27

Міністерство освіти і науки України

Чернігівський Державний Технологічний Університет

Кафедра економічної теорії і економіки підприємства

Курсова робота з дисципліни політична економія

на тему :

« Витрати на виробництво. Виробничі ресурси»

Виконав:

студент групи ФК-103 Дуденок А.С.

Перевірив: Дерій Жанна Володимирівна

Чернігів 2010

Зміст

Вступ

Розділ 1

Суспільне виробництво:

1. Зміст та поняття суспільного виробництва

2. Фактори та ресурси, що використовуються у суспільному виробництві

Розділ 2

Мета виробництва та межа виробничих можливостей. Основні економічні проблеми. Вибір в економіці.

1.3 Засоби виробництва

Розділ 3

Результати виробництва. Суспільний продукт і його структура. Економічний прогрес.

Висновки.

Вступ

Взаємодія людини з природою характеризує процес виробництва. Виробництво визначають, як процес пристосування багатств до потреб людей. Природа є не тільки першоосновою виникнення та існування всього живого, матеріальною складовою процесу та результатів виробництва, а й фактором, який змушує людину пристосовуватись до екзогенних змін, створювати продукти та умови існування. В процесі виробництва здійснюється постійний обмін речовин між людиною та природою.

Виробництво набуває суспільного характеру, оскільки, по-перше, воно є формою прояву діяльності суспільства, по-друге, результати виробництва призначаються для споживання суспільством.

Розділ 1

1.1 Зміст суспільного виробництва.

Суспільне виробництво – це свідома доцільна діяльність людини, що спрямована на задоволення потреб. Результатом виробництва є блага або, інакше, продукт. Таким чином, виробництво опосередковує зв’язок між природою та суспільством.

Процес виробництва, що повторюється, відновлюється, називають відтворенням. У спрощеному вигляді суспільне відтворення включає в власне виробництво як процес створення суспільного продукту; розподіл, в результаті якого кожен учасник виробництва отримує свою частку у виро­бленому продукті (у натуральному або грошовому вимірі); обмін, у процесі якого отримана при розподілі частка (натуральна, грошова) обмінюється на засоби існування та задоволення потреб; споживання, де вироблений продукт завершує свій рух, відбувається його кінцеве споживання й тим самим дається поштовх до нового виробничого циклу.

Суспільне відтворення спрямоване на задоволення потреб, тому власне виробництво пов'язане із споживанням суспільного продукту як безпосередньо у виробництві, так і опосередковано — через розподіл та обмін. Кожна зі сфер є одночасно і окремою стадією у русі суспільного продукту, і міститься у самому виробництві. Так, в межах власне виробництва відбувається розподіл засобів ви­робництва та працівників за сферами і галузями, економічними регіонами і підприємствами, цехами та ланками, а за межами виробництва на стадії розподілу встановлюються частки різних верств, класів, соціальних груп та індивідів у виробленому продукті. В процесі власне виробництва здійснюється обмін трудовою діяльністю та її результатами між галузями, сфера­ми, підрозділами виробництва, працівниками, а за межами виробництва обмін здійснюється через обмін готових продуктів. Споживання, в свою чергу, поділяється на виробниче, яке пов'язане із забезпеченням виробниц­тва засобами виробництва і робочою силою, та кінцеве, що забезпечує від­творення людини та умов життєдіяльності суспільства.

Економічна теорія вивчає виробничу діяльність людини у різних іс­торичних умовах, проте поняття «виробництво» та «економічна система» не с синонімами. Для з'ясування їх відмінності звернемося до системного підходу, де система визначається як сукупність взаємодіючих підсистем, елементів та зв'язків між ними, що набуває певної цілісності, організованості, інтегративних властивостей та мети. Елемент є найпростішим ком­понентам системи. Підсистема є проміжною ланкою між елементами та системою, складнішою ніж елемент та простішою ніж система. Сукупність стійких зв'язків і відносин між її елементами та підсистемами відбивають структуру системи. Порівняємо сутність означених вище термінів як сис­тем. Виробництво — це процес трансформації природних ресурсів у при­датні для споживання блага.

Економічна система — це сукупність взаємодіючих підсистем, елементів та зв'язків між ними, внаслідок чого виникають закони її розви­тку та функціонування, що надають їй цілісності, організованості та спіль­ної мети. Структура економічної системи може бути охарактеризована за різними критеріями. Так, за основними функціональними компонен­тами вона включає продуктивні сили, економічні відносини, господарський механізм", за рівнями економічних процесів — мікрорівень, макрорівень та міжнародний рівень, за сферами відтворення — виробництво, розпо­діл, обмін, споживання.

