Від середньовіччя до сучасності

У Середні віки термін «мистецтво» використовувався для позначення галузі навчання, що розглядається як інструмент пізнання. Візантійське мистецтво і готика західного середньовіччя були зосереджені на релігійних сюжетах, у лоні церкви розвивалися духовні жанри.

В епоху Відродження відбувається поступова секуляризація мистецтва. Разом з тим митці прагнуть до відділення свого статусу від ремісничого і наближенню до наукового. До рангу науки підносяться скульптура, архітектура і живопис, митці епохи прагнуть надати своїм творінням математичної досконалості. У XVIII столітті французький естетик Шарль Батьо об'єднав ці види мистецтв терміном «Витончені мистецтва» (фр. les beaux arts, нім. feine Künste або schöne Künste), що протиставлялися «механічним» мистецтвам — ремеслам.

У XIX столітті мистецтво остаточно відділилося від ремесел і пов'язувалося з поняттями творчості, оригінальності, індивідуалізму i новаторства. Матерією мистецтва стають твори мистецтва, а їх автори (згідно з ідеальною моделлю) розглядаються як творці, рухомі внутрішнім потягом до творчості, або потребою вираження почуттів, розв'язання особистих чи загальнолюдських проблем, що не дозволяють обмежити мистецтво лише функцією принесення естетичних вражень.

Поява модернізму наприкінці XIX століття призвела до радикального перелому в поглядах на роль мистецтва^[11]. Виниклі у західній культурі авангардні напрямки мистецтва поставили під сумнів категорію прекрасного, вона перестала бути не тільки визначальною, але навіть і необхідною для мистецтва. На противагу їй комуністична ідеологія, не відмовляючись від категорії прекрасного, висунула на чільне місце принцип партійності мистецтва, що пов'язував мистецтво з революційною боротьбою робітничого класу і вимагав від митця «правдивого історично-конкретного зображення дійсності в її революційному розвитку»^[12].

В епоху постмодерну мистецтво нерідко розглядають як відкрите поняття, що у вільний спосіб об'єднує предмети, що не мають виразних спільних рис, а лише мають щось, назване Людвигом Вітгенштейном «родовою подібністю», що не можна окреслити вичерпними критеріями. Визначальними для творів мистецтва при цьому можуть вважатися або мета, з якою вони були створені, (за висловом Дональда Юдда — мистецтвом є те, що вважає себе мистецтвом) або визнання того чи іншого твору мистецькими колами (англ. artworld ^[13]) чи певними інституціями. В останньому випадку важливим стає сучасний стан теорії мистецтва, місце і час, в контексті якого з'являється той чи інший твір. В усіх випадках відкритого визначення відсутність формальних критеріїв відриває мистецтва від естетичного оцінювання.

На роль мистецтв у вихованні людини звертали увагу вже давньогрецькі мислителі, розуміючи виховання, як вдосконалення душі людини. Центральною концепцією у вченні Аристотеля стала теорія катарсису — духовного очищення людини в процесі сприйняття твору мистецтва, найважливіша роль при цьому відводилася музиці, театру і літературі. Давньогрецький письменник Лукіан писав:

«Душу ми, передусім, вдосконалюємо… навчаючи юнаків музиці, лічбі й грамоті… потім вони вчать висловлювання мудреців і розповіді про древні подвиги, і корисні думки…».

Середньовічні філософи вважали митця посередником між «бо­жественним логосом» і людиною, на мис­тецтво було покладено завдання духовно-естетичного виховання, яке мали виконати два найголовніші види мис­тецтва доби середньовіччя: архітектура та поезія.