38. Поняття про новелу та її місце в жанровій системі. Художня специфіка малої прози м.Коцюбинського та о.Кобилянської.

В українську і світову літературу М. Коцюбинсь­кий увійшов як великий майстер соціально-психоло­гічної новели. Це його улюблений жанр, яким він по­чинав і закінчував свій творчий шлях.

І. Франко назвав М. Коцюбинського одним з основоположників «нової белетристики», тобто соціально-психологічної новели, яка висунулася на перший план в українській прозі початку XX ст. Нове життя вимагало і нових форм художнього зображення. Початок двадцятого століття був відзначений бурх­ливими соціальними зрушеннями, тому йому найбільше відповідав жанр со­ціально-психологічної новели — невеликого за обсягом прозового твору з надзви­чайною сконцентрованістю дії, динамічним сюжетом, з незвичайним поворотом людської долі, з психологічним умотивуванням зображуваних змін у поведінці особистості.

Новелістична спадщина М. Коцюбинського вражає своєю тематичною різно­манітністю, силою заглиблення у внутрішній світ людини, психологічною вмоти­вованістю вчинків героїв, художньою майстерністю як композиції, сюжету, так і окремих деталей.

Так, у новелі Коцюбинського «Лялечка» через розкриття внутрішнього світу земської вчительки Раїси Левицької висвітлено ідейний крах народницької теорії «малих справ». Вихованка духовної школи, Раїса так полюбила «нещасний на­род», що готова «була вмерти для нього». Але зустрілася в селі не з «народом», а з «мужиками», і відвернулася.

У новелі «На камені» йдеться про трагічну долю кримської татарки Фатьми, яка була віддана за нелюбого чоловіка і закінчила життя самогубством. Письмен­ник глибоко психологічно вмотивовує вчинки героїні, підпорядковуючи цьому всі художні засоби, навіть пейзаж. В обстановці душевного дискомфорту навіть море докучало Фатьмі: вранці сліпило, в гарну погоду дратувало спокоєм; у негоду не давало спати.

Етюд «Цвіт яблуні» передає невимовні переживання батька, на очах у якого впродовж кількох діб помирає мала дитина. Кожна деталь, своєрідно переломлена через збуджену, схвильовану психіку героя, передає його душевні й фізичні страж­дання. Психологічний сюжет етюду ускладнюється тим, що в страшній ситуації перебуває не просто батько, а ще й митець, який по-особливому бачить життя, звик помічати найменші його порухи й деталі.

Як справжній митець, М. Коцюбинський перебував у постійному пошуку но­вих художніх засобів відображення дійсності. Про це свідчать його назви малих прозових форм: оповіщання, образок, новела, казка, нарис, картка з щоденника, етюд, акварель, хоча всі їх можна об'єднати словом новела.

Новели М. Коцюбинського 1906—1912 років «Сміх», «Він іде!», «Persona grata», «Подарунок на іменини», «В дорозі», «Коні не винні» та інші, хоч і прис­вячені злободенним проблемам тогочасності — засудженню єврейських погромів, переслідування революціонерів-борців за кращу долю народу, зрадництва панів-лібералів — все ж у центр дослідження ставлять людину, її внутрішній стан, моти­вацію вчинків — хай то буде маленький син жандарма, що одержав у подарунок поїздку на страту дівчини-революціонерки, чи кат, що раптом усвідомив увесь жах своєї справи, чи м'якотілий пан, якому коней жаль більше, ніж селян.

Вершиною психологічної майстерності та філософського узагальнення є новела Коцюбинського «Intermezzo», в якій письменник висловив своє розуміння зав­дань митця в переломні суспільно-історичні часи.

Творчість О. Кобилянської — окраса нашої літератури. У своїх творах письменниця звертає увагу не тільки на показ тогочасного життя, його про­блем, а більше досліджує психологію людської душі, торкається проблем вічних і робить це у довершеній художній формі.

Оповідання «Природа» (1895) значною мірою автобіо­графічне: в ньому відбиті враження авторки від прогулянок у Карпатах. Заглиблюючись у внутрішній світ міської панночки і легіня-гуцула, письменниця відзначає відмінність їх натур, зумовлену умовностями виховання першої і нічим не спо­твореним життям сина диких гір. Незважаючи на певну одно­манітність життя парубка, в ньому більше змісту, ніж у зовні вилощених, проте внутрішньо порожніх містечкових паничів.

