9.Сучасні напрямки та доктрини в науці конституційного права

Наука конституційного права в зарубіжних країнах на зламі ХХ і ХХІ століть у цілому може бути охарактеризована як складний конгломерат політико-соціологічних, юридичних і релігійних ідей та концепцій, які відображають різні підходи щодо оцінки правового регулювання конституційно-правових проблем. Можна виділити три її основні напрямки.

Перший напрямок – політико-соціологічний, який може розглядатися як продовження соціологічного напрямку. Сучасні її представники – Ж.Бюрдо, М. Дюверже, А.Дженнигс, М.Прело, С.Лоу, Т.Маунц та ін. стоять на позиції “наведення мостів ” із політологією. Загальні тенденції цього напрямку можна коротко сформулювати так. По-перше, при поділі суспільства на класи, соціальні групи, прошарки представники цього напрямку використовують теорію поділу людей на пануючих та підвладних. По-друге, держава зображується ними як надкласовий орган, який займається соціальною допомогою, регулюванням соціальних відносин. На їхню думку, якщо держава у минулому була органом пригноблення, примусу, то тепер – це держава загального благоденства. По-третє, представники політико-соціологічного напрямку по-новому тлумачать поняття суверенітету, верховенства влади, парламентської влади та ін.

Другий напрямок – “модернізований юридичний”, який “генетично” у більшій мірі пов’язаний з “класичною школою”. Прихильники цього напрямку (наприклад, К.Хессе) намагаються, як правило, залишатися у рамках конституційної проблематики; їх основна увага спрямована на конституційний механізм держави. Основний підхід “модернізованого юридичного напрямку” – інституційний, тоді як прихильники політико-соціологічного напрямку віддають перевагу функціональному аналізу.

Третій напрямок – теологічний є характерним для держав, які іменують себе ісламськими. Прихильники цього напрямку Алі Абдель Разєн (Єгипет), Сулейман Мухаммед ат-Тамауі (Єгипет), Кахтан Рахман ад-Дурі (Ірак), колишній керівник Ірану аятолла Рухолла Мусаві Хомейні та інші відстоюють доктрину, побудовану на ісламі і яка обстоює новий тип державного устрою (т.зв. концепція “халіфату – справедливого правління”) і правового статусу особи. В цій доктрині немає місця суверенітету народу, іншим демократичним принципу та інституту.

10.Система основних інститутів конституційного права в зарубіжних країнах

КПЗК є складною системою, що складається з взаємодіючих елементів: принципів, інститутів та норм.

Констит. правові інститути – певна система норм КП, що регулює однорідні і взаємопов’язані суспільні відносини і створює відносино самостійну групу.

Основні інститути це:

= правового статусу людини і громадянина, = основ суспільного ладу,

= форми правління

= виборчого права,

= народного представництва

= конст. контролю, нагляду.

Інститути бувають:

1.прості – об’єднують малу кількість норм та регулюють один чи декілька видів суспільних відносин (ін-т депутатського запиту, імпічменту Президента) та

2. складні – охоплюють значне коло відносин (ін-т виборчого права (виборче право, виборчий процес).

Розділяють також інститути загальні (основ правового статусу людини і громадянина), головні що входять до складу загальних (громадянства), початкові які містять у собі кілька правових норм. (втрати громадянства)

1.Інститути також класифікують за відносинами, які вони закріплюють в джерелах КП (інститути народовладдя (безпосереднє та представницьке народовладдя, місцеве самоврядування), правового статусу людини та громадянина (громадянство, система основних прав та обов’язків, їх гарантії), державного будівництва (форма, механізм, територіальна організація держави) тощо).

11. Конституційно-правові норми в зарубіжних країнах – характеристика.

Конституційно-правові норми - це встановлені чи санкціоновані державою правила, які визначають поведінку учасників конституційно-правових відносин.

Вони становлять собою особливий різновид норм системи національного права. їм властиві риси, притаманні всім правовим нормам. Як важливий засіб соціальної орієнтації особи вони встановлюються чи санкціонуються державою; мають державно-владний характер, є формально визначеними загальнообов'язковими правилами поведінки; закріплюються в правових актах, що видаються компетентними державними органами; мають двосторонній характер, тобто встановлюють не тільки права, але й обов'язки учасників правовідносин; передбачають наяв-ність особливого механізму реалізації, елементами якого є матеріальні, ідеологічні, соціально-психологічні та правові чинники; визначають можливість багатоваріантної поведінки; мають ситуаційний характер; є цілеспрямованими і гарантованими.