51. Пісенна лірика в.Сосюри, а.Малишка, д.Павличка.

Найвища нагорода для будь – якого письменника, коли його вірш іде в люди і повертається народною піснею..Пісенна творчість Андрія Малишка.

Упродовж усього життя А. Малишко натхненно працював як пісняр. Музику до його поетичних творів писали такі відомі композитори, як П. Козицький, М. Вериківський, Д. Майборода, А. Штогаренко, С, Козак, О. Білаш. Чимало творів ще за його життя ста­ли народними піснями: "Ми підем, де трави похилі", "Рідна мати моя", “Білі каштани", “Стежина”, "Пісня про рушник” та інші. Улюбленою у народі стала пісня “Цвітуть осінні, тихі небеса", (музика О. Білаша).

Пісенність – одна з найголовніших прикмет усієї поезії А. Малишка. Його поетичне мислення завжди було взаємозв'язане з еле­ментами народно-пісенної поетики. Це й забезпечило активну співпрацю композиторів з поетом та широку популярність пісень на тексти А. Малишка. Кращим твором пісенної спадщини поета с пісня “Ранки солов'їні”. Ліричний герой пісні згадує ніжне кохання, яке впродовж життя триво­жить душу і не забувається. Закохані розійшлися в житті, але в серці живе надія на зустріч. Надзвичайно мелодійним у пісні є приспів. Побудований па паралелізмі, він викликає чимало асоціацій. Київ із квітучими кашта­нами й неспокійною дніпровською хвилею – це сама молодість.

Душу і серце ліричного героя пісні “Ми підем, де трави похилі” тривожать карі очі коханої, яку він зустрів в “краю придніпровськім”. До коханої ліричний герой звертається найніжнішимн словами, порівнює її із “золотою веселкою”, яку обов'язково називає “моя”. До кінофільму “Літа молодії” була написана “Пісня про рушник” (1959), яка давно вже стала народною. У цій пісні материнська любов по­множена поетом на всі найніжніші почуття українських матерів, які “но­чей не доспали”, вчили своїх синів любити отчий край, тому не раз води­ли їх у “поля край села” (до речі, факт біографічний). Випроводжаючи сина “на зорі” у “дорогу далеку”, “на щастя, на долю”, за традицією, мати дає йому найцінніший подарунок – “рушник вишива-ний”. Побажання матері синові передано дуже тонко, це побажання добра в невідомім краю: ліричний образ матері створює поет за допомогою епітетів. Усмішка у матері – незрадлива, ласкава. Її очі – засмучені, хороші, блакитні. Любов материнська– вірна.

Буквально за 8 днів до смерті А. Малишко написав свою лебедину пісню – “Чому, сказати, й сам не знаю...”, – яка живе в народі під на­звою “Стежина”. Музику до неї створив Пл. Майборода. Образ стежи­ни, виведений у вірші А. Малишка, наштовхує читача на роздуми про свою власну життєву дорогу. Як пройшов її? Чи не доводилося ходити манівцями, зійшовши із власної стежини, що починається “біля воріт” рідного дому? Людське життя – ланцюг подій, що заставляє рухатися, йти вперед. Тому стежині “нема кінця”, як “й повороту теж нема”.

У пісенній спадщині А. Малишка є кілька “Колискових”, а також поетичні обробки народних пісень. Він написав лібрето до опери “Мо­лода гвардія”. У своїй книзі “Думки про поезію” він писав: “Для пісні в нас всюди почесне місце, бо вона посестра життя, порадник, і вірний друг, і суворий суддя. Людина хоче з нею журитися і радуватися, мис­лити і працювати”.

Пісенну традицію продовжують і сучасні поети, найперше – Дмитро Павличко піснею «Два кольори». Краса її передусім у поетичності тексту. Поет лаконічно відтворює життєвий шлях ліричного героя від того часу, коли він ще «малим збирався піти у світ незнаними шляхами». Вишита матір'ю сорочка супроводжує героя на всіх його життєвих шляхах. В укр. нар. Вишивках переваж. 2 кольори: червоний і чорний – символи любові і журби, радості і смутку. Ці почуття в житті органічно поєднані. Лір.герой зберіг найсвятіше – «горточок старого полотна і вишите життя на ньому», тобто зберіг пам'ять про матір, вірність рідній землі. Павличку належать багато відомих пісень і романсів («Лелеченьки», «Дзвенить у зорях небо чисте», «Я стужився мила за тобою»).

