Лекція 6. . Капітал: процес виробництва і нагромадження. Наймана праця і заробітна плата. (2 години)
План лекції:
1. Капітал як економічна категорія.
2. Заробітна плата її форми і системи.
3. Номінальна і реальна заробітна плата.
Тема 6.
КАПІТАЛ: ПРОЦЕС ВИРОБНИЦТВА І НАГРОМАДЖЕННЯ.
НАЙМАНА ПРАЦЯ І ЗАРОБІТНА ПЛАТА
6.1. Капітал як економічна категорія
Економічний устрій сучасного суспільства органічно пов'язаний з такими категоріями, як капітал і наймана праця. Капітал – це авансована вартість, що в процесі свого руху приносить більшу вартість, тобто самозростає.
Перетворення грошових знаків на капітал включає як суто технічні, техніко-організаційні, так і соціально-економічні моменти. По-перше, виробник (власник капіталу) повинен вступати у відносини з іншими виробниками з приводу купівлі засобів виробництва. По-друге, якщо його наявного капіталу недостатньо для організації ефективного виробництва, йому прийдеться звертатись до кредитних установ. По - трете, він мусить найняти певну кількість працівників, щоб забезпечити ефективне функціонування засобів виробництва, якщо цього потребують обсяги виробництва.
Отже, перетворюючи свої гроші на капітал виробник має вступити в економічні відносини з підприємствами, що виробляють необхідні йому товари та послуги, та з індивідами, що через певні причини отримують засоби для існування не завдяки власній підприємницькій діяльності, а шляхом найму за гроші.
Категорія капітал виражає не стільки технічні чи організаційні, скільки соціально-економічні відносини, тобто капітал як такий може існувати лише за певних соціально-економічних умов. Такими умовами є: високорозвинене товарне виробництво і обіг; наявність такої мотивації діяльності виробника, як особисте збагачення; зосередження у частини господарюючих агентів значної частки засобів виробництва; відсутність засобів виробництва у частки господарюючих агентів, що змушує їх найматися. Дане трактування капіталу К.Марксом може бути визначене як соціально-економічне.
Існують і інші погляди на сутність капіталу, зокрема так званий предметно-функціональний і грошовий підходи. Багато дослідників вважають, що капітал - це сукупність засобів виробництва, які приносять доход їхньому власнику. А.Сміт розглядає капітал як запас, що використовується для господарських потреб і приносить доход. Д. Рікардо розглядає капітал як ту частину багатства, що зайнята у виробництві і необхідна для приведення в дію праці. Дж.С. Міль – вважає капітал як попередньо накопичений запас продуктів минулої праці, який забезпечує необхідні для виробничої діяльності будівлі, охорону, знаряддя праці і матеріали, а також харчування та інші засоби існування для робітників на час виробничого процесу. А. Маршалл вважає капітал сукупністю речей, без яких виробництво не могло б здійснюватися з однаковою ефективністю, але які не є безплатними дарами природи.
Перелічені підходи до визначення капіталу дещо односторонні, пов'язують цю категорію з сукупністю речових факторів виробництва. Якщо розглядати капітал як певне вкладення, що дає змогу отримувати доход, то до нього треба віднести і вкладення у робочу силу. Цей підхід, запропонований Г. Беккером та іншими вченими, має назву “концепції людського капіталу”. Під ним розуміють витрати, що сприяють у майбутньому збільшенню доходів індивіда ( навчання в школі, вузі, на виробництві, піклування про власне здоров'я). Значного поширення набув погляд на капітал як один з виробничих факторів, що поряд з працею, землею приносить доход. Основоположником такого підходу можна вважати французького економіста Ж. Б. Сея.
Усі розглянуті підходи можна охарактеризувати як народногосподарські. З погляду підприємця капітал є сумою вартісної оцінки майна і коштів підприємця, які він може використати на господарські потреби. З цієї точки зору принциповим моментом є співвідношення між власним і чужим капіталом.