Ця ідея відтінюється яскравими малюнками природи, під­кресленням її цілющого впливу на людину. Дівчина там на­биралася сили й терпіння, там святкувала свої «золоті години» перемог, коли вибиралася на небезпечну вершину стрімкої скелі, де зблизька могла глянути в іскристі ворожі очі орла.

Про «чудову жінку, вірну, чисту дитину природи, що, мов сестра смерік», жила поміж ними, йдеться у новелі «Некуль­турна» (1897). Гуцулці Парасці ніколи не сумно в своїй само­тині, навіть взимку, коли тижнями людей не бачить, а сніг січе по вікнах її гірської хатини, завиває за стінами вітер. Навпаки, у кожну пору року «багата гірська зелень» додає їй сили, зміц­нює здоров'я, збагачує духовно. «З її оживлених темних очей б'є безжурність, з кождого руху, з інтонації голосу сила непригнетеного життя, гумору, а заразом — дитяча наївність».

Десятки літ прожила в самотині вдова, не отримала ніякої освіти, щодня працювала, проте зберегла не тільки силу духу, а й зовнішню привабливість. Жінка вражала внутрішньою красою, «повною дикого, невиробленого артизму і вічної моло­дості», які виявлялися у слові, погляді, в кожному русі її струн­кої постаті.

Леся Українка писала, що ліс і гори є рідною стихією Кобилянської, саме при їх зображенні вона «дає повний розмах крилам своєї фантазії» і цим самим створює відповідний настрій. У цьому переконуємося при знайомстві з новелою «Битва» (1896), може, одним з найкращих творів нашої про­зи, де подано одухотворені картини гірської природи. Знищен­ня промисловою фірмою столітнього лісу в Карпатах передано з винятковою силою художньої персоніфікації. Перший удар сокири по старій смереці покотився луною по підгір'ю. Дерева спочатку затамували дихання, а потім поміж ними покотилися «стривожений шепіт, зітхання, врешті піднявся шум, немов від вихру». Ці голоси наповнили повітря, що «аж ставало лячно», піднялися під хмари, загуркотіли бурею. З неба стали падати «тяжкі краплі дощу», блискавки били по смереках, а грім намагався розтрощити самі гори. Та сили природи не зупинили вбивць: одне за одним падали столітні дерева, гори були завалені «їх трупами», «одні коло одних, голова об голову, групами або одне верх другого».

Донесенню задуму письменниці до читача сприяє жанрово-композиційна структура твору. Новела складається з двана­дцяти фрагментів, кожний з яких несе самостійне образне навантаження, водночас ці розділи поєднані між собою емо­ційною тональністю. Не випадково Леся Українка відносила «Битву» до «симфонічного» жанру, де реальні картини супро­воджуються ліричними відступами. Так у творі персоніфіко­вані пейзажі і душевні переживання автора «зливаються в одну нероздільну гармонію».

Новела й сьогодні не втратила виховного значення: це один з кращих творів, що всім своїм пафосом закликає охороняти природу. «Битва» справедливо вважається перлиною лірики в прозі, одним з найкращих зразків цього жанру у світовій літе­ратурі.

Письменниця знаходила душевну рівновагу також у маляр­стві та музиці, намагаючись «заспокоїти в собі ненаситну жа­добу краси». Свої роздуми про мистецтво вона певною мірою втілила у новелі «Valse melancolique» (1898).

Твір викликає інтерес постатями нових жінок-інтелігенток, що стали з "являтися в західноукраїнському житті. Пристрасна, неврівноважена художниця Ганнуся, що мріє про Італію, де зосереджені незрівнянні витвори мистецтва; зви­чайна, але багата внутрішнім духом Марта, що хотіла б бути вчителькою, вихователькою дітей, зрештою, господинею у своїй хаті; обдарована здібностями піаністка Софія, мрії якої про навчання в консерваторії не здійснилися,— долі цих жінок яскраво відтінюються мелодією меланхолійного вальсу.

Новела засвідчує демократизм світогляду письменниці. Хоч малярка з певною погордою ставиться до Марти, котра, мовляв, може стати «стовпом родини», та їй не зрозуміти «нюанси артизму». Але з твору випливає, що саме звичайна дівчина глибше сприймає все духовне, бо вона наділена якостями і жі­ночності, і високої інтелектуальності. Взагалі ж письменниця створила образи нових інтелігенток-жінок, яких ще було не­багато в тогочасній Буковині.