Список використаних джерел:

1.      Економічна безпека підприємств: підручник / [авт. кол.: Отринський В.Л., Керницький І.С., Живко З.Б., Керницька М.І., Гук О.В., Шимечко Г.І., Живко М.О.]. – К.: Алерта, 2011. – 704 с.

2.      Донець Л.І. Економічна безпека підприємства: навч. посіб. / Л.І. Донець, Н.В. Ващенко. – К.: Центр учбової літератури, 2008. – 240 с.

3.      Іванюта Т.М. Економічна безпека підприємства: навч. посіб. / Т.М. Іванюта, А.О. Заїчковський. – К.: Центр учбової літератури, 2009. – 256 с.

Прозорість влади: доступ до інформації та участь у прийнятті рішень

http://info.big.zp.ua/index.php/ukraine/3173-2011-12-18-21-31-31

УРОК 1. ДОСТУП ДО ІНФОРМАЦІЇ. ОСНОВНІ ЗАСАДИ Міжнародний досвід Після ухвалення Закону України «Про доступ до публічної інформації» у публічних обговореннях можна було неодноразово чути про його передчасність. Однак у самій лише Україні закон про інформацію діє з 1992 року. Найстаршим же законом Європи визнано Закон Швеції про свободу преси 1766 року[ii], який встановив свободу «обміну листами, species facti[iii], документами, протоколами, постановами і нагородами, незалежно чи зроблено їх у минулому, чи буде ініційовано, підтримано, представлено, проведено і видано в майбутньому судами нижчої інстанції, апеляційними та вищими судами та державними відомствами, нашими старшими адміністраторами і консисторіями або іншими державними органами, а також незалежно від природи таких справ будь вони цивільними, кримінальними або церковнимими або такими, що в певній мірі стосуються релігійних суперечок». Передумовою появи такого закону став памфлет шведського вченого і мислителя Пітера Форскаля[iv] «Думки про громадянські свободи», виданий 1759 року і заборонений уже наступного року. Втім, вилучення і знищення 79 з 500 книг лише підігріло інтерес до цього видання, яке не лише залишилося у нелегальному обігу, але з якого робилися рукописні копії. І хоча у памфлеті Форскаля немає прямих закликів до вільного доступу до публічної інформації, але він каже про те, що «свобода друку розвиває і піднімає на висоту науки, виполює всі шкідливі постанови, приборкує несправедливість усіх чиновників і є надійним захистом Уряду у вільній державі». Незважаючи на те, що Швеція реалізовує право громадян уже 265 років, решта країн встановила захист такого права відносно недавно. Одним зі стимулів, безперечно, стало закріплення у Загальній Декларації з прав людини 1948 року та Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 року положення про те, що «кожна людина має право на вільне вираження свого погляду», яке включає «право шукати, діставати і поширювати будь-яку інформацію та ідеї незалежно від державних кордонів усно, письмово чи за допомогою друку або художніх форм вираження чи іншими способами на свій вибір» (Стаття 19). Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року у статті 10 закріпила не лише право на свободу вираження поглядів, але й право «одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів». Однак лише 2006 року Європейський суд з прав людини у своєму рішенні Sdruženi Jihočeské Matky проти Чеської республіки вказав, що незважаючи на те, що зі статті 10 важко вивести загальне право на доступ до адміністративних документів, однак відмова заявникові в наданні документів, що стосуються діяльності атомної електростанції, має розглядатися як неправомірне втручання у право заявника на отримання інформації. Рада Європи почала активно звертатися до питання доступу до публічної інформації 1979 року. Парламентська асамблея Ради Європи у Рекомендації № 854 (1979) звертаючи увагу до шведського досвіду і його наслідування іншими країнами, «будучи переконаною, що парламентська демократія може адекватно функціонувати лише тоді, коли люди в цілому та їхні виборні представники повною мірою поінформовані», а також зважаючи на те, що «державні міністерства та відомства часто генерують і володіють інформацією, яку не може бути отримано з інших джерел», рекомендувала Комітету Міністрів Ради Європи запропонувати державам-членам, які ще не зробили цього, ввести систему свободи інформації, тобто доступу до державних файлів, включаючи право шукати та отримувати інформацію від державних установ та відомств, право на ознайомлення і виправлення особистих файлів, права на недоторканність приватного життя, а також право швидкого розгляду в судах із цих питань. Рекомендація ПАРЄ знайшла відображення у Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи R (81) 19[v] «Про доступ до інформації, що перебуває у розпорядженні державних органів». Цим документом встановлено базові принципи доступу до інформації державних органів усіх рівнів (окрім законодавчих і судових органів): право кожного на отримання інформації за запитом, що перебуває у розпорядженні органів державної влади, крім законодавчих органів та судової влади; ефективні і належні засоби забезпечення доступу до інформації; неприпустимість відмови у доступі на тій підставі, що особа, яка подає запит, не має особливого інтересу в цьому питанні; доступ до інформації на умовах рівності; розумні строки розгляду запиту; надання причини відмови у доступі з посиланням на законодавство чи практику, забезпечення права кожного на оскарження відмови у доступі; в демократичному суспільстві обмеження і заборони в доступі до інформації можливі лише в разі необхідності для захисту законних інтересів суспільства (наприклад, національної безпеки, суспільної безпеки, громадського порядку, економічного добробуту країни, запобігання злочинам або для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно), а також для захисту приватного життя та інших законних приватних інтересів, які, однак, мають охоронятися з урахуванням конкретних потреб конкретної особи в інформації, наявної в органів державної влади, що стосується її особисто. Наступного, 1982 року Комітет Міністрів ухвалює Декларацію «Про свободу вираження поглядів та інформації», в якій держави — члени Ради Європи оголошують про бажання захистити права кожного незалежно від кордонів самовиражатися, шукати й одержувати інформацію та ідеї з будь-якого джерела, а також провадити відкриту інформаційну політику в публічному секторі, що включає також доступ до інформації, задля сприяння розумінню кожною людиною політичних, соціальних, економічних і культурних проблем та заохочення вільного обговорення цих проблем. 2002 року Кабінет Міністрів Ради Європи ухвалює оновлену редакцію Рекомендації R (81) 19 - Рекомендацію Rec (2002) 2[vi] «Про доступ до офіційних документів». Новий документ розширив і вдосконалив перелік принципів, закріпивши право особи не пояснювати причини свого запиту на доступ до офіційного документа, а також те, що формальності для отримання доступу має бути зведено до мінімуму та в короткі строки. Окрім того, Рекомендації встановили, що запит про доступ до офіційного документа має бути розглянуто будь-яким органом державної влади, в розпорядженні якого перебуває цей документ, а якщо такого документу в розпорядженні органу немає, він повинен, наскільки це видається можливим, вказати особі, що робить запит, на компетентний орган державної влади. Рекомендація також закріпила право особи, за наявності в документі інформації з обмеженим доступом, отримати решту інформації, яка не має такого обмеження. Ще одним важливим положенням Рекомендації є закріплення права на безкоштовне ознайомлення з документом, а у випадку виготовлення копії ціна має бути розумною і не перевищувати дійсних витрат з боку органів державної влади. Також рекомендація закріпила положення щодо оприлюднення інформації органом державної влади щодо проблематики або діяльності, які належать до їхньої компетенції, наприклад, шляхом підготовки переліку або реєстру документів, що є в їхньому розпорядженні. Рекомендація Rec (2002) 2 стала переломним документом у питанні доступу, адже саме вона лягла в основу Європейської конвенції про доступ до офіційних документів[vii], підписаної 18 країнами у 2008 році. Нова Конвенція розширила сферу права на доступ до інформації на законодавчі органи та органи судової влади, оскільки вони виконують адміністративні функції згідно з національним законодавством, а також на фізичних та юридичних осіб – у частині виконання ними адміністративних функцій. Окрім того, конвенція визначила офіційні документи як інформацію, записану в будь-якій формі, підготовлену або отриману публічними органами і наявну в їхньому розпорядженні. Український закон перейняв структуру Конвенції, яка містить положення щодо забезпечення права на доступ до офіційних документів, можливі обмеження доступу, подання запиту на отримання доступу до офіційних документів, обробки запитів, форми доступу, оплати послуг, процедури оскарження та положення щодо документів, оприлюднених з ініціативи органів державної влади. І хоча Україна навіть не брала участі у підписанні Конвенції, більшість її принципів було відображено в положеннях Закону, про що піде мова в наступних уроках. Ще одним підґрунтям Конвенції стали рішення міжнародних судів. Ми вже згадували рішення Європейського суду з прав людини 2006 року Sdruženi Jihočeské Matky проти Чехії, яке торкнулося доступу до публічної інформації. Втім, того ж року Інтерамериканський суд із прав людини (аналог Євросуду) ухвалив рішення у справі CLAUDE REYES та ін. проти Чилі на користь заявника. У цій справі запитувачі намагались отримати від державних органів документи щодо планів знищення лісу в регіоні Чилі XII, що, на їхню думку, "могло завдати шкоди навколишньому середовищу і сталому розвитку Чилі», однак держава відмовила у такому доступі без жодних пояснень. Суд встановив, що Американська конвенція, як і інші міжнародні акти, захищає право всіх людей запитувати інформацію, що перебуває у розпорядженні держави, за винятками обмежень, оговорених у Конвенції. Отже, ця стаття захищає право людини на здобуття такої інформації і встановлює позитивний обов'язок держави надавати її, тож людина може мати доступ до такої інформації або може отримати відповідь, що включає обґрунтування, коли в цьому конкретному випадку з будь-якої причини, що допускається Конвенцією, держава має право обмежити доступ до інформації. Інформацію слід надавати без вимоги довести прямий інтерес та без необхідності особистої участі, за винятком випадків, у яких законне обмеження не застосовується. Надання інформації може, у свою чергу, дозволити їй циркулювати в суспільстві, тож воно може ознайомитися з нею, мати доступ до неї та оцінити її. За три роки — у квітні 2009 року – Європейський суд з прав людини у справі за заявою громадської організації Társaság а Szabadságjogokért проти Угорщини[viii] повернувся до теми доступу до публічної інформації і встановив порушення такого права. Суд зауважив, що громадськість має право на отримання інформації, що становить суспільний інтерес. З урахуванням інтересів, що захищаються статтею 10, «закон не може припустити свавільних обмежень, які можуть стати формою непрямої цензури, що дозволить владі створювати перешкоди для збирання інформації». Втручання з боку влади на стадії, коли громадськість намагалася отримати інформацію щодо конституційного звернення члена парламенту, проявилося у вигляді адміністративних перешкод. Тож монополія Конституційного суду на інформацію, що безсумнівно становила суспільний інтерес, стала формою цензури, яка порушила права заявника на отримання і поширення інформації.   Питанням доступу до інформації займаються й інші міжнародні інституції. Так, у Щорічній Декларації Представника ОБСЄ з питань свободи ЗМІ 2004 року було зафіксовано, що право на доступ до інформації, наявної в розпорядженні державних органів, є одним із фундаментальних прав людини, а 2010 року ОБСЄ виявило стурбованість тим, що закони про доступ до інформації в багатьох державах слабкі і що є значні проблеми з реалізацією права на інформацію на практиці. Міжнародна організація «Артикль 19» у «Кемденських принципах» щодо свободи вираження поглядів і рівності 2009 року також зауважила, що «країни повинні встановити чіткий правовий базис для захисту права на доступ до інформації, включаючи право на доступ до інформації, що перебуває у володінні державних органів, і сприяти активному розкриттю інформації». Отже, за останні півстоліття розуміння на міжнародному рівні важливості забезпечення доступу громадськості до публічної інформації постійно зростає. Ба більше, в міжнародній практиці спостерігається відгалуження щодо доступу до окремих видів інформації — екологічної інформації (Орхуська конвенція, 2001 рік[ix]) та антикорупційної інформації (Конвенція ООН проти корупції[x]); названі документи встановлюють обов'язки держав, відповідно, надавати інформацію за запитами в стислі строки та оприлюднювати інформацію про процедури та правила, «які дозволяють членам суспільства отримувати, у належних випадках, інформацію про організацію, функціонування та процеси прийняття рішень у державному управлінні». Доступ до інформації стає в один ряд із фундаментальними правами людини, тож держави мають докласти усіх зусиль задля фактичного реалізації цього права. Доступ до інформації в українському законодавстві Закон про інформацію в України було ухвалено ще 1992 року. Провідний як для свого часу закон уже за 10 років став серйозною перешкодою в отриманні інформації, зокрема, через достатньо тривалий строк розгляду — 30 днів із можливістю відстрочки на невизначений термін, обмежене коло органів, до яких можна було подати запит (до переліку не потрапляли органи прокуратури, органи місцевого самоврядування та органи зі спеціальним статусом), а також можливість відмови в доступі до інформації на підставі накладання обмежувальних грифів на весь документ, а не на його частини. Також закон не вимагав обов'язкового оприлюднення публічної інформації, що дозволяло органам місцевого самоврядування приховувати інформацію про виділення земельних ділянок та про витрачання коштів місцевого бюджету. Нова редакція Закону України «Про інформацію» та новий закон «Про доступ до публічної інформації» кардинально змінили ситуацію, хоча Держава в особі Кабінету Міністрів України до цього часу не ухвалила усієї необхідної підзаконної бази. Основу правового регулювання права на інформацію в Україні складає Конституція України. Конституційні гарантії права на інформацію закріплено у статтях 32, 34, 40 та 50 Основного Закону. Так, стаття 32 Конституції встановлює такі важливі принципи, як недоторканість особистого та сімейного життя людини; заборона збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди; право кожного знайомитися з інформацією про себе; судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе, вимагати вилучення такої інформації та відшкодування заподіяної шкоди, у т.ч. моральної. Стаття 34 Конституції України гарантує право кожного на свободу думки, слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Вона містить загальні принципи свободи обігу інформації та вказує на можливі випадки його обмеження: «Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах: ñ     національної безпеки, ñ     територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, ñ     для охорони здоров'я населення, ñ     для захисту репутації або прав інших людей, ñ     для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або ñ     для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя». Стаття 40 Конституції України гарантує право кожного направляти звернення до органів влади: «Усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк».   