У будь-якому суспільстві рух матеріальних цінностей пов'язаний з уречевленням праці робітників та споживанням результатів виробництва. Якщо у докапіталістичну епоху відносини обміну між виробниками вста­новлюються у вигляді руху натуральних форм продукту, то при капіталіз­мі ці відносини набувають прояву в особливій формі вартісних (товарно- грошових) відносин, які поступово відокремлюються та підпорядковують рух речових форм продукту. Ряд економістів пов'язують виникнення еко­номічної системи з появою товарно-грошових відносин, тобто з виник­ненням капіталізму, тому вважають, що поняття «виробництво» ширше, ніж «економічна система».

Розглянемо основи суспільного виробництва за допомогою ресурсної та факторної концепцій (табл. 1.1).

Таблиця 1.1. Концепції основних склдових виробництва

Фактори виробництва	Ресурси виробництва
Особистий фактор (робоча сила). Речовий фактор (засоби виробництва): Засоби праці; Предмети праці.	Праця. Капітал. Земля. Підприємницькі здібності.

За відмінністю функціональних характеристик у зарубіжній еконо­мічній науці, як правило, розглядають такі виробничі ресурси, як праця, капітал, земля, підприємницькі здібності.

Праця — це наявне працездатне населення з необхідною професій­ною підготовкою і знаннями, яких потребує виробництво, тобто люди з їх­ньою здатністю виробляти товари і послуги. Капітал — це фізичні, реаль­ні інвестиційні ресурси виробництва (машини, механізми, будівлі, інстру­менти), крім землі, які використовуються у виробництві товарів і послуг та доставці їх кінцевому споживачу. Земля, що дана самою природою, тради­ційно розглядається як продуктивна сила, що включає наявні природні ре­сурси (земля, надра, вода, сонце, вітер, ядерна енергія, вогонь). Підпри­ємницькі здібності — це здатність людини до організації продуктивної діяльності.

З позицій факторного підходу ( лат. factor — діючий, виробляю­чий) фактором виробництва вважається лише та частина виробничих ресурсів, яка бере участь у даному циклі виробництва і в певний проміжок часу. З точки зору матеріальних носіїв виробництво постає як єдність осо­бистого (людського) та речового факторів (рис. 1.2). Функція робітника як особистого фактора виробництва полягає у використанні в процесі праці своєї робочої сили для зміни предметів праці за допомогою засобів праці з метою створення продукту, необхідного для задоволення потреб.

Продуктивні сили
Особистий фактор	Речовий фактор
Робоча сила	Засоби виробництва
	Засоби праці Предмети праці

Рис. 1.2. Взаємозв'язок факторів виробництва

Робоча сила — сукупність фізичних та духовних здібностей люди­ни до праці. Поза процесом праці людина є лише потенційним працівни­ком, а не особистим фактором. З розвитком суспільного виробництва змі­нюється характер та зміст робочої сили, її кількісне та якісне визначення. Так, разом з поглибленням суспільного поділу праці, виникненням нових галузей, підвищенням рівня усуспільнення виробництва робоча сила набу­ває суспільного характеру, її застосування відбувається у певній суспіль­ній комбінації. Суспільна робоча сила — це здатність до праці усіх людей, що можуть працювати. Якщо на початку розвитку виробництва головна роль у суспільній робочій силі належала фізичним здібностям людини до праці, то в сучасних умовах під впливом науково-технічного прогресу все більш високі вимоги пред'являються до інтелектуального рівня, освіти, кваліфікації, розумових та творчих здібностей працівника. Приведення у дію робочої сили відбувається у процесі праці.

Праця — це свідома, доцільна діяльність людини, яка спрямована на природну речовину, сили природи або продукт виробництва з метою пристосування їх до своїх потреб. Інакше кажучи, праця є процесом спо­живання робочої сили. Кількісно праця вимірюється робочим часом, якісну визначеність знаходить у показниках продуктивності, інтенсивності та складності. Продуктивність праці — це міра ефективності та напруженості праці, вимірюється кількістю продукції, виробленої в одиницю часу. Трудомісткість продукції є зворотною величиною, що відбиває витрати робочого часу на виробництво одиниці продукції. Інтенсивність праці — це напруженість праці, витрати праці за одиницю часу. Складність праці пов'язана із потребою у певній підготовці робітника до праці. Якщо проста праця не потребує спеціальної підготовки, то складна потребує додатко­вих витрат на підготовку до праці. Результати складної праці є більш ефе­ктивними, ніж простої, за ту ж саму одиницю часу, проте і вартість проду­кту складної праці є більшою, оскільки частково включає витрати на під­готовку до праці.

За допомогою праці людина опосередковує свій зв'язок з природою, коли діє на речові фактори виробництва — предмети та засоби праці. Предмети праці — це природна речовина, сили природи або продукт ви­робництва, на які людина діє у процесі праці. Предмети праці надаються самою природою, підлягають попередній обробці або виготовляються в процесі виробництва. З розвитком науково-технічного прогресу з'являються можливості створювати якісно нові предмети праці з попере­дньо визначеними властивостями, які відсутні навіть у самій природі, про­те загальною основою предметів праці залишається природа.

