36.Доктрина як джерело конституційного права в зарубіжних країнах

Провідні юристи та політичні діячі виробляють доктринальне тлумачення й у цілому формують доктрину як джерело державного права. Під доктринальним джерелом маються на увазі теоретичні положення, забезпечені високою інтелектуальною, моральною та політичною репутацією авторів. Учасники державно-правових відносин керуються доктриною як нормою. Таке джерело відоме ще в епоху античності, коли висловлюванням найвідоміших юристів було надано загальнообов'язкової сили. У Середні віки трактати видатних юристів, що тлумачили принципи та норми, суди розглядали як повноправні джерела права, рівноцінні всім іншим. У деяких країнах джерелами конституційного (державного) права дотепер визнаються думки і висловлювання найавторитетніших учених-державознавців, особливо фахівців із конституційних питань. Існування цього джерела є специфічною рисою системи конституційного права англосаксонських країн, деяк доктринальні джерела права іноді розглядаються праці У. Блек-стона (1723-1780), Е. Коука (1552-634), В. Фостера(1689 -1763), Дж. Локка (1632-1704), Дж.С. Мілля (1806–1878), Б.Берка (1729-1797), А.В. Дайсі (188б–1922) і деяких інших авторів, яких вважають основоположниками британської конституційно-правової доктрини. Думки цих авторів можуть прийматись як аргументи в судових суперечках з державно-правових питань. Однак самі по собі погляди юристів судовим захистом не користуються

37.Звичай як джерело конституційного права зарубіжних країн

Конституційні звичаї, а також численні правила, принципи та прийоми вирішення різних державно-правових питань не закріплені в нормативних актах і не забезпечуються судовим захистом, але регулюють правове становище багатьох державних органів і фактично визначають їх роль у механізмі держави. Зокрема, у багатьох конституціях та інших юридичних джерелах не міститься положення про те, що уряд формується лідером партії або партійної коаліції, яка перемогла на. парламентських виборах. Однак цей звичай майже завжди дотримується в парламентських країнах в умовах демократичного політичного режиму. Звичаями регулюються порядок здійснення прерогатив конституційного монарха і повноважень президента, формування уряду, роль прем'єр-міністра, багато питань законодавчої процедури тощо. Практична роль звичаїв є настільки великою, що ігнорувати їх, вивчаючи конституційне право, неможливо.

У багатьох країнах, особливо англосаксонських, а також у країнах, що сприйняли основи англосаксонської правової системи, найважливіші питання державного життя регулюються звичаями (у літературі вони називаються конституційними угодами або конвенційними нормами). Особливість цього виду джерел конституційного права полягає в тому, що норми , які випливають зі звичаю, не можуть бути захищені в суді" Вони дотримуються лише в силу традиції і лише доти, доки всі учасники конституційних правовідносин згодні зі станом справ. Звичаї не фіксуються в нормативних документах. Наприклад, у Великобританії монарх підписує всі представлені йому законопроекти. Однак з формального погляду ніщо не перешкоджає йому відмовитися зробити це, тобто накласти на білль, схвалений обома палатами парламенту, вето. Саме тому право вето, не використовуване британськими монархами вже три століття, прийнято називати їх "сплячими" повноваженнями.

Для того щоб склався звичай, потрібен значний час (десятки або навіть сотня років). Його основною функцією вважають уточнення конституційно-правової практики. Наприклад, палати двопалатних законодавчих органів, як правило, є рівноправними за своїм юридичним статусом, назви "верхня" і "нижня" – лише данина історичній традиції, що відображає рух законопроекту. Водночас звичай може впливати на поведінку людей. У США під час виборчої кампанії саме усталений звичай змушує виборщиків голосувати за кандидата від своєї партії.