Стаття 50 Конституції України гарантує право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Таку інформацію ніким не може бути засекречено. Конституція має пріоритетне значення, вищу юридичну силу порівняно з будь-яким іншим нормативним актом. Наступний за ієрархією є Закон України «Про інформацію». Стаття 5 Закону гарантує право кожного на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів. Гарантіями такого права (ст.6) є: ñ     створення механізму реалізації права на інформацію; ñ     можливостей для вільного доступу до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів, інших інформаційних банків, баз даних, інформаційних ресурсів; ñ     обов'язком суб'єктів владних повноважень інформувати громадськість та засоби масової інформації про свою діяльність і прийняті рішення; ñ     обов'язком суб'єктів владних повноважень визначити спеціальні підрозділи або відповідальних осіб для забезпечення доступу запитувачів до інформації; ñ     здійсненням державного і громадського контролю за додержанням законодавства про інформацію; ñ     встановленням відповідальності за порушення законодавства про інформацію. Механізм реалізації права на інформацію закріплено в низці законів — про пресу, про телебачення і радіомовлення, про архіви та архівну справу тощо. Щодо публічної інформації законодавець ухвалив Закон України «Про доступ до публічної інформації», який, як і нова редакція закону про інформацію, набули чинність 9 травня 2011 року. Закон про доступ до публічної інформації визначає порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що перебуває у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом, та інформації, що становить суспільний інтерес. Це право гарантується обов'язком розпорядників інформації (ст. 3) надавати та оприлюднювати інформацію, визначати відповідальних осіб або відповідальні підрозділи, які забезпечують доступ, забезпечувати доступ до засідань колегіальних суб'єктів владних повноважень, гарантувати можливість здійсненням парламентського, громадського та державного контролю за дотриманням прав на доступ до публічної інформації та встановленням юридичної відповідальності за порушення права на доступ. Слід зауважити, що закон про доступ до публічної інформації не поширюється на: ñ     відносини щодо отримання інформації суб’єктами владних повноважень при здійсненні ними своїх функцій, ñ     відносини у сфері звернень громадян, які регулюються спеціальним законом – Законом України «Про звернення громадян». Слід також зауважити, що публічна інформація, доступ до якої забезпечується Законом і про яку ми будемо говорити в наступних матеріалах, є інформація, відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація: ñ     отримана або створена під час виконання суб'єктами владних повноважень своїх обов'язків, передбачених чинним законодавством, або ñ     яка перебуває у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом. Зауважте, що інформація є публічною, адже вона пов'язана з діяльністю публічних інституцій, однак це не означає, що така інформація є відкритою за режимом доступу. Наприклад, інформація про комунікації спецзв'язку є публічною, але за режимом доступу вона буде службовою або таємною.   УРОК 2. ПАСИВНИЙ ТА АКТИВНИЙ АСПЕКТИ ДОСТУПУ ДО ПУБЛІЧНОЇ ІНФОРМАЦІЇ Закон про доступ до публічної інформації передбачає два аспекти отримання інформації від публічних розпорядників — активний і пасивний. Міжнародні стандарти, на яких базується і український закон, розглядають пасивний і активний доступ[1] у контексті забезпечення органом влади чи іншим розпорядником доступу до інформації. Пасивний аспект доступу передбачає відповідь органу на запит від особи/групи осіб, забезпечення їхньої участі в засіданні колегіальних органів, надання можливості ознайомитися з публічною інформацією в органі влади. Активний аспект доступу — обов'язок органу влади оприлюднювати інформацію про свою діяльність, ухвалені документи та проекти, що готуються, реєстр публічної інформації тощо в один або кілька способів — публікувати в ЗМІ, розміщувати на офіційних веб-сайтах, вивішувати на інформаційних стендах тощо. Рекомендація Кабінету Міністрів Ради Європи Rec (2002)2 та Європейська конвенція про доступ до офіційних документів[2] кажуть про право особи отримувати публічну інформацію за запитами в мінімальні строки від будь-якого органу, що володіє запитуваною інформацією. Окрім того, міжнародні документи кажуть про позитивний обов'язок органів державної влади: ñ     вести документацію в такий спосіб, щоб доступ до документів був легким; ñ     застосовувати чіткі та визначені процедури для зберігання та знищення своїх документів; ñ     оприлюднювати інформацію щодо проблематики або діяльності, які належать до їхньої компетенції, наприклад, шляхом підготовки переліку або реєстру документів, що є в їхньому розпорядженні; ñ     за власною ініціативою й тоді, коли це є доречним, вживати необхідних заходів для оприлюднення інформації, яка є в їхньому розпорядженні, якщо оприлюднення такої інформації здійснюється в інтересах підтримки відкритості адміністративних органів та ефективності взаємодії між різними адмінорганами або ж заохочує широкі кола громадськості до участі в питаннях, що становлять суспільний інтерес. Активний і пасивний аспекти доступу до публічної інформації містять своєрідний компроміс: з одного боку, на орган влади покладається оприлюднення значної частини публічної інформації, а з іншого — особа може отримати додаткову інформацію, щодо якої немає обов'язку оприлюднення, але яка за своїм статусом є публічною. На рівні закону про інформацію до 9 травня 2011 року активний і пасивний аспекти доступу було закріплено обов'язком органів державної влади та місцевого і регіонального самоврядування інформувати про свою діяльність та прийняті рішення шляхом публікації в офіційних друкованих ЗМІ, створенням інформаційних служб, забезпеченням вільного доступу до архівних, статистичних бібліотечних та музейних фондів. На додачу особи мали право надсилати інформаційні запити щодо доступу до офіційних документів та запити щодо інформації про діяльність органів законодавчої, виконавчої та судової влади України, їхніх посадових осіб з окремих питань. Новий Закон України «Про доступ до публічної інформації» (далі — ЗДПІ) удосконалив право на доступ і зобов'язав розпорядників: ñ     оприлюднювати і надавати інформацію, крім визначених законом випадків, ñ     максимально спростити процедуру подання запиту та отримання інформації, ñ     визначити відповідальних за доступ до інформації осіб або підрозділів, ñ     забезпечити доступ засідань колегіальних суб'єктів владних повноважень, крім визначених законом випадків, Також закон гарантує доступ шляхом здійснення парламентського, громадського та державного контролю за дотриманням прав на доступ до публічної інформації та встановлення юридичної відповідальності за порушення законодавства про доступ до публічної інформації. Пасивний аспект доступ Як зазначалось вище, пасивний аспект доступу передбачає надання інформації розпорядником лише у разі надходження запиту від особи чи групи осіб. Пасивний аспект передбачає доступ шляхом: ñ     подання інформаційного запиту, ñ     ознайомлення з документами безпосередньо в приміщенні органу, ñ     проведення громадських експертиз. Перевага такого доступу полягає в тому, що особа може отримати інформацію в досить стислі строки. Окрім того, такий спосіб дозволяє отримати документацію, щодо оприлюднення якої немає прямих вимог. Це може бути службове листування (за умови закінчення прийняття рішення або відсутності обмежень у доступі), інформація про профілактичні заходи на підприємствах щодо убезпечення екологічних ризиків тощо. Недолік такого способу полягає в тому, що особі доведеться відшкодувати фактичні витрати на копіювання/друк запитуваних матеріалів, а за певних обставин чекати обробку запиту або фінального оприлюднення документу, який, приміром, було ухвалено на засіданні колегіального органу. Отже, пасивний аспект доступу передбачає надання всієї відкритої публічної інформації, яка підлягає оприлюдненню. Окрім того, за запитами надається: ñ   інформація з обмеженим доступом, оприлюднена відповідним розпорядником раніше, за умови, якщо таке оприлюднення було правомірним; ñ   інформація з обмеженим доступом, якщо немає законних підстав для обмеження у доступі до такої інформації, які існували раніше, ñ   інформація з обмеженим доступом, якщо її не було обмежено за трискладовим тестом; ñ   інформація про розпорядження бюджетними коштами, володіння, користування чи розпорядження державним, комунальним майном, у тому числі: ◦    копії відповідних документів, ◦    умови отримання цих коштів чи майна, ◦    прізвища, імена, по батькові фізичних осіб та найменування юридичних осіб, які отримали ці кошти або майно, за умови, що доступ до такої інформації не завдає шкоди інтересам національної безпеки, оборони, розслідуванню чи запобіганню злочину; ñ   інформація, яка втратила статус службової або таємної в силу завершення виконання рішення, проекту або розкриття інформації на підставі рішення уповноваженої особи; ñ   інша публічна інформація, щодо якої не передбачено обов'язку оприлюднення.   Слід зауважити, що за невеликий час існування закону виник прецедент хибного тлумачення публічної інформації та оприлюдненої інформації. Публічна інформація — це інформація, яка перш за все перебуває у володінні чи розпорядженні суб'єктів публічного права, суб'єктів, яким делеговано повноваження суб'єктів публічного права, або суб'єктів приватного права, які володіють інформацією, що становить суспільний (а отже й публічний) інтерес. Однак за режимами доступу публічна інформація може бути відкрита або з обмеженим доступом (про це піде мова в наступному уроці). Тож факт оприлюднення інформації є лише способом доступу до такої інформації і ніяк не впливає на її публічний статус.             Порядок подання і обробки запитів на інформацію розкриватиметься в уроках 4 та 5.             У новій редакції Закону України «Про інформацію» передбачено додаткові гарантії забезпечення доступу до інформації для журналістів та засобів масової інформації. Так, стаття 25 Закону гарантує право журналіста здійснювати письмові, аудіо- та відеозаписи із застосуванням необхідних технічних засобів, за винятком випадків, передбачених законом (наприклад, заборона суду), а також безперешкодно відвідувати приміщення суб'єктів владних повноважень, відкриті заходи, які ними проводяться, та бути особисто прийнятим у розумні строки їхніми посадовими і службовими особами, крім випадків, визначених законодавством. Додатково законом (ст. 26) встановлено форму посиленої комунікації між суб'єктом владних повноважень та журналістами — акредитацію. Ця добровільна процедура передбачає додаткові преференції для акредитованих ЗМІ та журналістів, як-от: ñ     обов'язкове і завчасне сповіщення про місце і час проведення сесій, засідань, нарад, брифінгів та інших публічних заходів; ñ     надання інформації, призначеної для засобів масової інформації; ñ     сприяння створенню умов для здійснення запису і передачі інформації, проведення інтерв'ю, отримання коментарів посадових осіб. Зауважмо, відсутність акредитації не може бути підставою для відмови в допуску журналіста, працівника засобу масової інформації на відкриті заходи, що проводить суб'єкт владних повноважень. Для безпосередньої роботи з документами чи копіями розпорядник має визначити спеціальне місце (ч. 4 ст. 14 ЗДПІ). Особі, яка висловила намір ознайомитися чи зробити копію, має бути надано таке право. При цьому може бути використано технічні засоби самого органу (за наявності), або ж особа може прийти зі своїм технічним засобом (ноутбук, портативний сканер, ксерокс, фотоапарат) і виготовити собі таку копію. У випадку, якщо особа має власні технічні засоби, виготовлення копій є безкоштовним, у випадку, якщо мають місце витрати, пов'язані з друком та копіюванням понад 10 сторінок, розпорядник може вимагати компенсації таких витрат за умови, якщо така компенсація передбачена рішенням розпорядника (ст. 21 ЗПДІ). Активний аспект доступу Активний аспект доступу передбачає забезпечення права на доступ до публічної інформації шляхом її оприлюднення розпорядником безвідносно до волі певної особи щодо отримання такої інформації. Перевага такого доступу для особи полягає в тому, що їй достатньо відкрити веб-сайт чи газету, або підійти до стенду, або бути присутнім на засіданні й отримати раніше оприлюднену інформацію. Окрім того, такий доступ є маловитратним (приміром, вартість примірника газети, проїзд до відповідного стенду, оплата доступу до інтернету). Втім, до недоліків можна віднести необхідність пошуку відповідного примірника газети, де було оприлюднено інформацію, а також неможливість отримання інформації, яку ще не було належним чином оформлено або щодо якої не встановлено вимоги оприлюднення. Проте, за умови підвищення якості електронного документообігу саме такий механізм отримання інформації переважатиме (приміром, отримання актів органу на його офіційному веб-сайті). Порядок оприлюднення інформації та її зміст визначається ст. 5, 14 та 15 закону про доступ до публічної інформації. Так, стаття 5 визначає спосіб оприлюднення інформації. Це може бути офіційне друковане видання, офіційний веб-сайт у мережі Інтернет, інформаційний стенд або будь-який інший спосіб (наприклад, рознесення примірників ухвалених актів по будинках населеного пункту). Закон надає розпоряднику право обирати, залежно від фінансових та матеріальних можливостей, у який спосіб він забезпечує доступ до інформації. Головна умова — громадяни мають знати про порядок оприлюднення, інформація, що оприлюднюється, має бути актуальною, а доступ до неї — вільним. Щоправда, закон містить застереження щодо веб-сайтів. У випадку, якщо орган державної влади або орган місцевого самоврядування має офіційний веб-сайт (у домені .gov.ua або за адресою, визначеною відповідним актом органу), він зобов'язаний забезпечити оприлюднення інформації, передбаченої ст. 15, із вказуванням дати оприлюднення документа і дати оновлення інформації. Основний перелік інформації, який має оприлюднити розпорядник, зазначено у ст. 15 Закону. Це інформація: ñ     інституційного характеру (назва, функція, мета тощо), ñ     про структуру та контакти (перелік і контакти відповідальних за певні напрями роботи осіб), ñ     про правові акти та засідання, ñ     про адміністративні послуги, що надаються органом, ñ     про взаємодію з громадськістю і громадянами (громадська рада, громадські експертизи), ñ     щодо роботи із запитами та зверненнями громадян, ñ     звітного характеру, ñ     інша інформація, пов'язана з діяльністю органу виконавчої влади (закупівля товарів, інформацію про бази персональних даних тощо). Повний перелік інформації, що підлягає оприлюдненню, ви можете переглянути за посиланням: http://medialaw.kiev.ua/laws/laws_local/109/#a15. Чинна постанова Кабінету Міністрів України «Про Порядок оприлюднення у мережі Інтернет інформації про діяльність органів виконавчої влади» №3 від 4.01.2002[3], встановлює для Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласної, Київської та Севастопольської міської держадміністрації (пункт 9) вимоги оприлюднювати додаткову інформацію, зокрема: ñ     відомості про виконання бюджету відповідного рівня; ñ     показники виплати заробітної плати, грошового забезпечення, пенсій, стипендій та інших соціальних виплат; ñ     показники розрахунків за енергоносії; ñ     відомості про сплату місцевих податків і зборів, комунальних платежів, у тому числі діючі тарифи та пільги окремим групам платників, розрахунки юридичних і фізичних осіб з бюджетом відповідного рівня; ñ     інформацію про установи і заклади соціальної сфери; ñ     відомості про проведення закупівлі товарів (робіт, послуг) за державні кошти; ñ     перелік комунальних підприємств, правоохоронних органів, лікувальних, оздоровчих установ, дошкільних та загальноосвітніх навчальних закладів, розташованих на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці із зазначенням адреси, номерів телефонів, розпорядку роботи. Розпорядник зобов'язаний не пізніш як за 20 робочих днів до дати розгляду розпорядником із метою прийняття оприлюднювати проекти нормативно-правових актів та рішень органів місцевого самоврядування. Невідкладному оприлюдненню підлягає будь-яка інформація про факти, що загрожують життю, здоров'ю та/або майну осіб, і про заходи, які застосовуються у зв'язку з цим. Додаткові джерела ñ     Методичні рекомендації щодо практичного впровадження Закону України. «Про доступ до публічної інформації» www.president.gov.ua/docs/access_info_2011.pdf ñ     Відбулася презентація результатів моніторингів офіційних веб-сайтів http://medialaw.kiev.ua/news/organization/1808/ УРОК 3. РЕЖИМИ ІНФОРМАЦІЇ   Частина 1. Відкрита інформація   Закон про інформацію передбачає дві класифікації інформації — за сферою використання (або «за змістом», як це подано в статті 10) та за режимом доступу.   