18. Політична сатира т.Шевченка («Сон», «Кавказ», «і мертвим і живим…»), оцінка її Франком.

Одним з перших творів, написаних після повернення до Петербурга, була поема «Сон»,в якій Шевченко піддав гострій критиці всю систему самодержавно-кріпосницького ладу. Обрана казкова форма дає можливість авторові зобразити різні місцевості безкрайньої імперії, показати тогочасну дійсність у багатьох її проявах, «зазирнути» в історичне минуле. Композиція поеми «Сон» дуже своєрідна. Розповідь про побачене й почуте перемежовується з ліричними відступами та замальовками природи. У ліричних відступах поет висловлює свої почуття І роздуми, піддає висміюванню самодержця та його оточення. Серед персонажів поеми найбільше уваги приділено образу російського самодержця, якого Шевченко ненавидів з особливою силою й гостротою. Поет справедливо вважав його першопричиною всіх бід і страждань трудового люду всієї імперії, зокрема України. Докладнішу характеристику Миколі І дано в картинах царського прийому та заключному епізоді. У підзаголовку Шевченко визначив жанр твору «Сон» як комедію. Цим він хотів, очевидно, підкреслити, що самодержавний устрій уже давно пережив себе і поважною руїною тримається лише на солдатських багнетах, давлячи все живе й прогресивне. З точки зору передових ідей цей устрій був недоладним анахронізмом, міг викликати лише глузування. Виходячи з особливостей змісту й форми твору, літературознавці визначили жанр його як сатиричну поему. Такого різновиду ліро-епосу українська література ще не знала — його творцем є Т.Шевченко.

«Кавказ». Російський царат здавна зазіхав на цей «прекрасний, але дикий край». Уже Петро І розумів, яке значення мало б завоювання Каспійського моря і прилеглих до нього земель для воєнної та економічної могутності Росії. Одержимий злочинною ідеєю панування над світом, цар накидав оком і на Індію, Але Північні війни не давали йому можливості розв'язати й нову війну на півдні, Після завоювання Криму наприкінці XVIII ст. (за царювання Катерини II) почалося поступове «освоєння» Північного Кавказу шляхом збройного витіснення тубільців і заселення цих територій підвладними самодержавній Росії військовими частинами (донські, кубанські, терські козаки), які «охороняли» південні кордони імперії І просували їх углиб чужих земель. Активні воєнні дії за підкорення всього Кавказу ненаситній Росії розпочалися 1817 року й тривали майже півстоліття (до 1864). Кавказька війна (як і всі загарбницькі війни Росії) була дуже жорстокою. За наказом командування, озвірілі солдати руйнували аули, грабували майно тубільців, випалювали ліси, витоптували ниви й городи, вирубували сади й виноградники. Особливо жорстоко розправлялися з «непокірним» місцевим населенням.

Довгі десятиліття горці відчайдушно захищали свій край, але встояти перед численним і добре озброєним (як на той час) ворогом не мали змоги. Нечисленні поселення, які не чинили опору завойовникам (так звані «мирні»), були пограбовані також, а їхні мешканці перетворені в напіврабів, проте й серед них убито чимало.

На «звільнених» землях царі селили «надійних людей»; росіян, козаків, «героїв» та інвалідів цієї війни, всіляких злочинців і приблуд. Найплодючіші землі дарувалися російським дворянам.

У першій половині XIX ст, в російській літературі з'явилося багато творів, зокрема віршованих, про Кавказьку війну, писані в патріотично-войовничому дусі. Т.Шевченкові була відома правда про криваві події на Кавказі, Можете собі уявити, які переживання вони могли викликати в поета-гуманіста, В оцінці Кавказької війни Тарас Григорович пішов далі за інших супротивників самодержавства. У поемі «Кавказ» (1845) він не тільки викрив і засудив загарбницьку політику Росії, а й затаврував страшну тиранію, безкарну злочинність сильного по відношенню до слабшого, утверджував ідею рівності всіх народів (і великих, і малих) перед Богом та загальнолюдською мораллю, право всіх націй на державну самостійність» на вільне володіння землею, відведеною їм Богом та історією.

«І мертвим і живим…». У заголовку цього твору автор звертається не тільки до своїх сучасників, а й до «ненарожденних земляків», тобто до наступних поколінь українців — отже, й до нас. Він вчить, що наш порятунок — в єдності всіх сил нації.Добре знаючи національний характер своїх співвітчизників, Тарас Григорович усвідомлював, що їм притаманні й такі негативні риси, як громадянська пасивність, схильність до міжусобиць, чвар, розбрату, а тому в утраті державної самостійності винні не лише хижі, експансивні сусідні країни, а в першу чергу ми самі, про що свідчить уся історія України-Русі. Цей сумний факт був помічений давно. Коли Кочубей доніс Петрові І про намір Мазепи одірвати Україну від Росії, гетьман сказав гірку правду «Ми самі себе з'їдаємо».