець (вітчизняний експортер/зарубіжний постачальник) перш за все укладають контракт, у якому передбачають форму розрахунку за допомогою акредитиву.

2. Покупець доручає банку, що його обслуговує, виставити акредитив на користь продавця.

3. Банк-емітент (банк покупця) відкриває акредитив та сповіщає про це свого клієнта. Тим самим він гарантує платіж бенефіціару за умови, що той буде дотримуватись відповідних строків і умов.

4. Банк-емітент повідомляє авізуючий банк (банк продавця) про відкриття акредитива бенефіціару на конкретну суму. Авізуючий банк повідомляє про це свого клієнта, а також слідкує за дотриманням умов акредитиву, що вказані банком-емітентом, але не приймає на себе ніяких зобов’язань щодо гарантування платежу продавцеві. Подібна гарантія виходить від банку-емітента акредитива.

5. Відвантаження продавцем товару.

6. Продавець надає банку, який вказаний в акредитиві відповідні, також зазначені в акредитиві, документи (транспортні документи, копії рахунків-фактур, страховий поліс) – документарний акредитив.

7. Якщо документи, надані експортером, оформлені правильно, то покупець повідомляє банк про виконання умов акредитиву. У результаті цього відбувається переказ визначеної суми коштів з акредитива авізуючому банку. Продавець може вибрати один з чотирьох можливих способів платежу, залежно від того, що передбачено умовами акредитиву: негайний платіж по векселю; відстрочений платіж по векселю; акцепт векселя; облік векселя .

В усіх акредитивах обов’язково має передбачатись дата закінчення строку його дії і місце подання документів для здійснення платежу.

Розрізняють такі основні види акредитивів: відкличні і безвідкличні, покриті і непокриті, підтверджені і непідтверджені, переказні, револьверні (поновлені), акредитиви з “червоною міткою”. У банківській практиці застосовуються й інші види акредитивів, але більшість з них є модифікацією зазначених вище видів.

Відкличний (відзивний) акредитив – це акредитив, що може бути змінений або анульований банком-емітентом без попереднього повідомлення бенефіціара при недотриманні умов, передбачених договором. Усі розпорядження про зміни умов відкличного акредитива заявник може надати бенефіціару лише через банк-емітент, який повідомляє авізуючий банк, а останній повідомляє бенефіціара. Безвідкличний (безвідзивний) акредитив не може бути зміне­ним або анульованим без згоди бенефіціара, на користь якого він відкритий, і банка-емітента. Такий акредитив є твердим зобов’язанням банка-емітента перед бенефіціаром про сплату коштів у порядку і в строки, визначені умовами акредитиву. У кожному акредитиві має бути зазначено, чи відкличний він, чи безвідкличний. Якщо позначки немає то акредитив є безвідкличним.

Покритий (депонований) акредитив – акредитив, при відкритті якого покупцем завчасно бронюються кошти у повній сумі на окремому рахунку банка-емітента. Непокритий акредитив – акредитив, оплата за яким у разі тимчасової відсутності коштів на рахунку покупця гарантується банком-емітентом за рахунок його кредиту.

Підтверджений акредитив – акредитив, що отримав додаткову гарантію платежу з боку іншого банку.

Переказний акредитив, який може бути переданий для будь-яких розрахунків іншій особі (власнику).

Револьверний (поновлений) акредитив – акредитив, відповідно до якого оплата за відвантажені товари проводиться почергово за фактом відвантаження (оплачується лише певна частина партії реально відвантажених товарів від загальної суми поставок, передбачених у контракті).

Акредитив із “червоною міткою” – будь-який вид акредитива, що передбачає видачу авізуючим банком продавцю авансів до відповідної суми. Відкриваючи такий акредитив, банк-емітент зобов’язується відшкодувати авізуючому банку суми виплачених авансів, навіть якщо відвантаження після цього не було проведено.

Валютне регулювання – це сукупність нормативних документів, установлених органами валютного регулювання у законодавчому чи адміністративному порядку, які спрямовані на регулювання потоків капіталу в країну та за її межі, а також валютних операцій, що здійснюються в межах держави, з метою підтримання стабільності курсу національної грошової одиниці, достатнього рівня валютних резервів і збалансованості міжнародних платежів.

Метою валютного регулювання є підтримка економічної стабільності й утворення надійного фундаменту для розвитку міжнародних економічних відносин шляхом впливу на валютний курс і на валютно-обмінні операції.

Валютне регулювання спрямоване, насамперед, на організацію міжнародних розрахунків, визначення порядку здійснення операцій з іноземною валютою та іншими валютними цінностями і є, отже, формою державного впливу на зовнішньоекономічні відносини країни. Наявність валютного регулювання і контролю з боку держави – об’єктивна економічна необхідність і практика всіх розвинених країн.

Основні завдання валютного регулювання та контролю:

організація системи курсоутворення, захист і забезпечення необхідного ступеня конвертованості національних грошей;

регулювання платіжної функції іноземної валюти, регламентація поточних операцій платіжного балансу; організація внутрішнього валютного ринку;

регламентація та регулювання банківської діяльності з валютними цінностями;

захист іноземних інвестицій, регулювання процесів утворення та руху капіталу;

встановлення режиму та обмежень на вивезення і ввезення через кордон валютних цінностей;

забезпечення стабільних джерел надходження інвалюти на національний валютний ринок.