Щоб зрозуміти, звідки береться надлишок над авансованим капіталом, треба проаналізувати процеси, що відбуваються безпосередньо у фазі виробництва, тобто є результатом свідомих дій підприємця. При цьому слід абстрагуватися від таких факторів зростання капіталу, як нечесна торгівля крадіжка майна тощо. Слід виключити зовнішні економічні фактори, що суттєво впливають на діяльність виробника.
Для того щоб зрозуміти, чи буде виробництво вигідним , тобто чи зросте капітал, треба порівняти виручку від проданої продукції з витратами на її виготовлення, а також вияснити завдяки яким факторам виробництва, частин капіталу виник цей надлишок. Щоб відповісти на це питання, треба розглянути кожний з цих факторів. Зупинимося передусім на постійному і змінному капіталі. До постійного капіталу відносяться: кошти вкладені в будівлі, основне устаткування, а також виробничі витрати підприємства зв'язані з оплатою рахунків за комплектуючі вироби, додаткові матеріали, електроенергію, транспортні послуги тощо. Їх величина постійна і ця сума повертається до підприємця як частина вартості реалізованої продукції. Отже, в цьому випадку жодного зростання капіталу немає.
Останній фактор – наймані робітники. Завдяки чому наймані робітники можуть бути фактором зростання капіталу? Відповідь на це питання криється у характері найманої праці як такої. ЇЇ виконують завдяки засобів виробництва, які не належать працівникові; цим процесом керує власник засобів виробництва; результати виробництва не належать безпосередньому виробникові. Однак, наймана праця залишається працею, що за умов товарного виробництва зберігає притаманні праці товаровиробника ознаки: вона утворює завдяки своєму подвійному характеру споживну вартість і вартість товару. Отже, підприємець наймає працівників саме тому, що їхня праця може створювати вартість, на відміну від засобів виробництва, які, не створюючи вартості, лише переносять власну вартість на продукт.
Власник засобів виробництва, наймаючи робітника, на перший погляд, купує його працю, але це не так, оскільки працю як таку купити неможливо. Праця – це процес, в якому створюються матеріальні та нематеріальні блага. Те, що купує власник засобів виробництва, - це специфічна риса людської особистості, її здатність до праці. ЇЇ називають робочою силою.
Робоча сила є сукупність фізичних і духовних здібностей, які людина використовує в процесі виробництва. Як і будь-який інший товар, вона має вартість. Вартість товару “робоча сила” визначається тією кількістю суспільно-необхідної праці, яка необхідна для відтворення працівника як такого у всій сукупності його фізичних та інтелектуальних рис. Оскільки для робочої сили властиве поступове зношування, то до суспільно необхідних витрат на відтворення робочої сили мають входити також витрати на відтворення сім'ї.
Таким чином, вирішення проблеми джерела зростання капіталу в подвійному характері товару “робоча сила”. Вступаючи у відносини найму, людина за гроші відчужує свій товар – робочу силу – на основі його вартості, що становить основу заробітної плати. Споживання цього товару відбувається в процесі виробництва, тому вартість, створена робітником завдяки абстрактному характеру своєї праці, зовсім не збігається з вартістю, еквівалент якої він отримує у вигляді платні. В іншому разі підприємцю немає сенсу наймати робітника. Отже, вартість, створена робочою силою, має бути більшою, ніж вартість самої робочої сили. Цей надлишок над вартістю робочої сили К. Маркс назвав додатковою вартістю.
З погляду зростання вартості капітал можна поділити на дві частини: постійний, уречевлений в засобах виробництва, вартість якого в процесі виробництва залишається незмінною, і змінний, представлений робочою силою, вартість якого в процесі виробництва змінюється, зростає. Виходячи з цього, структура вартості товару, виробленого з застосуванням найманої праці, можна подати так:
w = c + v + m
де w – вартість товару, c – вартість постійного капіталу, v – вартість змінного капіталу, m – додаткова вартість.