Наявність у законі класифікації інформації «за змістом» викликана радше традицією, аніж необхідністю. Більшість статей, у яких визначено поняття податкової, науково-технічної, соціологічної та інших видів інформації, скеровують до спеціальних законів і цілком могли б перекочувати до підручника з інформаційного права. Натомість поділ інформації за режимом доступу є наріжним каменем забезпечення доступу до публічної інформації і забезпечення права на приватність.   Отже, у статті 20 Закону про інформацію визначено, що інформація поділяється на відкриту та інформацію з обмеженим доступом.   Відкритою є будь-яка інформація [в т.ч. публічна. — Прим.], яку не віднесено та/або не може бути віднесено до інформації з обмеженим доступом.   Інформація з обмеженим доступом — це конфіденційна, службова та таємна інформація.   Стаття 50 Конституції України визначає, що не може бути засекречено інформацію про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту. Втім, за буквального прочитання закону засекреченою є таємна інформація, зокрема відповідно до закону про державну таємницю[4]. Закон про інформацію встановлює (ч. 4 ст. 21), що не лише до таємної, але й до всієї інформації з обмеженим доступом не може бути віднесено такі відомості: ñ     про стан довкілля, якість харчових продуктів і предметів побуту; ñ     про аварії, катастрофи, небезпечні природні явища та інші надзвичайні ситуації, що сталися або можуть статися і загрожують безпеці людей; ñ     про стан здоров’я населення, його життєвий рівень, включаючи харчування, одяг, житло, медичне обслуговування та соціальне забезпечення, а також про соціально-демографічні показники, стан правопорядку, освіти і культури населення; ñ     про факти порушення прав і свобод людини і громадянина; ñ     про незаконні дії органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб; ñ     інші відомості, доступ до яких не може бути обмежено відповідно до законів та міжнародних договорів України, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України.   В контексті публічної інформації вищенаведений перелік розширюється ст. 6 Закону про доступ до публічної інформації. Так, відкритою інформацією є: ñ     інформація, щодо якої немає законних підстав для обмеження у доступі, які існували раніше, ñ     інформація з обмеженим доступом, якщо розпорядник правомірно оприлюднив її раніше; ñ     декларації про доходи осіб та членів їхніх сімей, які: ◦       претендують на зайняття чи займають виборну посаду в органах влади; ◦       обіймають посаду державного службовця, службовця органу місцевого самоврядування першої або другої категорії[5]; ñ     інформація про розпорядників інформації, передбачена ч. 1,2 ст. 13 (див. розділ «Конфіденційна інформація»).   Також відкритою є інформація: ñ     про розпорядження бюджетними коштами, ñ     володіння, користування чи розпорядження державним, комунальним майном, у тому числі до копій відповідних документів, ñ     умови отримання цих коштів чи майна, прізвища, імена, по батькові фізичних осіб та найменування юридичних осіб, які отримали ці кошти або майно.   На додачу до вищенаведеного, ст. 16 Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції»[6] встановила додаткові вимоги відкритості та прозорості інформації. По-перше, особам, уповноваженим на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, та прирівняним до них особам[7] (далі — уповноважені особи) забороняється: ñ     відмовляти фізичним або юридичним особам в інформації, надання якої цим фізичним або юридичним особам передбачено законом; ñ     надавати несвоєчасно, недостовірну чи не в повному обсязі інформацію, яка підлягає наданню відповідно до закону.   Відкритою є інформація про надання уповноваженими особами благодійної та іншої допомоги фізичним та юридичним особам, так само як і про отримання від них такої допомоги, розміри такої допомоги; розміри, види оплати праці уповноважених осіб, а також одержані цими особами за правочинами, які підлягають обов'язковій державній реєстрації, дарунки (пожертви).   У нових законах про інформацію сказано також, що відкритою має бути інформація, яка становить суспільний інтерес (зокрема, ч.1 ст.7 та ч.2 ст.13).   Суспільний інтерес   Поняття суспільного інтересу не є новим для українського законодавства. Ще 2003 року до Закону про інформацію було внесено кілька положень стосовно цього. Так, закон надавав право поширювати інформацію з обмеженим доступом без згоди її власника, якщо ця інформація є суспільно значущою, тобто якщо вона є предметом громадського інтересу і якщо право громадськості знати цю інформацію переважає право її власника на її захист. Окрім цього закон забороняв втручатися в діяльність журналістів із метою замовчування «суспільно важливої інформації» і звільняв особу від відповідальності, «якщо суд встановить, що ця інформація є суспільно значущою».   Поява поняття суспільного інтересу в українському законодавстві має завдячувати багаторічній практиці Європейського суду з прав людини, яка, як відомо, є невід’ємною частиною національного законодавства[8]. Так, у справі Де Хаєс та Гійселс проти Бельгії[9] 1997 року Європейський суд каже про те, що обов’язок преси полягає у повідомленні будь-яким способом, що не суперечить її обов’язкам і відповідальності, інформації та ідей, що становлять суспільний інтерес. Ба більше: цей обов’язок медіа поширювати таку інформацію забезпечує право суспільства її отримувати (справа Торген Торгерсон проти Ісландії)[10].   Закон про інформацію в редакції 2011 року у ст. 29 встановив, що предметом суспільного інтересу вважається: ñ     інформація, яка свідчить про загрозу державному суверенітету, територіальній цілісності України; ñ     забезпечує реалізацію конституційних прав, свобод і обов’язків; ñ     свідчить про можливість: ◦       порушення прав людини, ◦       введення громадськості в оману, ◦       шкідливі екологічні та інші негативні наслідки діяльності (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб ñ     тощо.   Такий заширокий перелік, як може видатися на перший погляд, є виправданим, адже неможливо скласти детального списку всіх ситуацій, коли інформація може класифікуватися як така, що становить суспільний інтерес. Частина 1 ст. 29 Закону про інформацію прямо дозволяє поширювати інформацію з обмеженим доступом, якщо вона є суспільно необхідною, тобто є предметом суспільного інтересу, і право громадськості знати цю інформацію переважає потенційну шкоду від її поширення. Водночас, Європейський суд виніс низку рішень, коли право особи на приватність переважає право суспільства на отримання інформації. Хрестоматійною в цьому плані стала справа «Принцеса Гановерська проти Німеччини»[11]. У своєму рішенні суд указав, що «вирішальним фактором під час співвіднесення захисту приватного життя зі свободою вираження поглядів є міра внеску у вигляді оприлюднених фотографій і статті в обговорення питання, що має суспільний інтерес. В цій справі такий внесок дорівнює нулеві, адже заявниця (принцеса. — Прим.) не виконує офіційних функцій, а фотографії та статті присвячені виключно питанням її приватного життя».   Як і в попередній редакції, Закон про інформацію містить заборону втручатися в діяльність журналістів, зокрема спрямовану на перешкоджання оприлюдненню суспільно необхідної інформації (ст. 24), та звільняє від відповідальності за розголошення інформації з обмеженим доступом, якщо суд установить, що ця інформація є суспільно необхідною (ст. 30).   Закон про доступ до публічної інформації у преамбулі прямо вказує на те, що він спрямований на забезпечення права кожного на доступ до інформації, що становить суспільний інтерес.   Ще одна важлива умова закону полягає в тому, що обмеженню підлягає інформація, а не документ (ч. 7 ст. 6 ЗДПІ). Тож незважаючи на накладення на документ, що містить службову інформацію, грифу «ДСК»[12], особі має бути надано всю інформацію, окрім тієї, щодо якої було встановлено обмеження на підставі проведеного трискладового тесту (ч. 2 ст. 6 ЗДПІ). В такому випадку вилучається вся інформація з обмеженим доступом (ретушується, заміняється) і заявникові надається відповідна копія.   Підставою для зняття обмеження у доступі є відсутність «законних підстав для обмеження у доступі до такої інформації, які існували раніше». Зокрема, однією з таких підстав може бути ухвалення рішення, або закінчення виконання програми, або закінчення строку накладеного обмеження.   Частина 2. Інформація з обмеженим доступом.   Конфіденційна інформація   Відповідно до ст. 7 Закону про доступ до публічної інформації, до конфіденційної інформації відноситься: ñ     інформація, доступ до якої обмежено фізичною або юридичною особою, крім суб'єктів владних повноважень та ñ     яка може поширюватися у визначеному ними порядку за їхнім бажанням відповідно до передбачених ними умов.   Це означає, що закон закріпив поняття конфіденційної інформації виключно за інформацією суб’єктів приватного права[13].   Розпорядники інформації, які володіють конфіденційною інформацією фізичних чи юридичних осіб, можуть поширювати її лише за їхньою згодою, окрім випадків, коли така інформація може поширюватися лише: ñ     в інтересах національної безпеки, ñ     економічного добробуту та ñ     прав людини.   Ще про інформацію про особу   Відповідно до ст. 10 Pакону про доступ до публічної інформації, обсяг інформації про особу, що збирається, зберігається і використовується розпорядниками інформації, має бути максимально обмеженим і використовуватися лише з метою та у спосіб, визначений законом. Розпорядник має забезпечувати захист несанкціонованого доступу, а так само виправляти неточну й неповну інформацію про особу. В свою чергу, розпорядник на вимогу такої особи має надавати інформацію про неї, а також про мету і порядок використання такої інформації безперешкодно і безкоштовно, крім випадків, передбачених законом (наприклад, проведення слідчих дій). Так, сам розпорядник має виправляти інформацію, яка не відповідає дійсності, та знищувати її, якщо збирання або використання такої інформації відбулося з порушеннями.   Не може бути віднесено до конфіденційної безумовно відкриту інформацію, про яку говорилося вище, а також інформацію, зазначену в ч. 1,2 ст. 13, про:   ñ     обов’язкові для виконання рішення суб’єктів владних повноважень — органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, органів влади Автономної Республіки Крим, інших суб’єктів, що здійснюють владні управлінські функції відповідно до законодавства; ñ     використання бюджетних коштів юридичними особами, що фінансуються з державного, місцевих бюджетів, бюджету Автономної Республіки Крим; ñ     виконання обов’язків особами, що виконують делеговані повноваження суб’єктів владних повноважень згідно із законом чи договором, включаючи надання освітніх, оздоровчих, соціальних або інших державних послуг; ñ     умови постачання товарів, послуг та цін на них суб’єктів господарювання, які займають домінуюче становище на ринку або наділені спеціальними чи виключними правами, або є природними монополіями.   Службова інформація   Стаття 9 Закону про доступ до публічної інформації визначила, що до службової інформації може належати інформація:   ñ     що міститься в документах суб’єктів владних повноважень, які становлять внутрішньовідомчу службову кореспонденцію, ñ     доповідні записки, рекомендації, якщо вони пов’язані ◦       з розробкою напряму діяльності установи або ◦       [зі] здійсненням контрольних, наглядових функцій органами державної влади, процесом прийняття рішень і передують публічному обговоренню та/або прийняттю рішень; ñ     зібрана в процесі оперативно-розшукової, контррозвідувальної діяльності, у сфері оборони країни, яку не віднесено до державної таємниці.   Отже, доповідні, листування та інші документи можуть бути відкриті і надаватися за запитами, за винятком випадків, якщо такі документи й надалі відповідають вимогам трискладового тесту.   Відповідно до закону, розпорядники можуть створювати переліки відомостей, що становлять службову інформацію. У випадку створення такого переліку він має бути відкритим за режимом доступу.   Таємна інформація   Стаття 8 закону визначає таємну інформацію як таку, до якої обмежується доступ відповідно до проведеного трискладового тесту, розголошення якої може завдати шкоди особі, суспільству і державі.   До таємної інформації відноситься: ñ     державна таємниця (ст. 1 Закону України «Про державну таємницю»[14]), ñ     професійна таємниця (адвокатська[15], нотаріальна[16], лікарська, нарадчої кімнати та ін.) ñ     банківська таємниця[17], ñ     таємниця слідства[18] та ñ     інша передбачена законом таємниця.   Слід зауважити, що комерційна таємниця, незважаючи на свою назву і формальні ознаки, відповідно до ст. 505 Цивільного кодексу України[19], не відноситься до таємної інформації, адже режим доступу до інформації технічного, організаційного, комерційного, виробничого та іншого характеру визначається самим суб’єктом. Така інформація є конфіденційною.   