Суб’єктами валютного регулювання і контролю виступають усі без винятку учасники валютних операцій:

центральний банк;

уряд країни;

уповноважені банки;

юридичні особи – резиденти і нерезиденти;

фізичні особи – резиденти і нерезиденти.

Відповідно до ст.11 декрету Кабміну «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» НБУ у сфері валютного регулювання:

здійснює валютну політику виходячи з принципів загальної економічної політики України;

складає разом із Кабміном платіжний баланс України;

контролює дотримання затвердженого Верховною Радою України ліміту зовнішнього економічного боргу України;

визначає у разі необхідності ліміти заборгованості в іноземній валюті уповноважених банків нерезидентам;

видає в межах своїх повноважень обов’язкові до виконання нормативні акти щодо здійснення операцій на валютному ринку України;

нагромаджує, зберігає і використовує резерви валютних цінностей для здійснення державної валютної політики;

видає ліцензії на здійснення валютних операцій та приймає рішення про їх скасування;

встановлює способи визначення і використання валютних (обмінних) курсів іноземних валют, виражених у валюті України, курсів валютних цінностей, виражених в іноземній валюті або розрахункових (клірингових) одиницях;

встановлює за погодженням із Мінстатом єдині форми обліку, звітності та валютні операції, порядок контролю за їх достовірністю та своєчасністю подання;

забезпечує публікацію банківських звітів про власні операції та операції уповноважених банків.

Об’єктом валютного регулювання і контролю в Україні є операції резидентів і нерезидентів, фізичних і юридичних осіб, що пов’язані з переміщенням валюти, зміною її власника, перерахуванням валюти за кордон, отримання валютних коштів за товари і послуги, а також зобов’язання щодо декларування валютних цінностей та іншого майна резидентів, які перебувають за межами України.

В умовах функціонування ринкової економіки головним об’єктом валютного регулювання валютний курс національної грошової одиниці, зміни якого спричиняють відчутний вплив на розвиток економічних процесів тієї чи іншої країни.

Основними методами валютного регулювання, якими користуються центральні банки, є:

Валютна інтервенція – це пряме втручання центрального банку країни у функціонування валютного ринку через купівлю-продаж іноземної валюти з метою впливу на курс національної грошової одиниці.

Впливаючи на зміну на валютному ринку попиту і пропозиції певної грошової одиниці, валютні інтервенції призводять до відповідної кореляції обмінного курсу цієї грошової одиниці.

Валютна інтервенція може здійснюватись:

за рахунок власних резервів іноземної валюти;

на зазначені цілі використовуються «своп-угоди» - договір з певною країною з приводу одержання кредиту у валюті цієї ж країни, необхідного для здійснення валютної інтервенції.

за рахунок продажу цінних паперів, номінованих в іноземній валюті.

Девізна валютна політика – політика регулювання валютного курсу купівлею і продажем інвалюти.

Центральний банк здійснює девізну валютну політику на підставі регулювання курсу національної грошової одиниці до інвалют купівлею та продажем інвалюти на фінансових ринках.

Девальвація – офіційне зниження курсу національної грошової одиниці відносно інвалют до міжнародних розрахункових одиниць.

Вона може відбуватися стихійно або проводитися цілеспрямовано як елемент валютної політики держави з метою впливу на розвиток економіки, передусім, на розвиток зовнішньоекономічних відносин через підвищення конкурентоспроможності товарів національного виробника та поліпшення стану платіжного балансу.

Ревальвація – офіційне підвищення курсу національної грошової одиниці відносно інвалют або міжнародних розрахункових одиниць. Вона вигідна для імпортерів і кредиторів, але не вигідна для експортерів.

Дисконтна політика є традиційним інструментом центрального банку для регулювання валютного курсу та збереження валютних резервів. Змінюючи розмір облікової ставки, центральний банк здійснює певний вплив на приплив чи відплив капіталів, а отже і на валютний курс. Підвищення ставки сприяє підтриманню курсу, оскільки стимулює попит на валюту, а її зниження призводить до послаблення валюти.

Валютні резерви – це запаси резервних активів, що перебувають на рахунках у ЦБ та в банках за кордоном і використовуються для сплати боргових зобов’язань, а також, у разі необхідності, для проведення валютних інтервенцій з метою регулювання курсу національної грошової одиниці.

Офіційні валютні резерви складаються із: золота; інвалют у вигляді банкнот і монет або коштів на рахунках за кордоном; спеціальних прав запозичення( СПЗ); цінних паперів (крім акцій), що оплачуються в інвалюті; із внеску країни до МВФ, тобто її квоти; будь-яких ін. міжнародно визнаних резервних активів за умови забезпечення їх надійності і ліквідності.

Валютні обмеження – сукупність заходів і нормативних правил, установлених у законодавчому чи адміністративному порядку та спрямованих на досягнення рівноваги у платіжному балансі, підтримання стабільності курсу національних грошових одиниць або досягнення інших цілей.