Засоби праці — це річ або комплекс речей, які людина ставить між собою і природою та за допомогою яких вона діє на предмети праці. До за­собів праці відносять прилади, машини, устаткування, інструменти, різні види енергії, споруди, засоби зв'язку, засоби перетворення, збереження і передачі інформації тощо. Вирішальна роль серед них належить механіч­ним засобам праці (машини, устаткування), які є кістковою та мускульною системами виробництва із ознаками кожної історичної епохи. З моменту виготовлення засобів праці починається власне людська праця. Залежно під функцій, які виконуються в процесі праці, певна річ може виступати і предметом, і засобом праці. Так, токарний верстат, який функціонує, на­лежить до засобів праці, а той, що перебуває у ремонті, — до предметів праці.

Процес праці, що органічно поєднує робочу силу, предмети та засо­би праці, з точки зору його результату, виступає як процес виробництва, а способи і предмети праці — як засоби виробництва (рис. 1.2). Наприклад, металургійний завод — це засіб праці, залізна руда — предмет праці, чавун який виробляється — продукт виробництва.

Продуктивні сили — це сукупність особистого (людського) та ре­чового факторів виробництва в їх взаємодії та взаємозв'язку. Сучасні про­дуктивні сили є складною системою, яка включає різноманітні елементи: природні і суспільні, об'єктивні і суб'єктивні, матеріальні і духовні. У процесі історичного ^розвитку їх склад постійно збагачується, наповнюєть­ся якісно новим змістом. Технологічна будівля виробництва відбиває співвідношення між масою застосованих засобів виробництва та чисельні­стю зайнятих у виробництві працівників. Характер продуктивних сил відбиває спосіб, яким люди використовують продуктивні сили. Так, прості засоби праці можуть застосовуватись індивідуально, а складні потребують взаємодії певної кількості робітників.

У процесі суспільного виробництва люди вступають між собою в економічні або виробничі відносини. За критерієм розмежування зв'язків «природа» — «виробництво» — «суспільство» виробничі відносини вклю­чають: організаційно-економічні (техніко-економічні) відносини, що відби­вають процеси організації взаємодії людини з природою, та соціально- економічні відносини, що виникають внаслідок взаємодії людини з суспі­льством (відносини «людина—людина»).

Організаційно-економічні (техніко-економічні) відносини пов'я­зані з необхідністю організації людської діяльності у процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання суспільного продукту. Цільове призначен­ня цих відносин полягає у раціональній комбінації й ефективному викори­станні факторів виробництва, максимізації результатів праці. Організацій­но-економічні відносини охоплюють відносини з приводу організації та поділу праці (спеціалізації та кооперування), концентрації та комбінуван­ня виробництва.

Суспільний поділ праці — це відокремлення та стійке закріплення різних видів діяльності за окремими виробниками та (або) групами вироб­ників з наступним узгодженням їх суспільних дій. Розрізняють наступні види суспільного поділу праці: загальний — між різними сферами народ­ного господарства в цілому; частковий — між різними галузями виробни­цтва й усередині галузі; одиничний — між цехами, дільницями, бригадами,окремими працівниками підприємства; а також його рівні: в межах підпри­ємства, між підприємствами, між країнами, між регіонами світу. Основні форми суспільного поділу праці — спеціалізація та кооперація. Спеціалі­зація праці як форма організації праці відображає процес зосередження виробництва продукту або його частин у самостійних ланках виробницт­ва, кооперація праці забезпечує узгодженість суспільних дій виробників у процесі виробництва. Поширенням форм кооперації праці є концентрація (укрупнення або об'єднання вузькоспеціалізованих підприємств) та ком­бінування (форма концентрації виробництва, заснована на об'єднанні ви­робників за різними критеріями). Процес, у ході якого на основі поглиб­лення суспільного поділу праці, спеціалізації та кооперування виробницт­ва окремі роздрібнені виробництва зливаються в єдиний суспільний виро­бничий процес, називається усуспільненням виробництва. Поділ праці дає змогу більш продуктивно використовувати виробничі ресурси та посилює взаємну залежність економічних суб'єктів.

Організаційно-економічні (техніко-економічні) відносини визнача­ються рівнем розвитку техніки та технології, вдосконалюються паралельно з ними та іншими елементами продуктивних сил, а у поєднанні з продук­тивними силами формують матеріальний зміст суспільного виробництва, створюють технологічний спосіб виробництва. Технологічний спосіб ви­робництва — це історично визначений спосіб техніко-економічного поєд­нання факторів виробництва. Залежно від рівня розвитку продуктивних сил розрізняють такі технологічні способи виробництва:

І. Збиральницький, де привласнюється надане природою, наприклад, збирання, рибальство, полювання.