Трискладовий тест Обмеження в доступі до інформації можливе лише за умови проходження спеціального алгоритму — трискладового тесту. Так, відповідно до ч. 2 ст. 6, обмеження доступу відбувається, якщо дотримано сукупність трьох умов: Умова 1. Обмеження доступу до інформації відбувається: ñ     виключно в інтересах національної безпеки, та/або ñ     територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, та/або ñ     для охорони здоров’я населення, та/або ñ     для захисту репутації або прав інших людей, та/або ñ     для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, та/або ñ     для підтримання авторитету й неупередженості правосуддя. Умова 2. Розголошення інформації може завдати істотної шкоди[20] цим інтересам. Умова 3. Шкода від оприлюднення такої інформації переважає суспільний інтерес у її отриманні. Доступ до інформації має бути обмежено лише, якщо є в наявності всі три умови. Рішення про віднесення інформації до інформації з обмеженим доступом має ухвалюватися уповноваженою на те особою (керівник, уповноважена особа з питань доступу тощо) на підставі письмового обґрунтування про те, на підставі якого критерію відбувається обмеження, в чому полягає шкода від оприлюднення і чому право суспільства отримати таку інформацію обмежено.   УРОК 4. ЗАПИТИ НА ІНФОРМАЦІЮ ТА НАЛЕЖНІ РОЗПОРЯДНИКИ   Розпорядники інформації   Як уже зазначалося, новий закон про доступ до публічної інформації змінив коло суб’єктів, що мають надавати та оприлюднювати інформацію. Закон про інформацію 1992 року обмежувався трьома гілками влади – законодавчою, виконавчою та судовою. Це призводило до того, що органи місцевого самоврядування, органи прокуратури та інші державні позавідомчі органи з легкістю відмовляли в наданні інформації запитувачам. Така норма закону базувалася на тодішньому державному устрої, втім, навіть після прийняття Конституції 1996 року ситуація не змінювалася аж до 9 травня 2011 року.   Новий закон про доступ до публічної інформації суттєво розширив перелік осіб, що зобов’язані відповідати на запит. Так, у ст. 1 визначено, що розпорядниками публічної інформації є: ñ     суб’єкти владних повноважень, ñ     інші розпорядники публічної інформації.   Стаття 13 Закону розкриває цей перелік:   Розпорядниками – суб’єктами владних повноважень є:   ñ     органи державної влади (Верховна Рада, Кабінет Міністрів, Міністерства та інці ЦОВВ, органи судової влади), ñ     інші державні органи (напр. Антимонопольний комітет), ñ     органи місцевого самоврядування (селищні, сільські, районні ради, ради у містах, обласні ради); ñ     органи влади Автономної Республіки Крим, ñ     інші суб’єкти, що здійснюють владні управлінські функції відповідно до законодавства та рішення яких є обов’язковими для виконання (напр. Державна санепідемстанція).   Іншими розпорядниками є: ñ     юридичні особи, що фінансуються з державного, місцевих бюджетів, бюджету Автономної Республіки Крим, – стосовно інформації щодо використання бюджетних коштів (державні та комунальні ЗМІ, навчальні заклади, державні та комунальні підприємства, юридичні особи приватного права – переможці тендерів та ін.), ñ     особи, якщо вони виконують делеговані повноваження суб’єктів владних повноважень згідно із законом чи договором, включаючи надання освітніх, оздоровчих, соціальних або інших державних послуг, – стосовно інформації, пов'язаної з виконанням їхніх обов’язків (напр. БТІ); ñ     суб’єкти господарювання, які: ◦       займають домінуюче становище на ринку[21] або ◦       наділені спеціальними чи виключними правами, або ◦       є природними монополіями[22], – стосовно інформації щодо умов постачання товарів, послуг та цін на них. ñ     Суб’єкти господарювання, які володіють: ◦       інформацією про стан довкілля; ◦       інформацією про якість харчових продуктів і предметів побуту; ◦       інформацією про аварії, катастрофи, небезпечні природні явища та інші надзвичайні події, що сталися або можуть статися і загрожують здоров'ю та безпеці громадян; ◦       іншою інформацією, що становить суспільний інтерес (суспільно необхідною інформацією).   Таким чином, розпорядниками, відповідно до закону, окрім органів державної влади та органів місцевого самоврядування є фактично будь-яка юридична особа, яка володіє інформацією, що становить інтерес для суспільства. Утім, на інших розпорядників покладається обов’язок лише надавати або оприлюднювати інформацію за запитами.   Для суб’єктів владних повноважень встановлено низку додаткових обов’язків: ñ     проактивно оприлюднювати інформацію відповідно до вимог ст. 15 Закону України «Про доступ до публічної інформації», ñ     надавати інформацію за запитами та ñ     визначати відповідальних осіб з питань запитів на інформацію. Відповідальні особи Відповідно до ст. 3 Закону про доступ, розпорядник має визначити спеціальний структурний підрозділ або посадову особу, які організовують у встановленому порядку доступ до публічної інформації, якою він володіє. На додачу стаття 16 Закону визначає, що розпорядник інформації відповідає за визначення завдань та забезпечення діяльності: ñ     структурного підрозділу або відповідальної особи з питань запитів на інформацію розпорядників інформації, ñ     відповідальних за опрацювання, систематизацію, аналіз та контроль щодо задоволення запиту на інформацію та надання консультацій під час оформлення запиту. Якщо проаналізувати положення ст. 3 та ст. 16, можна дійти висновку, що кожен орган має запровадити дві і більше посади, які забезпечуватимуть оприлюднення інформації відповідно до ст. 15, надання інформації за запитами, аналізуватимуть і контролюватимуть задоволення запиту та допомагатимуть складати запити. Втім, з огляду на реформу органів влади і скорочення державних службовців, органу доцільніше покласти такі обов’язки на одну особу або на наявний відділ з унесенням змін до його посадової інструкції.   Реєстр публічної інформації   Для розпорядників публічної інформації – суб’єктів владних повноважень статтею 18 Закону встановлено обов’язок ведення системи обліку (реєстру) публічної інформації. Такий реєстр має подвійну функцію. З одного боку, він надає можливість кожному дізнатися про наявні в органу документи, а з іншого – забезпечити збереження такої інформації. Система обліку може бути як паперовою (журнал реєстрації), так і електронною (спеціальне програмне забезпечення), втім, остання є більш бажаною у використанні.   Реєстр публічної інформації має бути вільний у доступі і не може бути віднесено до категорії інформації з обмеженим доступом. Доступ до реєстру забезпечується через веб-сайт відповідного органу, а в разі його відсутності в будь-який інший прийнятний спосіб. Також доступ до реєстру має надаватися за запитами.   Сам реєстр має містити:   ñ     назву документа; ñ     дату створення документа; ñ     дату надходження документа; ñ     джерело інформації (автор, відповідний підрозділ); ñ     передбачену законом підставу віднесення інформації до категорії з обмеженим доступом; ñ     строк обмеження доступу до інформації, у разі якщо вона віднесена до інформації з обмеженим доступом; ñ     галузь; ñ     ключові слова (теґи. – Прим.); ñ     тип, носій (текстовий документ, плівки, відеозаписи, аудіозаписи тощо); ñ     вид (нормативні акти, угоди, рішення, протоколи, звіти, прес-релізи); ñ     проекти рішень (доповідні записки, звернення, заяви, подання, пропозиції, листи тощо); ñ     форму та місце зберігання документа тощо.   Слід зауважити, що розпорядники до набуття чинності законом мали у своєму розпорядженні певні реєстри (наприклад, реєстр вхідної кореспонденції або реєстр, створення якого вимагав закон). Однак цілком вірогідно, що такі реєстри не відповідають вимогам ЗДПІ, а в самому законі, водночас, не йдеться про перехідний період запровадження таких систем. До 9 травня 2011 року жоден орган влади не був зобов’язаний вести реєстр публічної інформації. Втім, такий реєстр має містити інформацію про документи, що перебувають у володінні розпорядника. В цій ситуації компромісним видається варіант, коли орган веде реєстр із 9 травня 2011 року, відповідно до вимог ст. 18 ЗДПІ, водночас, інформація про документи, створені раніше, поступово, протягом визначеного самим органом періоду, заноситься в реєстр.   Слід також зауважити, що реєстр документів не тотожний базі текстів документів. Щоби спростити користування публічною інформацією, бажано поєднати реєстр і базу документів, адже це відповідає сучасному розвитку технологій. Утім, наявні програмні системи можуть не дозволяти такого поєднання, тож закон прямо не закріпив такого обов’язку.    Запити на інформацію Відповідно до статті 16 ЗДПІ, запит на інформацію – це прохання особи до розпорядника інформації надати публічну інформацію, що перебуває у його володінні. Головна особливість нового закону полягає в тому, що відтепер запитувач може просити інформацію, яка в розпорядника є або мала би бути, відповідно до покладених на нього обов’язків. Закон про доступ не поширюється на сферу звернень громадян, у т. ч. щодо надання консультацій правового характеру. Закон про доступ до публічної інформації зафіксував такі принципи подання запиту: ñ     запит на інформацію подається незалежно від того, стосується ця інформація його особисто чи ні, без пояснення причини подання запиту; ñ     запит може бути індивідуальним або колективним, у т. ч. поданий від юридичних осіб або об’єднань громадян без статусу юрособи; ñ     запит подається в будь-якій формі: ◦       в усній, ◦       письмовій чи ◦       іншій формі (поштою, факсом, телефоном, електронною поштою) на вибір запитувача; ñ     форма запиту є довільною, але має відповідати таким вимогам, а саме містити: ◦       ім’я (найменування) запитувача, поштову адресу або адресу електронної пошти, а також номер засобу зв’язку, якщо такий є; ◦       загальний опис інформації або вид, назву, реквізити чи зміст документа, щодо якого зроблено запит, якщо запитувачу це відомо; ◦       підпис і дату за умови подання запиту в письмовій формі. Зауважте, що розпорядник для спрощення процедури оформлення письмових запитів може розробити форми запитів, які запитувач може використати при поданні запиту. Однак, використання таких форм є правом, а не обов’язком запитувача. Такі форми мають міститися на веб-сайті розпорядника (за наявності) або безпосередньо в його приміщенні. Окрім цього сама форма запиту має містити стислу інструкцію щодо процедури подання запиту на інформацію, її отримання тощо. Зауважте, що підпис і дата вимагається лише для письмової форми. Вимога підписувати запити електронно-цифровим підписом є неправомірною. Закон передбачив і особливості подання запитів людьми з обмеженими можливостями. Такий запит має оформити відповідальна особа з питань запитів на інформацію самого розпорядника, вказати в запиті своє ім’я, контактний телефон та надати копію запиту особі, яка його подала.   Обробка запиту і надання відповіді Стаття 16 Закону визначає, що запит, зареєстрований у встановленому розпорядником інформації порядку, обробляється відповідальними особами з питань запитів на інформацію. При цьому внутрішніми інструкціями органу має бути передбачено право відповідальної особи витребувати необхідну для надання відповіді інформації з відповідальних підрозділів розпорядника. Після отримання запиту відповідальна особа має з’ясувати, чи є отриманий запит власне запитом на інформацію, чи зверненням. При цьому визначальною є не назва документу, а саме зміст запитуваної інформації. Громадяни, що не мають юридичної освіти і не обізнані у відмінностях між запитом і зверненням, можуть подавати як гібридні запити, тобто такі, що містять і прохання надати публічну інформацію, і водночас прохання роз’яснити положення законодавства, так і скарги, звернення, клопотання під назвою «інформаційний запит». У випадку отримання гібридного запиту відповідальна особа розпорядника має розглядати його за окремими процедурами – запит на інформацію за ЗДПІ, звернення – за законом про звернення громадян[23] або за законом про надання безоплатної правової допомоги[24]. В цій ситуації строки розгляду запиту/звернення також будуть різними.   Стаття 20 Закону про доступ встановила 3 строки, в які розпорядник має обробити на надати запит на інформацію: ñ     Стандартний – 5 робочих днів із дня отримання належним[25] розпорядником запиту. ñ     Подовжений – 20 робочих днів із дня отримання розпорядником запиту. При цьому запитувачу протягом 5 робочих днів повідомляється про продовження строку з належним обґрунтуванням. Продовження терміну допускається лише, якщо запит: ñ     стосується надання великого обсягу інформації або ñ     потребує пошуку інформації серед значної кількості даних. ñ     Скорочений – 48 годин із дня отримання запиту. Такий запит має бути обґрунтований у частині термінової обробки та має стосуватися інформації, необхідної для захисту життя чи свободи особи, щодо стану довкілля, якості харчових продуктів і предметів побуту, аварій, катастроф, небезпечних природних явищ та інших надзвичайних подій, що сталися або можуть статись і загрожують безпеці громадян У випадку форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили), що перешкоджають у наданні для ознайомлення інформації, розпорядник може відстрочити задоволення запиту, про що письмово повідомляє запитувача із зазначенням: ñ     прізвища, ім’я, по батькові та посаду особи, відповідальної за розгляд запиту розпорядником інформації; ñ     дати надсилання або вручення повідомлення про відстрочку; ñ     причин, у зв’язку з якими запит на інформацію не може бути задоволено у встановлений цим Законом строк; ñ     строку, в який буде задоволено запит; ñ     підпису; та роз’ясненням порядку оскарження прийнятого рішення.   Особливості розгляду звернення громадян На відміну від закону про доступ, закон про звернення та про безоплатну правову допомогу передбачають інші строки обробки звернень. Закон про звернення громадян передбачає, що: ñ      звернення, що не потребує додаткової обробки, розглядається і вирішується невідкладно, але не пізніше 15 днів від дня отримання; ñ      на розгляд звернення, що потребує додаткового вивчення, встановлено термін в 1 місяць; ñ      звернення, що потребують додаткового часу на розгляд, мають розглядатися в строк не більше 45 днів з дня отримання. При цьому керівник відповідного органу, підприємства, установи, організації або його заступник встановлюють необхідний термін для його розгляду, про що повідомляється особі, яка подала звернення; ñ      звернення за обґрунтованою письмовою вимогою громадянина строк може бути скорочено.   Окрім цього, закон передбачає вимогу до дотримання строків із боку заявника в частині подання скарг – скарга на оскаржуване рішення може бути подана до органу або посадовій особі вищого рівня протягом 1 року з моменту його прийняття, але не пізніше одного місяця з часу ознайомлення громадянина з прийнятим рішенням.   Закон про безоплатну правову допомогу передбачає, що в разі звернення особи про надання правової інформації[26] особі надається правова допомога протягом 15 днів із дня отримання звернення.   У разі надходження звернення щодо надання консультацій і роз’яснень із правових питань; складення заяв, скарг та інших документів правового характеру (крім документів процесуального характеру), а також надання допомоги в забезпеченні доступу особи до вторинної правової допомоги та медіації органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування з питань, що віднесені до їх повноважень, зобов’язані надати такі послуги протягом 30 календарних днів із дня надходження звернення.   