3.3. Власність, її сутність, форми і місце в економічній системі

Соціально-економічною основою функціонування економічної системи є відносини власності. Власність як комплекс відносин, багатомірне та багаторівневе явище. Структурна складність відносин власності виявляється у багатоаспектності процесу її історичного розвитку. Розрізняють соціальні, політичні, морально-психологічні та навіть, ідеологічні аспекти власності. Однак найважливішим є економічне і юридичне розуміння власності, які не слід ототожнювати і протиставляти.

Власність в економічному розумінні є історично і юридично визначеною. Як соціально-економічна категорія вона визначається ступенем розвитку продуктивних сил і характеризується системою об'єктивно обумовлених відносин між суб'єктами господарювання в процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання благ, що характеризується привласненням засобів виробництва та його результатів.

Інакше кажучи, соціально-економічна сутність власності розкривається і реалізується в площині взаємодії "людина людина".

Власність в юридичному розумінні відтворюється системою зв'язків "людина - річ". Як юридично-правова категорія власність відображає майнові відносини, свідомі , вольові взаємозв'язки юридичних і фізичних осіб з приводу привласнення благ, що закріпляються системою відповідних прав власності. Внутрішня побудова відносин власності здійснюється через взаємодію відносин привласнення і відчуження.

Відносини привласнення засобів виробництва та його результатів – основа відносин власності.

Привласнення – це економічний процес, спосіб перетворення предметів, явищ природи і суспільства, їхніх корисних властивостей на реальні умови життєдіяльності економічних суб'єктів. Складовими привласнення є відносини володіння, розпорядження і користування.

Володіння характеризує не обмежену в часі належність об'єкта власності певному суб'єкту, фактичне панування суб'єкта над об'єктом власності.

Розпорядження – здійснюване власником або делеговане ним іншим економічним суб'єктам право прийняття планових і управлінських рішень з приводу функціонування і реалізації об'єкта власності.

Користування (використання) – процес виробничого застосування і споживання корисних властивостей об'єкта власності, а також створення за його допомогою благ.

Суб'єкт привласнення власності є одночасно володарем, розпорядником і користувачем. Володар реалізує також права розпорядника і користувача. Розпорядник може бути користувачем, але далеко не завжди реалізує себе як володар. Користувач окремих благ може функціонувати зовсім не реалізуючи прав володаря і розпорядника. Проте тільки в комплексі відносини володіння, розпорядження і користування становлять привласнення власності.

Парною категорією привласнення є відчуження.

Відчуження – це процес позбавлення суб'єкта права на володіння, користування і розпорядження тим чи іншим об'єктом власності.

Привласнення і відчуження – парні категорії, які існують одночасно як єдність протилежностей.

В економічній літературі поширеною є структура власності за її типами, формами і видами. Тип власності визначає найбільш узагальнені принципи її функціонування, сутність характеру поєднання робітника з засобами виробництва. Форма власності – це стійка система економічних відносин і господарських зв’язків, що обумовлює відповідний спосіб та механізм поєднання робітника із засобами виробництва. Вид власності характеризується конкретним способом привласнення благ та методами господарювання.

Отже, в процесі свого історичного розвитку суспільство використовує два основні типи власності – суспільний і приватний.

Суспільний тип власності характеризується спільним привласненням засобів виробництва й виробленого продукту. Можна виділити дві основні форми цієї власності: а) власність держави в цілому, б) власність окремих колективів.

Види державної власності є загальнодержавна і муніципальна (кому-нальна). Колективна власність включає: кооперативну, акціонерну, парт-нерську, власність господарських товариств, громадських організацій тощо.

Приватний тип власності характеризується тим, що засоби виробництва, а отже, й і вироблений продукт, належить приватним особам. Вони можуть привласнювати продукт як своєї так і чужої праці. Тому розрізняють дві форми приватної власності – трудову й нетрудову.

Трудова приватна власність основана на власній праці власника або членів його сім'ї. Основні види такої власності є сімейна, дрібнотоварне фермерське, ремісниче, одноосібне господарство, де власник і робітник виступає в одній особі. Йому ж належить і вироблений продукт.

Нетрудова форма приватної власності основана на використанні найманої (чужої) праці. Вона передбачає відокремлення власника від безпосередньої участі в процесі виробництва (працює найманий робітник), а безпосереднього (найманого) робітника – від засобів виробництва (бо вони йому не належать). Тобто, власник і робітник – це різні особи. Цим закладаються основи малоефективної праці робітника, тому що продукт праці належить не йому а власникові засобів виробництва. Види нетрудової приватної власності є: індивідуальна з застосуванням найманої праці, монополістична, корпоративна. Існують також змішані види власності.