Висновок про те, що нову вартість і додаткову, зокрема, створює робоча сила, а засоби виробництва лише переносять свою вартість на продукт, не означає, що постійний капітал не відіграє ніякої ролі у виробництві додаткової вартості. Безпосередньо не створюючи її, він є найважливішим фактором, що впливає на розмір додаткової вартості. Процес праці неможливий без знарядь і предметів праці, отже і виробництво вартості та додаткової вартості без них неможливе. І навпаки, без живої праці, носієм якої є робоча сила, засоби виробництва не можуть функціонувати. За розрахунками американських вчених К. У. Коббом та П. Х. Дугласа внесок живої праці у зростання національного доходу становив ¾ , а капіталу (знарядь праці) - ¼ .
Постійний капітал впливає на створення вартості завдяки підвищенню ефективності живої праці. Чим досконаліші засоби виробництва, тим більшу вартість може створити робоча сила за певний проміжок часу, тим більшою може бути величина додаткової вартості. Використання досконаліших засобів виробництва потребує й вищого рівня кваліфікації робітників.
Оскільки робітник отримує у вигляді еквівалента вартості робочої сили тільки частину створеної ним нової вартості, то на себе він працює лише частину робочого дня. Отже, його робочий день поділяється на дві частини: час, за який створюється еквівалент вартості робочої сили, і час, за який створюється додаткова вартість. Перший можна назвати необхідним робочим часом; другий – додатковим робочим часом. Впродовж необхідного робочого часу створюється вартість тієї частини продукту, що витрачається на задоволення особистих потреб працівника, тобто необхідний продукт. Протягом додаткового часу створюється додатковий продукт, вартість якого є джерелом доходів підприємців та задовольняє потреби членів суспільства, безпосередньо не зайнятих виробництвом, і суспільства в цілому.
За умов товарного виробництва, особливостей ринкової економіки, необхідний і додатковий продукт набуває вартісної форми. Основні положення теорії додаткової вартості сформульовані К. Марксом. Можна вважати, що ці основні положення виходили з реального становища безпосереднього виробника в період вільної конкуренції. Проте подальший перебіг подій показав, що в процесі виробництва додаткової вартості відбуваються суттєві зміни.
Оскільки додаткову вартість створює робоча сила, то зростання капіталу слід вимірювати відношенням додаткової вартості до змінного капіталу.
Отже, норма додаткової вартості, на відміну від норми прибутку, характеризується зростанням не всього капіталу, а лише його змінної частини, що випливає з аналізу процесу виробництва додаткової вартості.
Норма додаткової вартості є відносним показником. Абсолютна величина додаткової вартості (М) може бути визначена множенням норми додаткової вартості на величину змінного капіталу:
M = m' v
M = kvn,
де k – середня норма додаткової вартості; v – середня вартість одиниці робочої сили; n – кількість найманих робітників.
Джерелами коштів для збільшення капіталу може бути додаткова вартість, накопичена за певний проміжок часу, тобто фонд нагромадження, фонд амортизації, банківський кредит, фінансування підприємства за рахунок державних коштів, а також розпродаж майнових паїв підприємств (акцій ).
Збільшення додаткової вартості може бути як абсолютним шляхом, через подовження робочого часу, так і відносним шляхом за умов технічного прогресу. Чим вищі його темпи тим можливості для виробництва додаткової вартості вищі.
Інший підхід до джерела зростання капіталу сформульований у теорії “граничної продуктивності”. Витоки цієї теорії знаходимо К. Менгера, А.Маршалла. Ці вчені вважають, кожний виробничий фактор ( а до них належать насамперед капітал і праця ) сплачується згідно з принципом рівності “ граничної продуктивності “. Збільшення обсягу необхідних для виробництва факторів здійснюється доти, поки вартісна величина граничного продукту цього фактора не зрівняється з його ціною.