Однією з новел закону є положення про відшкодування фактичних витрат у разі виготовлення копій документів. Так, у випадку, якщо інформація, що вимагається в запиті, міститься в документах обсягом понад 10 сторінок, запитувач має відшкодувати фактичні витрати на копіювання та друк. При цьому плата не стягується, якщо:   ñ     розпорядник своїм рішенням не встановив таких витрат у межах граничних норм, установлених Кабінетом Міністрів України[27]; ñ     якщо запитувач вимагає надання інформації про себе; ñ     якщо запитувач вимагає інформації, що становить суспільний інтерес.   Зауважте, що у випадку наявності в документі інформації з обмеженим доступом для ознайомлення надається інформація, доступ до якої необмежений. У такому разі розпорядник ретушує (заклеює, замальовує) інформацію, доступ до якої обмежується, і надає запитувачу документ із відповідними купюрами.   Закон не визначив порядку здійснення оплати за виготовлення копій, що призводить до певних труднощів у виконанні закону. Очевидно, що в разі подовження строку до 20 днів особу може бути сповіщено протягом зазначеного терміну про необхідність відшкодування витрат на копіювання та друк. Водночас, за умови 5-денного строку обробки запиту особа має отримати повідомлення про необхідність оплати протягом самого терміну обробки, а інформацію має бути надано одразу по здійсненню оплати.   Щоправда, 25 травня 2011 року Кабінет Міністрів України ухвалив постанову «Питання виконання Закону України “Про доступ до публічної інформації” в Секретаріаті Кабінету Міністрів України, центральних та місцевих органах виконавчої влади, №583»[28], якою встановив, що протягом п’яти робочих днів із дня надходження запиту запитувача повідомляють про необхідність відшкодування витрат із зазначенням обсягу фактичних витрат, пов’язаних із копіюванням або друком документів, та реквізитів і порядку відшкодування таких витрат. Надання інформації здійснюється протягом трьох робочих днів після підтвердження оплати вартості фактичних витрат. Очевидно, таке рішення має тимчасовий характер і потребує врегулювання на законодавчому рівні.   Відмова в задоволенні запиту   Закон передбачив виключний перелік підстав для відмови в наданні запиту:   ñ     розпорядник інформації не володіє і не зобов’язаний, відповідно до його компетенції, передбаченої законодавством, володіти інформацією, щодо якої зроблено запит; ñ     інформація, що запитується, належить до категорії інформації з обмеженим доступом; ñ     особа, яка подала запит на інформацію, не оплатила передбачені фактичні витрати, пов’язані з копіюванням або друком; ñ     не дотримано вимог до запиту на інформацію (адресат та його контактна інформація, зміст запитуваної інформації, підпис та дата для письмової форми).   Відмова в наданні запиту надсилається виключно в письмовій формі. Тож у випадку, якщо запит було подано в інший спосіб, відповідальній особі розпорядника слід запитати в запитувача поштову адресу для надсилання відповіді.   Відмова має містити:   ñ     прізвище, ім’я, по батькові та посаду особи, відповідальної за розгляд запиту розпорядником інформації; ñ     дату відмови; ñ     мотивовану підставу відмови – мотивація має не лише містити посилання на ЗДПІ, але й іншу інформацію, що надавала би запитувачу чітке розуміння обґрунтованості відмови; ñ     порядок оскарження відмови; ñ     підпис.   Зауважте, що розпорядник не може відмовити в наданні інформації на тій підставі, що запитувач може одержати її із загальнодоступних джерел.   Якщо розпорядник є неналежним, але йому відомо, хто є належним розпорядником, він зобов’язаний переслати запит належному розпоряднику і водночас сповістити про таку переадресацію запитувача.   Поради від ІМП ñ      Перш ніж подавати запит, перевірте, чи є цей розпорядник належним. Для цього достатньо ознайомитися з його компетенцією. Так ви не лише зекономите власний час, але й не обтяжуватимете службовців зайвою роботою. ñ      Не подавайте в одному запиті значного переліку питань. Спробуйте їх згрупувати, узагальнити і, за потреби, подати кількома запитами з інтервалом. ñ      Не змішуйте в запиті власне запит на інформацію і звернення. За умови відсутності змін в інструкцію з діловодства службовцям простіше обробляти їх окремо. ñ      Не використовуйте без нагальної потреби механізм доступу для закидання органу запитами (флешмоби тощо). Розпорядники до цього часу не мають усієї підзаконної бази, необхідної для виконання закону, а також часто не мають і методологічної бази. ñ      У випадку відсутності відповіді на запит спробуйте спершу з’ясувати, чи була надана на нього відповідь. Існує кілька судових рішень, де запитувачі оскаржували ненадання відповіді, але суд встановлював, що розпорядник належним чином надіслав відповідь, і відмовляв у задоволенні позову.    УРОК 5. ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА НЕНАДАННЯ ІНФОРМАЦІЇ. ОСКАРЖЕННЯ НЕПРАВОМІРНИХ ДІЙ   Закон про доступ до публічної інформації встановлює право на оскарження рішень, а також дії/бездіяльності розпорядників інформації, а так само відповідальність за такій дії. В цьому уроці ми розглянемо особливості оскарження порушення права на інформацію, а також можливість притягнення до відповідальності посадових осіб.   ЧАСТИНА 1. ОСКАРЖЕННЯ   Предмет оскарження   Відповідно до ст. 23 Закону, запитувач може оскаржувати: ñ     відмову в задоволенні запиту на інформацію; ñ     відстрочку задоволення запиту на інформацію; ñ     ненадання відповіді на запит на інформацію; ñ     надання недостовірної або неповної інформації; ñ     несвоєчасне надання інформації; ñ     невиконання розпорядниками обов’язку оприлюднювати інформацію відповідно до статті 15 Закону; ñ     рішення, дії чи бездіяльність розпорядників інформації, що порушили законні права та інтереси запитувача.   Відмова в задоволенні запиту передбачає обмеження розпорядником доступу особи до інформації, яка має бути відкритою за своїм статусом або стосується самої особи. Прикладом такої відмови є відмова Вишгородської РДА на запит журналіста «Української правди» Сергія Лещенка щодо надання копії договору купівлі-продажу земельної ділянки Віктору Януковичу. Оскарження відстрочки[29] можливе тоді, коли відсутні обставини непереборної сили, визначені як єдина підстава відстрочки обробки запиту. Оскарження за ненадання відповіді відбувається, якщо особа не отримала жодної відповіді на запит. У цьому випадку варто зателефонувати до розпорядника і дізнатися, чи надсилав він відповідь. Якщо лист загубився з вини організації поштового зв’язку, суд може відмовити скаржнику в задоволенні позивних вимог (див., наприклад, ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду у справі за адміністративним позовом фермерського господарства Х до виконувача обов’язків голови Львівського апеляційного адміністративного суду Кушнерика М.П.[30] або постанову Окружного адміністративного суд Автономної Республіки Крим за адміністративним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Чисте небо" до відповідача Ради міністрів АР Крим[31]. Надання недостовірної або неповної інформації є підставою для оскарження в тому випадку, якщо особа зможе довести, що така відповідь суперечить фактичним даним чи обставинам. Оскарження несвоєчасного надання інформації можливе, якщо особа-запитувач зможе довести, в т. ч. шляхом пред’явлення поштових штемпелів про дату отримання розпорядником запиту і дату надсилання відповіді запитувачу. Тож якщо ви передбачаєте, що розпорядник може несвоєчасно обробити запит, варто надіслати запит рекомендованим листом із повідомленням про вручення[32]. Оскарження невиконання розпорядниками обов’язку оприлюднювати інформацію можливе, якщо розпорядник не забезпечив належного оприлюднення інформації на офіційному веб-сайті, інформаційному стенді, в офіційному друкованому виданні тощо. Це може стосуватися як відсутності певної інформації про орган, так і, зокрема, проектів рішень, що підлягають обов’язковому оприлюдненню за 20 днів до дня розгляду. Оскарження рішень, дій чи бездіяльності розпорядників інформації, що порушили законні права та інтереси запитувача, можливе за будь-яких інших порушень прав на інформацію, зокрема, віднесення відкритої інформації до інформації з обмеженим доступом, затвердження непередбачених законом правил та процедур тощо.   Порядок оскарження   Закон про доступ передбачає два способи оскарження дій або бездіяльності розпорядників: ñ     у порядку підпорядкування: до керівника органу або до вищого органу, ñ     у судовому порядку: подання позову до адміністративного суду. Механізм оскарження не передбачає прямого притягнення особи до адміністративної відповідальності (хоча деякі види санкцій може бути застосовано внаслідок розгляду скарги), а більшою мірою змушує розпорядника, за наявності законних на те підстав, надати належну відповідь на запит на інформацію. Такий метод бажаний на етапі становлення закону, адже він, з одного боку, привчає до належного виконання закону, а з іншого – не створює фінансових обтяжень для службовців. У порядку підпорядкування – до керівника органу, а так само до вищого органу (за наявності[33]) запитувач може звернутися зі скаргою щодо порушень одного з прав на інформацію, зазначених у ст. 23 Закону. Стаття 16 Закону України «Про звернення громадян» передбачає два способи подання скарг: ñ     усна – особа може викласти зміст скарги на особистому прийому в посадової особи, ñ     письмова – особа може надіслати скаргу поштою або передати особисто. У скарзі слід вказати: ñ     назву юридичної особи чи прізвище, ім’я, по батькові громадянина, ñ     юридичну та/або фактичну адресу юридичної особи/ місце проживання громадянина, ñ     суть скарги чи вимоги, ñ     підпис та дату складання скарги.   Досвід Інституту Медіа Права показує достатню ефективність оскарження в порядку підпорядкування. Зокрема, Інститут оскаржив відмову Одеської ОДА в наданні інформації щодо стану виконання програми підтримки української мови до Кабінету Міністрів України. Після направлення скарги інформацію було надано[34].   Зауважте, що оскарження в порядку підпорядкування не є обов’язковою вимогою – особа-запитувач може оскаржити дії або бездіяльність осіб безпосередньо до суду!   Строки оскарження               У порядку підпорядкування               Стаття 17 Закону України «Про звернення громадян» встановлює термін подання скарги в 1 рік із моменту прийняття відповідного рішення, але не пізніше 1 місяця з часу ознайомлення громадянина з прийнятим рішенням. Фактично, зважаючи на те, що особа отримує відповідь на запит, то основним строком для оскарження буде саме 1 місяць.             Зауважте, що для юридичних осіб термінів оскарження не встановлено (адже вони можуть посилатися лише на ст. 23 Закону про доступ), утім практика Інституту Медіа Права щодо оскаржень дій розпорядників у порядку підпорядкування не зазнавала перешкод.               У судовому порядку               Відповідно до ч. 2 ст. 99 Кодексу адміністративного судочинства України, особа-запитувач може звернутися до відповідного адміністративного суду протягом 6 місяців з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Якщо особа скористалася досудовим порядком вирішення спору (в порядку підпорядкування), в такому разі ч. 4 зазначеної статті встановлено місячний строк, який обчислюється з дня, коли позивач дізнався про рішення суб’єкта владних повноважень за результатами розгляду його скарги на рішення, дії або бездіяльність суб’єкта владних повноважень.   Подання адміністративного позову               Форма заяви               Стаття 106 Кодексу адміністративного судочинства України встановлює вимоги до позовної заяви. Так, у заяві слід вказати: ñ     найменування адміністративного суду, до якого подається позовна заява; ñ     ім’я (найменування) позивача, поштова адреса, а також номер засобу зв’язку, адресу електронної пошти, якщо такі є; ñ     ім’я (найменування) відповідача, посада й місце служби посадової чи службової особи[35], поштова адреса, а також номер засобу зв’язку, адресу електронної пошти, якщо такі відомі; ñ     зміст позовних вимог (про визнання протиправними дій/ бездіяльності суб’єктів владних повноважень, зобов’язання вчинити певні дії), виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, а в разі подання позову до декількох відповідачів, – зміст позовних вимог щодо кожного з відповідачів; ñ     у разі необхідності – клопотання: ◦       про звільнення від сплати судового збору; ◦       про звільнення від оплати правової допомоги і забезпечення надання правової допомоги, якщо відповідний орган відмовив особі в забезпеченні правової допомоги[36]; ◦       про призначення судової експертизи; ◦       про витребування доказів; ◦       про виклик свідків; ◦       заява про поновлення строку звернення до адміністративного суду тощо; ñ     перелік документів та інших матеріалів, що додаються[37].               Позовна заява підписується позивачем або його представником[38] із зазначенням дати її підписання.             Зі зразками позовних заяв можна ознайомитися за адресами: ñ     http://irrp.org.ua/tutorials/zrazky/1942-zrazok-admnpozovu-z-nstrukcyeyu.html ñ     http://imi.org.ua/files/zrazok.doc ñ     http://www.access-info.org.ua/zrazki_pozovnih_zajav          Зауважте, в позовних заявах ñ     не можна вимагати притягнути посадову особу до адміністративної відповідальності – це не компетенція адміністративного суду[39]; ñ     можна вимагати відшкодування моральної шкоди, але таку вимогу має бути обґрунтовано[40].   Визначення підсудності               Стаття 18 Кодексу адміністративного судочинства України встановила різну підсудність залежно від рівня розпорядника інформації.               До місцевого адміністративного суду запитувач має звернутися з позовною заявою, якщо розпорядником інформації є орган місцевого самоврядування або позов стосується дії чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень у справах про притягнення до адміністративної відповідальності.             До окружного адміністративного суду заявник має звернутися у випадку, якщо розпорядником інформації є орган державної влади, інший державний орган, орган влади Автономної Республіки Крим, обласна рада, Київська або Севастопольська міська рада, їх посадова чи службова особа, крім справ із приводу їхніх рішень, дій чи бездіяльності у справах про адміністративні проступки та справ, підсудних місцевим загальним судам як адміністративним судам.             До вищого адміністративного суду слід звертатися у випадку оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради юстиції, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України.    ЧАСТИНА 2. ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ   Відповідно до статті 24 Закону України «Про доступ до публічної інформації», відповідальність за порушення законодавства про доступ до публічної інформації несуть особи, винні у вчиненні таких порушень: ñ     ненадання відповіді на запит; ñ     ненадання інформації на запит; ñ     безпідставна відмова у задоволенні запиту на інформацію; ñ     неоприлюднення інформації відповідно до статті 15 цього Закону; ñ     надання або оприлюднення недостовірної, неточної або неповної інформації; ñ     несвоєчасне надання інформації; ñ     необґрунтоване віднесення інформації до інформації з обмеженим доступом; ñ     нездійснення реєстрації документів; ñ     навмисне приховування або знищення інформації чи документів.   