В.Сосюра співець глибоких почуттів людини. Стали класичними його вірші – «Так ніхто не кохав», «Коли потяг у даль загуркоче», «Білі акації будуть цвісти», «Сад шумить». «Васильки». У них С. Створив прекрасний світ юнацького захоплення – чистого мов кришталь і світлого кохання.

52. Тематика, проблематика, художня своєрідність прози Гр.Тютюнника.

1966 р. перша книж­ка «Зав'язь»- одна із яскравих виявів посилення ліризму в малій прозі. Водночас поява збірки і заперечува­ла нову тенденцію, коли поширена «ліризація» прози пере­ростала у розпливчасте багатослів'я, смислове «безпредметництво» тощо. Тематичною основою більшості творів збірки були вра­ження й спогади про зруйноване повоєнне село. Фактуру оповідань складають точні штрихи побуту, часом — малюн­ки щоденного буття. У творах «Сито, сито...», «Дивак», «Пе­ред грозою», «Тайна вечеря», «Смерть кавалера» та пізніших — «Обнова», повістях «Облога», «Климко», «Во­гник далеко в степу» — бачимо багато в чому автобіографіч­ний образ «пасинка війни», за яким проглядалися доля і психологія цілого покоління. Ці хлопчаки наділені гострим зором, недитячою інтуїтивною проникливістю й водночас до­вірливі, беззахисні; їхня чистота виявляється найточнішим виміром забрудненості світу. Видно ранню визначеність їхньої етичної позиції, сформоване відчуття грані між спра­ведливістю й несправедливістю, жваву уяву, спостереж­ливість, відчуття досконалості природи. Мимоволі виникає «підказувана» письменником думка про зумовленість висо­ких етичних критеріїв людини багатством її внутрішнього світу. Важливі риси стилю Гр. Тютюнника — простота роз­повіді, розмовні інтонації. Ліризм першої збірки — не лише стильова ознака, а й настроєва домінанта, що зумовлює гли­бинну поетичність творів, зміст яких увиразнюють пластичні малюнки природи («Дивак», «Зав'язь», «Холодна м'ята», «На згарищі», «Проти місяця», «Печена картопля»). Ла­конічні діалоги, недомовленість, за якою криється багатий підтекст. Широко послуговується письменник монологічними формами оповіді, зокрема внутрішнім монологом, який, то наближається до мови автора у «дорослих» оповіданнях, то істотно відмінний од неї у творах про дітей. У першій збірці визначились основні теми й мотиви пода­льшої творчості письменника: послідовна правдивість в осмисленні непримиренного протистояння добра І зла, здатність розгледіти явище (чи суспільне, чи моральне) у зародку, а тенденції—у їхніх першовитоках. Виявились І основні риси літературного стилю прозаїка: композиційна стрункість, граничний лаконізм письма при емоційній та змістовій насиченості, конкретність портретних, мовних, психологічних характеристик, вагомість художньої деталі. Ритміка твору в цілому й кожної окремої фрази створю­ють музику мови письменника, що наближає його прозу до поезії. Виходять друком збірки «Батьківські пороги» (1972), «Крайнебо» (1975), «Отчие пороги» (Москва, 1975), «Коріння» (1978). Улюблені герої Гр. Тютюнника—ті люди, що просто живуть — життям ви-сокодуховним, але не піддаючись оманливим «Ідеалам», які, по суті, уособлювали принцип протистояння людини природі, людини людині. Обираючи найзвичайніші, «найневиграшніші» ситуації, він створював яскраві, індивідуально неповторні характери, серед яких часто трапляються не «апробовані» літературою. Далека від стандартів композиція оповідань «Дивак», «У Кравчини обідають», «М'який», «Бовкун», «Тюра», а в таких творах, як «Іван Срібний», «Син приїхав», «Дядько Никін», «Оддавали Катрю», «Три зозулі з поклоном», «Устим та Оляна», «Кізонька», сюжет вибудовується навколо однієї події, яка допомагає з'ясувати сутність людини, вихідні точки її вчинків, її життєву позицію.