16.2. Міжнародний поділ праці та процес інтернаціоналізації суспільного виробництва

Міжнародний поділ праці - це інтернаціональна форма суспільного поділу праці, що базується на спеціалізації та кооперації країн з виробництвом товарів і послуг, якими вони обмінюються шляхом міжнародної торгівлі.

У період розвитку колоніальної системи більшість слаборозвинених країн поставляли на світовий ринок одну або дві переважно сировинні культури, що означає монокультурну спеціалізацію.

Після промислової революції міжнародний поділ праці став залежати від рівня розвитку продуктивних сил, особливостей економічного розвитку країни: чим він вищий, тим різноманітніші й глибинніші форми її зовнішньо економічних зв'язків.

Існують три основні форми міжнародного поділу праці, що збігаються з формами суспільного поділу праці: 1) загальна, 2) особлива, 3) одинична. Відповідно до загальної форми поділу праці країни-експортери поділяються на індустріальні, сировинні та аграрні. Згідно із особливою формою у міжнародній торгівлі розвивається міжнародний обмін готовими виробами. Одинична форма міжнародного поділу праці означає спеціалізацію країни на виготовленні окремих деталей та вузлів певного складного товару. В її межах виділяють подетальну, коопераційну (або технологічну), типорозмірну форму спеціалізації.

На відміну від міжнародної спеціалізації, міжнародна кооперація виробництва і праці своєю техніко-економічною метою має випуск узгодженої продукції, що здійснюється, зазвичай, на основі міжнародних угод за участю компаній, організацій тощо. Так, міжнародна науково-виробнича кооперація передбачає спільне вирішення науково-технічних проблем, обмін науково технічно. інформацією, продаж і купівлю ліцензій, “ноу-хау”, обмін ученими тощо.

Завдяки міжнародному поділу праці кожна країна отримує певні переваги, зумовлені вибором країнами форм спеціалізації та кооперування виробництва, які найбільшою мірою відповідають: природним умовам, досягнутому рівню розвитку продуктивних сил, національним затратам праці.

Інтернаціоналізація суспільного способу виробництва включає процес інтернаціоналізації продуктивних сил і економічної власності. Інтернаціоналізація продуктивних сил може розглядатись у контексті продуктивного формування окремих елементів, сторін у взаємодії людини з природою, з одного боку, і як процес інтернаціоналізації кожного елемента системи продуктивних сил – людини, науки та ін., з другого боку.

Інтернаціоналізація процесу взаємодії людини з природою відбувається тією мірою, якою поширюється один із технологічних способів виробництва, що базується на машинній або автоматизованій праці.

Сам процес інтернаціоналізації людини (як основної продуктивної сили) виявляється у поступовому поширенні загальноосвітнього рівня робочої сили та підвищення її кваліфікації, посиленні міграційних процесів, здебільшого до розвинених країн світу, де робоча сила пристосовується до нових умов виробництва, під час вивезення капіталу транснаціональними корпораціями у підприємницькій формі, шляхом поступового впровадження єдиних умов продажі робочої сили та її використання, що регулюється з боку Міжнародної організації праці та ін.

Іншою стороною інтернаціоналізації суспільного способу виробництва є процес інтернаціоналізації відносин економічної власності або капіталу, якщо йдеться про капіталістичний спосіб виробництва. Інтернаціоналізація капіталу – це процес взаємопереплетіння і об'єднання різних форм національного та інтернаціонального капіталу. Основними формами сучасного капіталу є приватний, колективний, державний та наднаціональний. Кожна з цих форм може існувати у вигляді: промислового, банківського, позичкового, торгового тощо. Тому інтернаціоналізація капіталу передбачає взаємопереплетіння й об'єднання основних форм капіталу в різних комбінаціях.

Важливу роль в інтенсифікації процесу інтернаціоналізації капіталу відіграє виникнення і розвиток міжнародних монополій.

Взаємопереплетіння і об’єднання капіталів (приватних, колективних) двох і більше країн ведуть до виникнення і розвитку якісно нової форми власності, міжнародної колективної капіталістичної власності, яка є складовою інтегрованої капіталістичної власності. Інтегрована капіталістична власність є суспільною формою розвитку процесу інтернаціоналізації продуктивних сил і техніко-економічних відносин у межах регіональних економічних об'єднань. Найрозвиненішою формою таких об'єднань є Європейський Союз. Його речовим змістом є: активи транснаціональних корпорацій і транснаціональних банків; активи акціонерних підприємств змішаного типу; акумульовані наднаціональними органами кошти, що згодом спрямовуються на здійснення спільної аграрної, регіональної, соціальної, структурної політики та ін.

Транснаціональні корпорації (ТНК) – це корпорації, які є міжнародними за характером своєї діяльності, але національними щодо контролю над ними і утворюються на основі транснаціоналізації (просування за кордон) своєї підприємницької діяльності. Серед них виділяються наймогутніші монополії, які діють у міжнародному масштабі і на основі монополізації значної частки промислового світового виробництва, інтелектуальної власності, торгівлі привласнюють найвищі (транснаціональні) прибутки.

На початку 21 ст. під контролем ТНК було майже 40 % промислового виробництва, більше 55 % світової торгівлі, майже 80 % патентів на нову техніку і технологію, понад 40 % світового продукту.

Основою експансії ТНК є вивезення капіталу. Додатковим джерелом транснаціоналізації їхньої діяльності є запозичення на міжнародних і місцевих ринках капіталів.

На основі діяльності транснаціонального монополістичного капіталу виникає і розвивається транснаціональний фінансовий капітал. Останній означає процес зрощування транснаціональних і фінансово - кредитних монополій з транснаціональними монополіями інших сфер і галузей, організаційною формою якого є виникнення транснаціональних фінансових груп, очолюваних транснаціональною фінансовою олігархією. До транснаціональних фінансово-кредитних монополій відносять транснаціональні банки, страхові компанії, різноманітні фонди та ін.

Серед транснаціональних фінансово-кредитних монополій вирішальну роль відіграють транснаціональні банки – тобто наймогутніші універсальні банківські інститути розвинених капіталістичних країн, які мають значні зарубіжні активи, велику мережу закордонних філіалів і за підтримки держав та міжнародних фінансово-кредитних інститутів здійснюють контроль над валютно-кредитними операціями у світовому господарстві.