32. І.Франко як критик і літературознавець.

Літературознавча, критична і публіцистична спадщина Іва­на Франка стала найбільшим досягненням української крити­ки та публіцистики другої половини XIX — початку XX ст.

Журнали, очолювані Каменярем,— «Друг», «Громадський друг» («Дзвін», «Молот»), «Житє і слово» пропагували ви­звольно-демократичні ідеї, популяризували твори передових письменників України і Росії, боролись за високоідейне реалі­стичне мистецтво. У центрі уваги Франка — критика і публіциста — завжди стояли актуальні питання економічного, ідейно-політичного та літературного життя, навколо яких велась гостра боротьба різних суспільних сил. Становище трудящих в умовах експлуа­таторського ладу, роль літератури і мистецтва в суспільному житті, значення літературної критики і її завдання — найголовніші з цих питань.

Серед літературно-критичних виступів того часу особливе місце належить статті Івана Франка «Література, її завдання і найважливіші ціхи» (риси, ознаки), яка стала маніфестом народно-демократичної естетики в Україні. Стаття широко ставила питання про призначення літератури, вимагала від письменників ґрунтовного вивчення життя, суспільно-художнього аналізу фактів, переконливо доводила, що лі­тература повинна жити життям мільйонів і служити їм, бути «докладним і живим відбитком сучасного життя на­родного».

У багатьох своїх статтях видатний критик виявляє глибоке розуміння суті літератури і мистецтва. Теоретикам ліберально-буржуазного напряму, які висували гасла «чистого мисте­цтва», проповідували реалізм, очищений від соціальної бороть­би, Франко відповідав: «Література, стояча понад партія­ми,— се тільки ваш сон, се ваша фантазія, але на ділі такої літератури не було ніколи».

Головним критерієм оцінки художнього твору письменник визнавав життя. У своїй праці «Із секретів поетичної твор­чості» Франко-вчений, спираючись на досягнення тогочасної науки, утверджує принципи матеріалістичної естетики, гли­боко розкриває природу художньої творчості, викриває реакційну суть декадентства.

Мабуть, в українській літературі не було письменника (попередника чи сучасника І.Франка), на творчість якого не відгукнувся б великий Каменяр. Його перу належить до двадця­ти статей про Івана Вишенського, понад двадцять праць про Тараса Шевченка, статті та дослідження про Івана Котлярев­ського, Анатолія Свидницького, Степана Руданського, Юрія Федьковича, Івана Нечуя-Левицького, Марка Вовчка, Панаса Мирного, Ольгу Кобилянську, Лесю Українку та багатьох інших.

Такі класичні праці Франка як «Темне царство», «Тарас Шевченко», присвячені оцінці творчості великого Кобзаря, і сьогодні залишаються невмирущими зразками майстерності аналізу художнього твору.

Іван Франко — дослідник літературної творчості багатьох народів і епох. Немало його критичних праць присвячено сло­в'янським літературам, а саме: чеській, польській, словацькій, російській. Франко є автором ряду статей про визначних російських письменників — М. Салтикова-Щедріна, І. Тургенєва, О. Островського, Л. Толстого, О. Герцена, Г.Успенського та багатьох інших.

Глибина суджень, доказовість, самостійність, сміливість і оригінальність думки — основні риси критичних та публіци­стичних творів Івана Франка.