60. Творчість Бориса Антонечка-Давидовича, її ідейно-художній аналіз.

Романіст, повістяр, новеліст, талановитий майстр психологічної прози. 1923 р. з'явилося перше оповідання Б. Антоненка-Давидо-вича «Останні два», того ж року побачила світ драма «Лицарі абсурду», а 1926 р.— збірка оповідань «Запорошені силуети». твори засвідчили, що в літературу прийшов письменник самобутній, талановитий, суворий реаліст із гострим поглядом на життя і з чималою дозою здорового критицизму, іронії та скепсису в змалюванні дійсності. Сповнений творчих задумів, він береться до творів масштаб -ніших, прагне художньо дослідити вплив революційних пе­ретворень на людину та ЇЇ подальшу долю. Повість «Смерть» - прагнув дослідити й показати більшовицьку силу й джерела її утвердження. події відбуваються 1920 р, скрупульозний психологічний самоаналіз головного персо­нажа Костя Городенка - заплутався в суперечностях жорсто­кої дійсності та власних переживаннях. У повісті простежено процес ідейного перелицювання Го­робенка, його входження «в іншу віру», обгрунтовано хід йо­го думок та логіку вчинків, , до його ренегатства спричинилися егоїстичні, кар'єристські спо­нуки — захотілося бути членом правлячої партії й погойдати­ся на революційних хвилях. На постаті й долі цього героя ав­тор дослідив процес витравлення національної свідомості та гідності, показав, як ціною зречення ідеалів, добровільної від­мови од своєї історії та культури український інтелігент де­градує, зневажає своє минуле, зрікається свого народу, навіть батька й матері. Роман «За ширмою»- бажання «нагадати молодому поколінню про його обов'язки до своїх батьків, а разом з тим торкну­тися деяких родинних проблем». Цікавими виявились і табірні нотатки в «захалявному» зшитку: з них народилася збірка «Сибірських новел». Це невигадані оповіді, написані переважно від першої особи. Тут — ціла низка неповторних людських доль і характерів, іноді винятково колоритних, виписаних май­стерно, з повагою і співчуттям до людей порядних і чесних, або ж — діалектично-об'єктивно до підлих і жорстоких. Кращі твори письменника — це яскраві зразки реаліс­тичної прози. Характерна риса його як художника — глибо­ке проникнення в потаємні куточки психіки персонажів, пе­реконлива мотивація їхніх дій і вчинків, пильна увага до тонких порухів і нюансів у змінах людського настрою. В йо­го творах органічно поєдналися несумісні ри­си: суворий реаліст і непоправний романтик. А ліричний струмінь і теплий смуток, якими пройняті майже всі твори письменника, надають їм особливої тональності. Мова його творів чиста й добірна, іноді аж дещо пуристична.

61. Художня специфіка романістики Павла Загребельного. Особливості композиції роману «Диво»

П. Загребельний — романіст. Характерним для його прозових творів, зокрема присвячених сучасності, було те, що вони ставили в центр уваги проблеми особистості, її ролі в суспільстві, її морально-духовного потенціалу. Це був найчастіше аналітико-психологічний, лірико-психологічний роман або повість такого плану. «Дума про невмирущого» (1957), присвячена молодому солдатові, який загинув у фашистському концтаборі. роман П. Загребельного «Спека» (1960). Виходячи з наміру, що стане постійним його принципом,— класти в основу задуму полемічну настанову, а часто й заперечення «типових», «середніх» взірців, пи­сьменник у «Спеці» прагнув спростувати стереотип «вироб­ничого» роману, позбавленого людинознавчої глибини, ду­ховної проблематики. Ромман Загребельного «День для прийдешнього»- Індивідуальне зростання письменника, розкрився розповідний хист П. Загребельного. Присутність автора постійно відчутна в романі — він виступає як вельми темпераментний, цікавий і ерудований коментатор. Така просякнута іронією розповідь виступала активним стилетворчим чинником, поде­куди потісняючи об'єктивний саморозвиток характерів, хоч тут і велике місце посідають внутрішні монологи, спогади, рефлексії героїв. Влучно, з допомогою засобів тонкої іронії, гострої сатири виписані образи директора Інституту житла Кукулика, вче­ного секретаря Кошарного, заступника по господарчій ча­стині Жеребила. П.Загребельний пише романи експериментальні, , з надто широким «розкидом» за матеріалом, і за темою, І за проблематикою, і за композицією. , опубліковані підряд «Шепіт» (1966) та «Добрий диявол» (1967) були присвячені нелегкій службі прикордонників; це продовження пригодницької лінії, запо­чаткованої П. Загребельним першими романами «Європа 45» і «Європа. Захід». Твори не позбавлені форсажу, довіль­ності, поквапливих зовнішньо-сюжетних, а не грунтовно-пси-хологічних розв'язань. Значно змістовнішим і результативнішим творчим пошу­ком позначений роман «Диво» (1968). Автор робив спробу поєднати в одній розповіді далеку минувшину й сучасність – зміщення часових площин. У «Диві» ж ста­ло поруч: «1965 рік. Провесінь. Надмор'я».— «Рік 992. Вели­кий сонцестій. Пуща».— «1941 рік. Осінь. Київ». Зіставляло­ся те, що реально було розділене майже тисячоліттям. І ге­роєм роману виступала Софія Київська — мистецький витвір, що справді належав XI століттю, і такою ж мірою століттю двадцятому,— незвичайне диво, що «ніколи не кінчається й не переводиться». Крім уже знайомих рис творчого почерку П. Загребель­ного, тут виявилися й деякі інші: звернення до Історичного матеріалу зумовило більшу дисципліну художнього мислен­ня, автор показав себе як майстер пластичних, бага-тотональних, опуклих картин та характерів; у «Диві» значно виразніша, цілісніша, ніж у попередніх романах П. Загре­бельного, авторська художньо-філософська концепція.