Важливою умовою відповідальності є не лише наявність порушення закону, але й наявність особи, на яку, відповідно до закону та посадової інструкції чи іншого документу (наказу, розпорядження тощо), покладено обов’язок забезпечувати доступ. Так, якщо на особу покладено лише обов’язок належного оприлюднення інформації на веб-сайті або іншим способом, немає жодних підстав притягувати до відповідальності за ненадання відповіді або інформації на запит, адже за це має відповідати інша особа.   Види відповідальності               За порушення прав осіб на інформацію законодавство України передбачає таки види відповідальності:   ñ     дисциплінарна – за порушення умов трудового контракту, ñ     адміністративна – за вчинення адміністративного проступку, у зв’язку з недотриманням вимог закону, ñ     кримінальна – за вчинення злочинів, у т.ч. пов’язаних із розкриттям державної таємниці або конфіденційної інформації, ñ     цивільна[41] – за завдання заявнику моральної шкоди діями або бездіяльністю посадової особи.               Дисциплінарну відповідальність передбачено Кодексом законів про працю. Так, стаття 147 КЗпП передбачає два види дисциплінарної відповідальності: догана та звільнення. При цьому дисциплінарне стягнення застосовується безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення, не рахуючи часу звільнення працівника від роботи у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю або перебування його у відпустці. Однак якщо з моменту вчинення проступку минуло понад 6 місяців, дисциплінарне стягнення не застосовується (ст. 148 КЗпП). Окрім стягнень, передбачених Кодексом законів про працю, існують інші види дисциплінарного стягнення: попередження про неповну службову відповідність, а також затримка до одного року у присвоєнні чергового рангу або призначенні на вищу посаду (ст. 14 Закону України «Про державну службу»).               Адміністративну відповідальність передбачено низкою статей Кодексу законів про працю. Основною з них є стаття 212-3 «Порушення права на інформацію». За цією статтею посадову особу може бути притягнено до відповідальності у разі, якщо вона: ñ     неправомірно відмовила в наданні інформації, ñ     надала інформацію несвоєчасно, ñ     надала неповну інформацію, ñ     надала інформацію, що не відповідає дійсності, у випадках, коли така інформація підлягає наданню на запит громадянина чи юридичної особи відповідно до законів України "Про інформацію", "Про доступ до публічної інформації", "Про звернення громадян", "Про доступ до судових рішень" та "Про засади запобігання і протидії корупції".             Штраф за вчинення таких дій становить для посадових осіб від 25 до 50 нмдг (425–850 грн[42]), а за умови повторного протягом року порушення – від 50 до 80 нмдг (850–1360 грн).             Розгляд справи про притягнення до адміністративної відповідальності здійснюється місцевим загальним судом на підставі протоколу? складеного уповноваженим на те органом, а в деяких випадках – органом, що вповноважений складати протокол (див. таблицю нижче). В розрізі статті 212-3 особа може звернутися[43] до органів прокуратури із заявою про притягнення посадової особи до відповідальності із зазначенням порушеного права та обставин, що призвели до такого порушення (дата і зміст запиту, наявність відмови тощо).             У випадку, якщо особа-запитувач має намір притягнути посадову особу до адміністративної відповідальності, слід пам’ятати, що, відповідно до ст. 38 КпАП, адміністративне стягнення може бути накладено не пізніш як через 3 місяці з дня вчинення правопорушення, якщо ж правопорушення триває – 3 місяців із дня його виявлення. Інакше суд, встановивши наявність порушення, не зможе притягнути особу до відповідальності[44].             Окрім ст. 212-3, Кодекс про адміністративні правопорушення містить низку інших статей, які стосуються сфери доступу до інформації. Так, стаття 212-2 «Порушення законодавства про державну таємницю» передбачає відповідальність за засекречування інформації: ñ   про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту; ñ   про аварії, катастрофи, небезпечні природні явища та інші надзвичайні події, які сталися або можуть статися та загрожують безпеці громадян; ñ   про стан здоров’я населення, його життєвий рівень, включаючи харчування, одяг, житло, медичне обслуговування та соціальне забезпечення, а також про соціально-демографічні показники, стан правопорядку, освіти й культури населення; ñ   про факти порушень прав і свобод людини і громадянина; ñ   про незаконні дії органів державної влади, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб; ñ   іншої інформації, яку, відповідно до законів та міжнародних угод, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України, не може бути засекречено. Окрім того, стаття передбачає відповідальність за безпідставне засекречування інформації, а також за надання грифа секретності матеріальним носіям конфіденційної або іншої таємної інформації, яка не становить державної таємниці, або ненадання грифа секретності матеріальним носіям інформації, що становить державну таємницю, а також безпідставне скасування чи зниження грифа секретності матеріальних носіїв секретної інформації[45]. Нижче наводимо перелік статей Кодексу про адміністративні правопорушення, що встановлюють відповідальність за порушення інформаційних прав:   Стаття     Підстава для притягнення     Орган, уповноважений складати протокол / Орган, що накладає стягнення     Санкція 212-3     Порушення права на інформацію   Протокол: прокурор або уповноважена ним особа Стягнення: місцевий суд     Штраф для посадових осіб – від 25 до 50 нмдг (425–850 грн)   Повторно – від 50 до 80 нмдг (850–1360 грн) 212-2     Порушення законодавства про державну таємницю (стаття щодо засекречування/ незасекречування інформації)     Протокол: СБУ Стягнення: місцевий суд     Штраф для посадових осіб – від 30 до 100 нмдг (510–1700 грн)   Повторно – від 50 до 150 нмдг (850 – 2550 грн) 212-5     Порушення порядку обліку, зберігання і використання документів та інших носіїв інформації, які містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави   УВАГА! До внесення належних змін до цієї статті щодо узгодження термінології її застосування є неможливим     Протокол: СБУ Стягнення: місцевий суд     Штраф для посадових осіб – від 60 до 160 нмдг (1020–2720 грн)   Повторно – від 160 до 260 нмдг (2720–4420 грн) 212-6     Здійснення незаконного доступу до інформації в інформаційних (автоматизованих) системах, незаконне виготовлення чи розповсюдження копій баз даних інформаційних (автоматизованих) систем    Протокол: посадові особи органів внутрішніх справ, СБУ Стягнення: місцевий суд     До 100 нмдг (1700 грн).    53-2     Перекручення або приховування даних державного земельного кадастру     Протокол і стягнення: Головний державний інспектор України з контролю за використанням та охороною земель і його заступники, головні державні інспектори з контролю за використанням та охороною земель Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя і їхні заступники, старші державні інспектори з контролю за використанням та охороною земель і державні інспектори з контролю за використанням та охороною земель відповідних територій.   А також особи, уповноважені складати протоколи і накладати стягнення за ст.ст. 82-3, 91-4     Штраф – від 5 до 20 нмдг (85–340 грн) 82-3     Приховування, перекручення або відмова від надання повної та достовірної інформації за запитами посадових осіб і зверненнями громадян та їх об’єднань щодо безпеки утворення відходів та поводження з ними     Протокол і стягнення: Головний державний інспектор України з охорони навколишнього природного середовища та його заступники, головні державні інспектори з охорони навколишнього природного середовища Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя та їхні заступники, головні державні інспектори з охорони навколишнього природного середовища Чорного, Азовського морів та їхні заступники, старші державні інспектори з охорони навколишнього природного середовища, державні інспектори з охорони навколишнього природного середовища.     Штраф – від 3 до 5 нмдг (51–85 грн) 91-4     Відмова надати чи несвоєчасне надання екологічної інформації    Штраф – від 3 до 10 нмдг (51–170 грн) 164-14   Порушення законодавства про здійснення закупівлі товарів, робіт і послуг державним коштом   Держфінінспекція (кол. КРУ) Рахункова палата Антимонопольний комітет     Штраф – від 700 до 1000 нмдг (11900–17000 грн)   Повторно – від 1000 до 1500 нмдг (17000–25500 грн)               Кримінальну відповідальність встановлено за окремі злочини у сфері обігу інформації. Зокрема, кримінальну відповідальність встановлено за: ñ     розголошення відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби (ст. 132), ñ     незаконне розголошення лікарської таємниці (ст. 145), ñ     розголошення таємниці усиновлення (удочеріння) (ст. 168), ñ     розголошення комерційної або банківської таємниці (ст. 232), ñ     розголошення державної таємниці (ст. 328), ñ     передачу або збирання відомостей, що становлять конфіденційну інформацію, яка перебуває у володінні держави[46] (ст. 330), ñ     несанкціоновані збут або розповсюдження інформації з обмеженим доступом, яка зберігається в електронно-обчислювальних машинах (комп’ютерах), автоматизованих системах, комп’ютерних мережах або на носіях такої інформації (ст. 361-2), ñ     порушення недоторканності приватного життя, а саме за незаконне збирання, зберігання, використання, знищення, поширення конфіденційної інформації про особу або незаконна зміна такої інформації, крім випадків, передбачених іншими статтями цього Кодексу (ст. 182 ККУ в редакції від 01.01.2012)               Цивільна відповідальність передбачає відшкодування посадовою особою моральної шкоди, завданої особі у зв’язку з порушенням нею права заявника на доступ до публічної інформації. Право на відшкодування моральної шкоди визначено ст. 23 Цивільного кодексу України.

http://www.scourt.gov.ua/clients/vs.nsf/0/20A5233EE21449ADC22570F3004D5A9C?OpenDocument&CollapseView&RestrictToCategory=20A5233EE21449ADC22570F3004D5A9C&Count=500

Інформація як нематеріальне благо та захист інформаційних прав згідно з Цивільним кодексом України О.В. Кохановська, кандидат юридичних наук, доцент, докторант кафедри цивільного права Київського національного університету ім. Тараса Шевченка http://www.scourt.gov.ua/clients/vs.nsf Питанням, пов’язаним із правом на інформацію та захистом інформаційних прав у сучасному цивільному праві, приділяється значна увага. Пояснюється це тим, що інформація сприяє розвитку ринкової економіки й інтелектуальної сфери суспільства. Крім того, тим, як вирішується комплекс питань, пов’язаних із правом на інформацію, власне, наявністю чи відсутністю таких прав, визначається рівень демократичності суспільства, дотримання загальновизнаних у світі прав і свобод людини та громадянина. Зазначене підтверджує необхідність дослідження проблем, що виникають у цій сфері, й здійснення аналізу відповідних норм Цивільного кодексу України (далі — ЦК). Пропоноване дослідження має безпосередній зв’язок з іншими розробками, що стосуються основних проблем інформаційного права, і здійснюється відповідно до наукових програм і напрямів, затверджених Національною Академією наук України та Академією правових наук України, Київським національним університетом ім. Тараса Шевченка, а також згідно з науковими програмами державного рівня, розробками теоретичних питань захисту інформації та інформаційних прав у цивільному праві. У ст. 200 ЦК вперше в кодифікованому акті дано визначення інформації як документованих або публічно оголошених відомостей про події та явища, що мали або мають місце у суспільстві, державі та навколишньому середовищі. У ній також передбачено захист прав володільця таких відомостей, при цьому поняття «інформація» вживається у широкому розумінні, яке не підпадає під дію положень про охорону норм авторського, патентного або іншого спеціального законодавства. Подібне визначення міститься також у ст. 1 Закону від 2 жовтня 1992 р. № 2657-ХІІ «Про інформацію» зі змінами і доповненнями (далі — Закон № 2657-ХІІ). Проте положення цієї статті поширюються і на охороноздатні рішення (винаходи, корисні моделі та ін.), які не були запатентовані правоволодільцем з якихось причин. Інформація згідно з ЦК належить до нематеріальних благ, до яких законодавством віднесено також і результати творчої діяльності (ст. 199 ЦК), і особисті немайнові блага (ст. 201 ЦК). Поєднання цих об’єктів у окрему групу пояснюється їх особливою правовою природою та відсутністю у них матеріального змісту. Це є причиною для особливого правового регулювання відносин, пов’язаних із їх використанням і захистом. Так, наприклад, особисті немайнові блага є невідчужуваними і не можуть передаватися іншим особам ні за яких умов. Згідно із частинами 3 і 4 ст. 269 ЦК фізична особа не може відмовитися від особистих немайнових прав, не може бути їх позбавлена й володіє ними довічно. Використання об’єктів права інтелектуальної власності іншою особою, але не тією, яка має виключне право дозволяти її використання, можливе лише з дозволу останньої. Межі вільного використання об’єктів інтелектуальної власності визначені законом. Інформація як нематеріальне благо (ст. 200 ЦК) має особливості, про які, переважно, і йдеться у цій публікації. У сучасному світі суспільна взаємодія неможлива без обміну інформацією, що породжує певні труднощі у визначенні особистих прав на неї, оскільки людство зацікавлене у вільному обміні інформацією. Відповідно до ст. 32 Конституції не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини, а згідно зі ст. 34 кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежене законом лише в передбачених ч. 3 ст. 34 Конституції випадках. Основними принципами інформаційних відносин є: гарантованість права на інформацію; відкритість, доступність інформації та свобода щодо її обміну; об’єктивність, достовірність інформації; її повнота й точність; законність одержання, використання, поширення та зберігання інформації (ст. 5 Закону № 2657-ХІІ). Отже, інформація як об’єкт має свої особливості. Це здатність до багаторазового використання, неможливість її знищення, а при передачі — можливість збереження в особи, яка її передала, тощо. Слід зазначити, що серед основних ознак інформації деякі автори виокремлюють системність, селективність, субстанціональну несамостійність, наступництво, невичерпність, масовість, здатність трансформуватися, здатність до обмеження, універсальність, якість і пропонують методологічно розрізняти поняття «інформація» і «знання», що, безумовно, важливо 1. Досліджуючи питання офіційного визначення інформації, О.О. Городов називає ряд ознак, які характеризують офіційну формулу інформації, але підкреслює — не саму інформацію 2. Першою ознакою є змістовність, другою — незалежність форми надання відомостей. Посилаючись на літературні джерела інших авторів, він наголошує на тому, що в юридичній літературі наведено багато інших ознак та якостей інформації, які перебувають поза межами її офіційного визначення, що характерно і для українського законодавства. В.М. Лопатін, виокремлюючи основні ознаки, що, з його точки зору, мають принциповий характер для правового вругулювання відносин із приводу інформації, називає наступні: ідеальність, невичерпність, якісну визначеність, нелінійність, системність, відокремленість 3. В.