II. Відтворюючий, де переробляється надане природою:

1. заснований на ручній праці (наприклад, аграрній, ремісничій);

2. заснований на машинній праці: а) машинне виробництво; б) конвеєрне виробництво; в) автоматизоване виробництво;

3. заснований на інтелектуальній, творчій праці, де основною продуктивною силою стає наука.

Технологічний спосіб виробництва характеризує якісний стан про­дуктивних сил у їх цілісності, визначається рівнем розвитку людської ци­вілізації. Перехід від одного до іншого технологічного способу виробництва визначається зміною засобів праці, удосконаленням практичного вико­ристання досягнень науки, техніки, технології, відповідним розвитком зді­бностей людини.

Процес удосконалення засобів, технології та організації виробництва на основі досягнень науки називають науково-технічним прогресом. У своєму русі він поєднує еволюційні та революційні форми. Еволюційна фо­рма науково-технічного прогресу характеризується тривалим періодом по­ступового поліпшення складових суспільного виробництва, революційна — передбачає використання якісно нових принципів, радикально нових засо­бів і технологій виробництва, способів організації виробництва. В свою чергу, розвиток суспільства коригує напрями розгортання науково - технічного прогресу, який в сучасних умовах набуває гуманістичної спря­мованості. Гуманістична спрямованість означає підпорядкованість науко­во-технічного прогресу гуманістичним цінностям людини, розвитку її сутнісних сил (фізичних, розумових, організаційних, творчих), тобто створен­ня умов виробництва, адекватних суспільній природі людини. Екологічна спрямованість науково-технічного прогресу передбачає формування такої еколого - економічної системи, яка зберігає природу та сприяє задоволенню зростаючих екологічних потреб суспільства (у чистому повітрі, воді, сере­довищі, екологічно чистих продуктах тощо).

Соціально-економічні, або власне виробничі відносини — вини­кають перш за все з приводу привласнення умов та результатів виробницт­ва. Суть і основу соціально-економічних відносин складають відносини власності, що обумовлюють характер і зміст виробничих відносин, спря­мованість і тип суспільного виробництва. Якщо організаційно-економічні відносини є загальними елементами економіки, разом із продуктивними силами створюють елементи загальнолюдської економічної культури, що передається в спадщину іншим поколінням, то різні соціально-економічні відносини є специфічними, мають історично минущий характер та зміню­ються при переході від однієї форми власності до іншої.

Спосіб виробництва — це історично визначена єдність і взаємодія продуктивних сил, організаційно-економічних та соціально-економічних відносини, тобто продуктивних сил і виробничих відносин (рис. 1.3).

СПОСІБ ВИРОБНИЦТВА
ПРОДУКТИВНІ Сили	ВИРОБНИЧІ (ЕКОНОМІЧНІ) ВІДНОСИНИ
	ОРГАНІЗАЦІЙНО- ЕКОНОМІЧНІ (ТЕХНІКО- ЕКОНОМІЧНІ) ВІДНОСИНИ	СОЦІАЛЬНО- ЕКОНОМІЧНІ ВІДНОСИНИ
ТЕХНОЛОГІЧНИЙ СПОСІБ ВИРОБНИЦТВА

Рис. 1.3. Схема взаємозв'язку продуктивних сил і виробничих відносин

В економічній теорії мають місце різні підходи до періодизації роз­питку способів виробництва. Розглянемо два основних: формаційний та цивілізаційний. Прихильники формаційного підходу виділяють в історич­ному розвитку людства послідовні суспільні формації — первіснообщинну, рабовласницьку, феодальну, капіталістичну та комуністичну. Чергова фо­рмація — це новий ступінь розвитку способу виробництва (продуктивних сил та виробничих відносин) та надбудови (соціальних, політичних, право­вих, культурних, національних та інших форм існування суспільства). У цьому розвитку вирішальна роль відводиться способу виробництва, а над­будова стимулює або гальмує його. В основі зміни формацій лежить супе­речність між продуктивними силами і виробничими відносинами, розв'язання якої передбачає революційні зміни відносин власності та фор­мування якісно нових виробничих відносин.

У межах цивілізаційного підходу розглядається історичний рух су­спільства від однієї до іншої цивілізації. Маються на увазі доіндустріаль- іш. індустріальна та постіндустріальна цивілізації. Прихильники цивілі­заційного підходу доводять рівномірність домінуючого впливу на рух су­спільства різних факторів (економічних, соціальних, правових, культур­них, релігійних тощо) та відсутність жорсткої детермінації у тренді цього руху. Окремі автори пов'язують перехід від однієї до іншої цивілізації з розвитком та удосконаленням технологічного способу виробництва.