О. Калятін, акцентуючи увагу на поняттях «інформація» та «інформаційні ресурси», зазначає, що інформація як об’єкт людських дій має певні особливості. «Вона здатна до багаторазового використання. Можна відзначити її практичну незнищуваність, при передачі вона зберігається у передаючого суб’єкта тощо...» 4. В.О. Копилов аналізує виключно юридичні особливості та властивості інформації, основні з яких: фізична невідчужуваність; відособленість; властивість інформаційної речі (інформаційного об’єкта); властивість тиражування (розповсюджуваності); властивість організаційної форми; властивість екземплярності 5. Цінність дослідження останнього з авторів полягає у тому, що в них доведена необхідність з’ясування ознак інформації як її юридичних особливостей і властивостей, що виявляються в інформаційних процесах, які забезпечують реалізацію основних інформаційних прав та обов’язків відповідних суб’єктів у порядку забезпечення гарантій інформаційних прав і свобод. Для інформації яка створюється, використовується чи розповсюджується у правовій системі, притаманний ряд властивостей, що спричинюють певні юридичні наслідки під час обміну нею. Вони закріплюються в нормах права і реалізуються в інформаційних правовідносинах та особливостях поведінки суб’єктів. Так, на думку В.О. Копилова, властивість фізичної невідчужуваності інформації заснована на тому, що знання не можуть бути відчужені від її носія — людини, тому при передачі інформації від однієї особи до іншої і юридичного закріплення такого факту, процедура відчуження інформації замінюється передачею прав на її використання і передається разом з цими правами. Відособленість інформації можлива лише у результаті її опредметнення у вигляді символів, знаків, хвиль з метою обміну нею (відбувається відокремлення інформації від її виробника або творця). Отже, інформація набуває здатності існувати самостійно. У цьому В.О. Копилов, як і деякі інші правознавці, вбачає підтвердження оборотоздатності інформації як окремого об’єкта правовідносин, що є, на нашу думку, однією з найважливіших ознак інформації як об’єкта права взагалі й цивільного права зокрема. Дискусійним залишається, на нашу думку, положення про властивість інформаційної речі (інформаційного об’єкта). Дехто вважає, що інформація передається і поширюється тільки на матеріальному носії або за допомогою матеріального носія і виявляється як «двоєдність» інформації (її змісту) і носія, на якому вона закріплена. Слід зазначити, що ця властивість дає можливість поширити на так звану «інформаційну річ (об’єкт)», як її називає В.О. Копилов, спільну і взаємозалежну дію двох інститутів — інституту авторського права й інституту речової власності, однак інформація, навіть за такого підходу, може мати ще одну властивість — бути нематеріальним благом, і тоді застосування двох інститутів разом неможливе технічно й неправильне за суттю. Як особисте немайнове благо, інформація не може мати нічого спільного з майновою оцінкою і в такому випадку набуває позаекономічного й немайнового змісту, є невідчужуваною у будь-якому разі, навіть якщо цього бажає особа. Це сприяє захисту права, зокрема, фізичних осіб від порушень у цій сфері. До таких належить, зокрема, право на інформацію, закріплене у ЦК (ст. 302). Інформація може тиражуватися й поширюватися в необмеженій кількості екземплярів без зміни її змісту, і це є її специфічною особливістю. Вона може бути відома багатьом, а якщо зберігається на матеріальному носії — то і належати одночасно необмеженій кількості осіб. Однак, на нашу думку, недостатньо коректним є зауваження про необхідність юридично закріплювати обсяг прав з використання інформації (її змісту) особами, які володіють такою інформацією (які володіють знаннями про зміст інформації) 6. Значно відрізняються за змістом поняття «володіти інформацією» та «володіти знаннями про зміст інформації». Вважаємо, що мова може йти про володіння як одну зі складових змісту права власності, лише у випадку заміни поняття «інформація» на поняття «документована інформація», тобто відомості, які тісно пов’язані із матеріальним носієм. В інших випадках слід надзвичайно обережно ставитися до термінологічних визначень, щоб не припуститися помилок, відомих теорії права інтелектуальної власності. Йдеться, зокрема, про проприєтарну (лат. proprietas — власність) теорію, яка у будь-якій своїй формі знищує найважливіше — особисті немайнові права (як пов’язані з майновими, так і немайнові). Інформація як особисте немайнове право належить до найважливіших, невідчужуваних, природних, притаманних людині від народження благ — разом з благом життя, здоров’я тощо. Тому не можна допускати навіть термінологічних неточностей у цій сфері. Так, особистим немайновим благом не можна ні «володіти», ні «користуватися», ні «розпоряджатися». Для інформаційних відносин загалом термінологічний апарат має бути набагато ширшим і враховувати названі особливості інформації як особливого нематеріального блага. Спрощення, які допускає законодавець стосовно документованої інформації, не можуть слугувати взірцем для доктринальних розробок при вирішенні цієї проблеми і для застосування у судовій практиці. Абсолютно логічно В.О. Копилов довів, що інформація має властивість організаційної форми та екземплярності. Не викликає заперечень те, що інформація, яка перебуває в обороті, переважно має форму документа. Така властивість дає можливість юридично формулювати факт приналежності документа конкретній особі, наприклад, закріпивши його відповідним підписом у традиційному, чи в електронному вигляді. Інформація поширюється здебільшого на матеріальному носії, що робить можливим облік екземплярів інформації через облік носіїв, на яких вона міститься. Це дає змогу поєднувати змістову складову інформації з її речовим оформленням, тобто з відображенням на носії, що спричинило вже нині вживання поняття «копії документа» й сприяє розробленню механізму реєстрації інформації. Отже, інформація має притаманні їй специфічні ознаки, які відображають її внутрішню природу та сутність, впливаючи на вибір способів захисту інформаційних прав. Незважаючи на те, що згідно зі ст. 200 ЦК інформація є об’єктом цивільних прав, зокрема, одним із видів нематеріальних благ, встановлення монопольних прав на неї залишається проблемою. У ст. 18 Закону № 2657-ХІІ названо основні види інформації: статистична, масова, про діяльність державних органів влади та органів місцевого самоврядування, правова, про особу тощо. Необхідність забезпечення суспільних інтересів змушує законодавця в деяких випадках запроваджувати особливий режим поширення і використання інформації. Наявність публічного елемента у структурі права на інформацію є, на думку фахівців, важливим чинником правового регулювання інформаційних відносин. Зокрема, досить повно врегульовано у правовому сенсі питання про такі види інформації, як державна таємниця (Закон від 21 січня 1994 р. № 3855-ХІІ «Про державну таємницю»), конфіденційна інформація (Закон № 2657-ХІІ), інформація в автоматизованих системах (Закон від 5 липня 1994 р. № 80/94-ВР «Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах») тощо. Базовим законом, який регулює діяльність у цій сфері, є Закон № 2657-ХІІ (зі змінами й доповненнями). До законодавства України про інформацію належать також й інші законодавчі акти: про окремі галузі, види, форми й засоби інформації, міжнародні договори та угоди, ратифіковані Україною; важливе значення мають принципи й норми міжнародного права. Регулювання питань про надання та використання інформації здійснюється за допомогою ряду спеціальних правових інститутів, наприклад, інституту державної таємниці, однак поки що у законодавстві спеціального права на це не передбачено. Проте за нинішнього розвитку суспільних відносин обробка й надання інформації стають настільки важливим елементом суспільного життя, що виникає необхідність у спеціальних правових заходах, які б забезпечували інтереси осіб, прийнятих до цієї сфери. Як уже зазначалось, об’єктом інформаційних відносин найчастіше є відповідним чином оброблена інформація (така, що міститься на матеріальному носії), яка має відповідні реквізити, що дозволяють її ідентифікувати. Згідно зі ст. 8 Закону № 2657-ХІІ об’єктами інформаційних відносин є документована або публічно оголошувана інформація про події та явища в галузі політики, економіки, культури, охорони здоров’я, а також у соціальній, екологічній, міжнародній та інших сферах. Важливо розрізняти правове регулювання згаданих вище відносин з такими правовими інститутами як службова або комерційна таємниця (так зване ноу-хау). Різниця полягає в тому, що комерційна цінність службової або комерційної таємниці пов’язана з можливістю використання інформації, наприклад, для удосконалення виробничого процесу, а набуття такої інформації здійснюється з метою досягнення завдяки їй певного результату. В інших випадках інформація сама по собі має значення для того, хто її набуває, поза зв’язком з можливістю її використання в своїх інтересах. В економічній і правовій літературі зарубіжних країн на позначення поняття «комерційна таємниця» вживаються також вирази «секрети виробництва», «ноу-хау», які в аспекті правових категорій розуміються як синоніми. Строк захисту комерційної таємниці не визначено. Права на комерційну таємницю діють, поки дотримуються умови її захисту. Визнання певних відомостей конфіденційними або такими, що потребують захисту, відповідно до законодавства України, є прерогативою їх власника (правоволодільця). Винятки з цієї загальної норми встановлюються законом або іншим правовим актом. Зокрема, встановлено перелік відомостей, які не можуть вважатися комерційною таємницею. Підприємства й підприємці зобов’язані надавати такі відомості на вимогу органів влади, контрольних та правоохоронних органів, інших організацій, які згідно із законодавством мають на це право. Комерційну і службову інформацію не слід розуміти як синоніми. Збереження в таємниці службової інформації, як правило, не зумовлено її комерційною цінністю, хоча вона може містити відомості комерційного характеру. Заборона на її поширення передбачена у законодавстві, яке регламентує окремі сфери діяльності. Певні категорії працівників такої сфери діяльності зобов’язані зберігати в таємниці відомості, до яких вони мають доступ у зв’язку з виконуваною роботою (працівники підприємств зв’язку, банків, медичних закладів, страхових компаній, податкових інспекцій тощо). Комерційна таємниця належить до об’єктів права інтелектуальної власності (статті 505—508 ЦК), оскільки у ній, на думку законодавця, наявні результати інтелектуальної творчої діяльності, про що йдеться у ст. 199 ЦК, і чому присвячено Книгу четверту ЦК. Закріплення прав володільця комерційної таємниці хоча й здійснюється за моделлю охорони промислової власності, однак має свої особливості. Її захист µрунтується на створенні та забезпеченні системи охорони конфіденційності, порушення якої призводить до припинення прав. Умовою надання охорони винаходам, корисним моделям, промисловим зразкам, навпаки, є їх опублікування. Крім того, підставою для виникнення права на захист комерційної таємниці є фактичне правомірне володіння інформацією за умов дотримання відповідних вимог. Водночас будь-яка особа, яка на законних підставах стала володільцем такої інформації, має право розпоряджатися нею на власний розсуд. Йдеться про отримання дозволу власника (правоволодільця) на таке використання, оформлене договором. Типовим є договір на передачу готових науково-технічних розробок — технологій, конструкцій, що містять незапатентовані технічні рішення, дизайн тощо. В усіх договорах, в яких передбачено передачу прав на використання відомостей, що становлять комерційну таємницю, користувач має бути зобов’язаний дотримуватися конфіденційності. Зазначимо, що відповідальність за порушення права інтелектуальної власності, як і за невизнання чи посягання на нього, встановлена ЦК, іншими законодавчими актами чи договором (ст. 431 ЦК). Права на результати інтелектуальної творчої діяльності захищаються нормами цивільного, кримінального та адміністративного законодавства. Кожна особа має право звернутися до суду для захисту права на інтелектуальну власність (ст. 16 ЦК). Суд у випадках та в порядку, встановлених законом, може постановити рішення на захист права інтелектуальної власності з тих, що перераховані у ст. 432 ЦК. Спеціальні закони, присвячені різним видам об’єктів права інтелектуальної власності, містять відповідні статті про захист прав на ці об’єкти. Частиною 2 ст. 200 ЦК надано право суб’єкту відносин у сфері інформації вимагати усунення порушень його права і відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої такими правопорушеннями. Захист цивільних прав та інтересів учасників інформаційних відносин відбувається також згідно з нормою ст. 16 ЦК. Серед способів захисту, перерахованих у ч. 2 ст. 16 ЦК, найефективнішими для захисту інформаційних прав та інтересів можна назвати: визнання права; визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Цілком можливо, що з часом з’являться й інші способи захисту таких прав, що будуть передбачені у договорі або законі. Захист цивільних прав нотаріусом і самозахист цивільних прав у інформаційній сфері можуть, на нашу думку, з часом виявитися найбільш ефективними. Основним суб’єктом інформаційних відносин згідно зі ст. 38 Закону № 2657-ХІІ є власник інформації, який щодо об’єктів своєї власності має право здійснювати будь-які законні дії (ч. 3 ст. 38). Інформація є об’єктом права власності громадян, організацій (юридичних осіб) і держави (ч. 2 ст. 38). Підставами для виникнення права власності на інформацію є: створення інформації своїми силами й за власний рахунок; договір на створення інформації; договір, що містить умови переходу права власності на інформацію до іншої особи. Власник інформації має право призначати особу, яка здійснює володіння, використання і розпоряджання інформацією, визначати правила її обробки та доступ до неї, а також встановлювати інші умови щодо інформації. Таким чином, відповідно до названого закону суб’єктами відносин у сфері інформації є також володільці та користувачі інформацією. У законі, як випливає у термінологічному сенсі, не враховано особливість інформації як нематеріального блага; інформація ототожнюється з її матеріальним носієм, основним суб’єктом інформаційних відносин визначається власник інформації. Проте застосування позовів, традиційних для захисту права власності на речі (майно), до захисту інформаційних прав виявляється не лише неможливим, а й безрезультатним, так само, як і до прав інтелектуальної власності, особистих немайнових прав. Інформація має ще низку особливостей, які докорінно відрізняють її від інших об’єктів цивільних прав. Характерним є і те, що про інформацію не йдеться у гл. 13 ЦК, в якій закріплено поняття речі (майна). Отже, немає підстав ототожнювати інформацію з речами (майном), які є об’єктами права власності й захищаються чітко передбаченими способами. У ст. 42 Закону № 2657-ХІІ названо також учасників інформаційних відносин, а саме: громадян, юридичних осіб або державу, які набувають передбачених законом прав та обов’язків у процесі інформаційної діяльності. Основними учасниками у цьому Законі визначено авторів, споживачів, поширювачів, зберігачів (охоронців) інформації, визначаючи їх права та обов’язки у ст. 43 та 44, а серед найважливіших прав — право одержувати (виробляти, добувати), використовувати, поширювати і зберігати інформацію в будь-якій формі з використанням будь-яких засобів, крім випадків, передбачених законом. Це підтверджує раніше висловлену нами думку про те, що не можна прирівнювати інформацію, як нематеріальне благо, до матеріальної речі, в якій вона втілена, оскільки серед перерахованих прав не зазначено жодного з тріади прав власності. При цьому учасники інформаційних відносин зобов’язані поважати інформаційні права інших суб’єктів; використовувати інформацію згідно із законом або договором (угодою); дотримуватися принципів інформаційних відносин, передбачених ст. 5 Закону № 2657-ХІІ; забезпечувати доступ до інформації всім споживачам на умовах, передбачених законом або угодою; зберігати її в належному стані протягом встановленого терміну й надавати іншим громадянам, юридичним особам або державним органам у визначеному законом порядку; компенсувати шкоду, заподіяну при порушенні законодавства про інформацію. Охорона права на інформацію і неприпустимість зловживання ним регламентовані статтями 45 і 46 Закону № 2657-ХІІ. За порушення законодавства України про інформацію передбачена дисциплінарна, цивільно-правова або кримінальна відповідальність, яку несуть особи, винні у вчиненні порушень, визначених у ст. 47 Закону № 2657-ХІІ, серед яких: необµрунтована відмова від надання відповідної інформації; надання інформації, що не відповідає дійсності; несвоєчасне надання інформації; навмисне її приховування тощо. Протиправні дії підлягають оскарженню до відповідних органів вищого рівня або до суду (ст. 48 Закону № 2657-ХІІ), а у випадках, коли у зв’язку з правопорушенням завдано громадянам, підприємствам, установам, організаціям та державі матеріальної або моральної шкоди, винні у цьому особи відшкодовують її на підставі рішення суду. Розмір відшкодування також визначається судом (ст. 49 Закону № 2657-ХІІ). Основним цивільно-правовим способом захисту інформації визнано відшкодування майнової і моральної шкоди, завданої у результаті правопорушення, вчиненого суб’єктом відносин у сфері інформації. Порядок використання інформації та захисту права на неї згідно зі ст. 200 ЦК встановлюється законодавством, зокрема, Законом № 2657-ХІІ. Для повноти дослідження необхідно звернутися також до трактування права на інформацію, що міститься у ст. 302 ЦК. Інформація тут розуміється як одне з особистих немайнових благ, перелік яких визначений ст. 201 ЦК. Загалом, у книзі другій, главах 20—22 ЦК інформація і право на інформацію тією чи іншою мірою згадуються у ряді статтей. Особисті немайнові блага, зокрема інформація, можуть належати як фізичним, так і юридичним особам. Вони з’являються у людини в момент народження і нерозривно пов’язані з нею протягом усього життя. Національне цивільне право у цій сфері підтверджує наявність названих благ і визнає свободу індивіда діяти на власний розсуд. Регулятивна функція цивільного права у сфері особистих немайнових відносин виявляється насамперед у формі юридичного визнання належності кожній фізичній особі невідчужуваних нематеріальних благ і свободи визначати свою поведінку на власний розсуд. Таким чином, відносини у цій сфері виникають з приводу особливої категорії об’єктів — немайнових благ, які неможливо відокремити від конкретної особи, які мають єдину позаекономічну природу, є самостійною цінністю для їх носія і мають функціональну властивість нетоварності. Згідно зі ст. 201 ЦК не виключено, що особисті немайнові блага можуть бути в юридичних осіб. Зокрема, юридична особа має право на недоторканність її ділової репутації, на таємницю кореспонденції, на інформацію та інші особисті немайнові блага, які можуть належати юридичній особі. Особисте немайнове право та його об’єкт взаємопов’язані, але не тотожні. Немайнові блага характеризуються принаймні двома ознаками: відсутністю матеріального (майнового) змісту; нерозривним зв’язком із особистістю носія, що породжує невідчужуваність цього блага. Невідчужуваність нематеріальних благ не означає, що їх захист не може доручатися третім особам, наприклад, законним представникам неповнолітніх у позовах про захист честі й гідності. Нетоварність, відсутність економічного змісту нематеріального блага, його нерозривний зв’язок з особою носія є необхідними, але не єдиними ознаками. Комплекс названих благ певним чином індивідуалізує і робить неповторною саму фізичну особу. Нематеріальні блага характеризують суспільний стан їх володільця і становлять його невід’ємну, хоча й змінювану, якість на весь період його існування. Особисті немайнові блага існують без обмеження строку. Особистими немайновими правами фізична особа володіє довічно (ч. 4 ст. 269 ЦК). Наведений у ч. 1 ст. 201 ЦК перелік особистих немайнових благ дещо умовний, а це спонукає до висновку, що об’єктом цивільно-правових відносин може виявитися і не назване нематеріальне благо. Кожна людина має право на особисті блага, такі як життя, здоров’я, честь, гідність тощо так само, як і на матеріальні. Згідно з ч. 1 ст. 302 ЦК, фізична особа має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію. Не допускаються збирання, зберігання, використання і поширення інформації про особисте життя фізичної особи без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Комплекс проблем, пов’язаних із названим правом, отримали назву особистих даних, стосовно яких тривають дискусії між представниками різних галузей науки. Відповідно до режиму доступу інформація поділяється на відкриту та з обмеженим доступом (ст. 28 Закону № 2657-ХІІ). Відкрита інформація систематично публікується в офіційних друкованих виданнях, поширюється іншими ЗМІ, а також безпосередньо надається заінтересованим особам та державним органам (ст. 29 Закону № 2657-ХІІ). Інформація з обмеженим доступом поділяється на конфіденційну і таємну (ст. 30 Закону № 2657-ХІІ). Конфіденційна інформація — це відомості професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого характеру, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюються за їх бажанням згідно з передбаченими ними умовами. Зазначені особи самостійно визначають режим доступу до такої інформації та встановлюють для неї способи захисту. До таємної інформації належать відомості, які становлять державну та іншу, передбачену законом, таємницю, розголошення якої завдає шкоди особі, суспільству і державі. Порядок і терміни обнародування таємної інформації визначаються відповідним законом. Збирання інформації, яка є державною таємницею або конфіденційною інформацією юридичної особи, не допускається (ч. 1 ст. 302 ЦК). Згідно з ч. 2 ст. 302 ЦК фізична особа, яка поширює інформацію, зобов’язана переконатися в її достовірності. Достовірною вважається та інформація, що відповідає дійсності. Впевнитися у достовірності інформації можна після особистої перевірки та отримання відповідних доказів із достовірних джерел. Так достовірною відповідно до ч. 3 ст. 302 ЦК вважається інформація, яка надається посадовою, службовою особою при виконанні нею своїх службових обов’язків, а також інформація, яка міститься в офіційних джерелах, а саме: у звітах, стенограмах, повідомленнях ЗМІ, засновниками яких є відповідні державні органи або органи місцевого самоврядування. Якщо фізична особа поширює таку інформацію, вона не зобов’язана перевіряти її достовірність і не несе відповідальності у разі її спростування. Фізична особа має право на захист свого особистого немайнового права від протиправних посягань інших осіб за допомогою традиційних способів, визначених у ЦК та іншими способами відповідно до змісту конкретного права, способу його порушення та наслідків, що їх спричинило це порушення. Згідно зі ст. 15 ЦК кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання чи оспорювання, а також право на захист свого інтересу, який не суперечить принципам цивільного законодавства, вимогам справедливості, добросовісності та розумності. Стаття 16 ЦК надає суду можливість відмовити у захисті цивільного права та інтересу особі, якщо вона вчинила певні дії виключно з наміром заподіяти шкоду іншій особі або ж всупереч моральним засадам суспільства чи з метою обмеження конкуренції та зловживання монопольним становищем на ринку. Вказані у ЦК особисті немайнові права, зокрема право на інформацію, не є лише декларацією завдяки ефективним способам їх захисту, визначеним ЦК. Захист особистого немайнового права може здійснюватися різними способами відповідно до змісту цього права, способу його порушення та наслідків, до яких спричинило таке порушення. Найважливішим способом захисту інтересів особи, про яку поширили недостовірну інформацію, є її спростування (ст. 277 ЦК). Фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї (або) членів її сім’ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації. Стаття 278 ЦК містить також заборони щодо поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права. Особисті немайнові права у разі їх порушення захищаються усіма доступними для цивільного права способами. Набір способів, що застосовуються залежно від виду та характеру порушення зазначених прав є доволі повним. Це можуть бути позови про спростування неправдивих відомостей, про зняття обмежень (наприклад, у разі порушення права фізичної особи вільно обирати місце проживання), а також інші позови, у тому числі й превентивні, спрямовані на запобігання порушенням зазначених категорій. При порушенні названих прав можливе вчинення позовів про відшкодування майнової або моральної шкоди. Нині значна увага приділяється міжнародному захисту прав людини: через неможливість захистити свої права згідно з національною процедурою, можна захистити їх на міжнародному рівні. Для цього створені спеціальні міжнародні інституції. Реалізація права на захист здійснюється особою шляхом: оскарження неправомірних дій, у результаті яких було порушено її права та свободи в судовому порядку; звернення за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; звернення за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, — після використання усіх наявних національних засобів правового захисту. Правовий захист є результатом реалізації права на захист і перш за все права на судовий захист, яке передбачено Конституцією. Так, у ст. 55 Конституції вказано на особливе значення суду серед гарантій прав і свобод. Судовому захисту підлягають усі права та свободи. У разі порушення особистого немайнового права фізичної особи, зокрема права на інформацію, діями або бездіяльністю органів державної влади, органів влади Автономної республіки Крим, органів місцевого самоврядування, фізичних або юридичних осіб, ці особи зобов’язані згідно зі ст. 276 ЦК вчинити необхідні дії для його негайного поновлення. Якщо такі дії не вчиняються особами, котрі порушили особисте немайнове право фізичної особи, суд може постановити рішення щодо поновлення порушеного права, а також відшкодування моральної шкоди, завданої у результаті його порушення. Окрім спростування недостовірної інформації та інших, передбачених ст. 277 ЦК, способів захисту фізичної особи, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї недостовірної інформації, у ст. 278 ЦК передбачено такий спеціальний спосіб захисту, як заборона (припинення) поширення інформації, через що порушуються особисті немайнові права. Необхідність запровадження цього способу захисту пояснюється тим, що без нього значно зменшується ефективність захисту особистих немайнових прав особи в цілому. Закріплюється положення про те, що в разі, якщо особисте немайнове право фізичної особи порушене у газеті, книзі, кінофільмі, телепередачі тощо, які готуються до виходу в світ, суд може заборонити їх випуск до його усунення, а якщо вони вже випущені, суд може заборонити (припинити) їх розповсюдження до усунення цього порушення. У разі, якщо усунення порушення неможливе, — вилучити тираж газети, книги тощо з метою його знищення. У ст. 279 ЦК передбачено правові наслідки невиконання рішення суду про захист особистого немайнового права. Зокрема, дозволяється покладати на особу, яку суд зобов’язав вчинити відповідні дії для усунення порушення особистого немайнового права (наприклад, права на інформацію), і яка ухиляється від виконання судового рішення, штраф у відповідності з нормами Цивільного процесуального кодексу України. У доктрині цивільного права закладено твердження про те, що майнові санкції не можуть охороняти особисті немайнові права належним чином. Враховуючи немайновий характер цих прав, відповідальність за їх порушення має бути переважно немайновою. З цього випливає, що найважливішим напрямом удосконалення охорони особистих немайнових прав є розширення кола саме немайнових санкцій за їх порушення. Щодо грошового штрафу, то він має застосовуватися лише тоді, коли немайнові санкції не дають змоги стимулювати поведінку суб’єктів. Заслуговує на увагу думка про стягнення грошового штрафу у прибуток держави, а не на користь потерпілого. Це пояснюється тим, що штрафні санкції здатні виконувати не відновлювальну, а лише превентивну функцію. Виконання рішення суду про вчинення відповідних дій для усунення порушення особистого немайнового права обов’язкове, не залежить від сплати штрафу і не звільняє особу від обов’язку виконати рішення суду. Фізична особа, особисте немайнове право якої порушено, має право згідно зі ст. 280 ЦК на відшкодування майнової та (або) моральної шкоди, яку їй завдано у зв’язку з таким порушенням. Положення цієї статті слід розуміти таким чином: підлягає відшкодуванню завдана фізичній особі матеріальна та (або) моральна шкода в результаті порушення будь-якого особистого немайнового права, що перераховані у гл. 21 та гл. 22 і перелік яких не є вичерпним. Отже, ЦК містить значну кількість норм, які закріплюють поняття «інформація», як окремого нематеріального блага у складі інших нематеріальних благ, яке має свої особливості та характерні ознаки; інформацію у складі об’єктів права інтелектуальної власності — у разі відповідності ознакам результату творчої діяльності, зокрема, як комерційну таємницю; інформацію, як особисте немайнове благо з усіма, притаманними особистим немайновим благам, особливостями. Захист інформації та інформаційних прав здійснюється згідно з положеннями гл. 3 ЦК: загальними способами, перерахованими у ст. 16 ЦК, а також спеціальними способами, встановленими окремими законами. Суд може захистити інформаційне право або інтерес й іншими способами, які можуть бути встановлені договором або законом. Виявлення та подальший аналіз таких можливостей дадуть змогу розвивати доктринальні положення у названій сфері, удосконалювати законодавчу базу і збагачувати практику суду. 1 Див.: Б а ч и л о И.Л., Л о п а т и н В.Н., Ф е д о т о в М.А. Информационное право : Учебник / Под ред. Б.Н. Топорника. — С–Пб., 2001. — С. 39—41. 2 Див.: Г о р о д о в О.А. Основы информационного права России: Учебное пособие. — С-Пб., 2003. — С. 14—15. 3 Див.: Б а ч и л о И.Л., Л о п а т и н В.Н., Ф е д о т о в М.А. Зазнач. праця. — С. 39—41. 4 К а л я т и н В.О. Интеллектуальная собственность (Исключительные права) : Учебник для ВУЗов — М., 2000. — С. 394. 5 Див: К о п ы л о в В.А. Информационное право : Учебник. — 2-е изд., перераб. и доп. — М., 2003. — С. 49—50. 6 Т а м ж е. — С. 49—50.