36. Проблематика, образи, художня оригінальність драматичних поем Лесі Українки. Риси символізму у драматичній поемі «Лісова пісня».

Драматургія — найвищий злет творчого генія поетеси, нове слово в розвитку української літератури.

Драматургія Лесі Українки, як і вся її творчість, була по­в'язана з потребами суспільного й культурного розвитку рідного народу. Першим драматичним твором Лесі Українки була п'єса «Блакитна троянда», написана прозою 1896 року. Пізніше поетеса створює драматичні поеми, які на початку XX століття зайняли провідне місце в її творчості.

До кращих драматичних поем і соціально-філософських драм Лесі Українки належать: «Одержима» (1901), «Осіння казка» (1905), «В катакомбах» (1905), «Кассандра» (1907), «У пущі» (1897 —1909), «Бояриня» (1910), «Адвокат Мартіан» (1911), «Лісова пісня» (1911), «Камінний господар» (1912), «Оргія» (1913).

Драматична поема — це твір невеликого розміру, в якому в золотий сплав поєднано лірику, розповідь і драматичний конфлікт, розкриваються важливі суспільно-моральні й есте­тичні проблеми.

«Одержима» — перша драматична поема Лесі Українки. В основу твору покладено євангельську легенду про Месію (Христа) і Міріам (Марію Магдалину). У християнському вченні Месія (Христос) — «спаситель», рятівник, посланий Богом на землю, щоб знищити зло, своєю кров'ю врятувати лю­дей, повернути їх до чистого, сповненого добрими ділами життя. Месія — посередник між Богом і людьми. Марія Магдалина — одна з послідовниць Месії. Вона була уважним слухачем його проповідей, свідком смерті на Голгофі, учасницею похорон, їй першій ангел сповістив про воскресіння Месії (Христа), а вона — людям. Така суть легенди.

«Одержима» складається з чотирьох невеликих розділів. Перший — це розмова Міріам з Месією в пустелі, другий — їх зустріч в Гетсиманському саду перед розп'яттям Месії, тре­тій — Міріам на Голгофі, під хрестом, на якому він розп'ятий, і четвертий — діалог Міріам з людьми після воскресіння Месії, перед своєю загибеллю від рук ворогів її великого вчителя. Кожен епізод — це пристрасний діалог, в якому звучать ідеї і переконання героїв.

Широковідома в народі євангельська легенда дала можли­вість поетесі поставити земні, важливі соціально-етичні проб­леми, які хвилювали людство і зокрема українську культурну громадськість у кінці XIX — на початку XX ст. Міріам ставить запитання: чи варто жертвувати своїм життям за «отой народ безглуздий», що кричав: «Розпни його, розпий!», який у своїх рятівниках бачить своїх ворогів?

Одне з вічних питань: чи всі люди заслуговують любові? Якщо Міріам любить добрих і ненавидить ницих, корисливих людей з рабською душею, то Месія вчить: «Хто мовить, що лю­бить Господа, а брата ненавидить, неправда то». На запитання Міріам: «Мушу всіх любити?» Месія відповідає: «Так, всіх!».

Леся Українка своїм твором утверджує загальнолюдський гуманізм, віру у «воскресіння» людських душ на землі, любов аж до самопожертви. Про це промовляють і передсмертні слова Міріам, яка, врешті, поділяє вчення Месії і віддає своє життя і кров «не за небесне царство... ні... з любові!» Така провідна ідея «Одержимої».

Драматична поема «Бояриня» (1910) — один із кращих патріотичних творів Лесі Українки.

Поетесу-патріотку глибоко хвилювала доля України, яка протягом трьох століть терпіла соціальний і національний гніт російського царизму, не мала своєї національної державності. Під забороною знаходилася українська школа, мова, літера­тура, театр.

Провідними загальнолюдськими ідеями багатьох ліричних і драматичних творів Лесі Українки є піднесення вірності бать­ківщині, самовідданості в боротьбі за волю народу, людської гідності і честі, краси вчинків і помислів. Одночасно велика поетеса засуджувала зраду вітчизни як найтяжчий злочин, плазування перед її ворогами, боягузтво, корисливість та інші соціальні і моральні пороки людей.

У драматичній поемі «Бояриня» Леся Українка звернулася до національної історії свого народу періоду гетьманування Петра Дорошенка (1665—1675), який вів мужню боротьбу за об'єднання Правобережної й Лівобережної України, за її дер­жавну незалежність, історичну й культурну самобутність.

Історичних героїв у п'єсі немає, але вона має право назива­тися історичною, бо в ній відтворено з художньою достовірністю обставини і дух епохи, деталі життя і побуту українського козацтва, московських бояр, українсько-російські взаємовід­носини.

«Бояриня» — оригінальний твір, правдива картина склад­них взаємовідносин України з Росією в другій половині XVII століття. Великої, часом доленосної шкоди протягом сто­літь завдавали нашому народові, визволенню України з царської неволі різні вельможні «перекинчики», ті українці, які заради влади, почестей, власної користі зраджували рідний народ, видавали ворогам його національні таємниці, переходили на сторону царизму.

Степан служить боярином у царській свиті. Він здобув освіту в Україні, а став прислужником її ворогів. Козак Іван, при­хильник гетьмана Дорошенка, брат Оксани, яка стала дружиною Степана, говорить, що українському народові жилося б легше, Якби таких було між нами менше.

У п'єсі показано рабське становище України в складі ро­сійської держави. Посланець Дорошенка з болем у серці зізнає­ться: «Та там такі напасті, що крий боже! І просвіту нікому не дають московські посіпаки».

3 признань Степана і спостережень Оксани вимальовується гнітюча атмосфера московського життя тієї епохи, характерні ознаки якого — шпигунство, доноси, хабарництво, катування, зневажання елементарних людських прав. Оксана на власні очі переконалася, що в Московії «скрізь палі, канчуки, холопів продають». В її уяві Росія постає, як «якась неволя бусурман­ська». За свідченням Степана, за ним, за всіма українцями «шпиги московські цілим роєм ходять», «бо нам не вірять». Атмосфера взаємної підозри й недовір'я панує і в боярському середовищі. Навіть під час так званих «бесід-гулянок бояри «по щирості бояться слово мовить... П'ють, п'ють, поки поп'ються...» Степан — людина пасивна, безвольна. Він прагне догодити цареві й боярам, боїться, що його й родину можуть піддати тор­турам, узяти «на дибу» за кожен неугодний крок, необережне слово. Про свого чоловіка Оксана з сумом думає, що він «борцем не вдався».

Зрада батьківщині перетворила Степана в холопа, покірного слугу царя і московських бояр. Часом, признається він дружині, цар любить «пісень «черкасских» слухати та жартів, та всяких теревенів, не без того, що й тропака звелить потанцювати». Він дотримується рабської моралі: «Скачи, враже, як пан каже».

Чим більше Оксана пізнає суть служби Степана, своє життя в Москві, тим більше переконується, що російська держава — велика тюрма, не краща за татарську неволю.

Степан зрікається мови, одягу, культури і звичаїв рідного народу. Він втрачає головну якість людини — любов до Вітчиз­ни. У повній відповідності з народною мораллю, що найшла своє яскраве вираження у фольклорі, в образі Степана поетеса за­суджує денаціоналізованих безбатченків, які зраджували свій народ «задля розкоші великої, задля лакомства нещасного».

Любов Оксани до батьківщини, дедалі наростаюча туга за нею розкривається у творі поступово, в ряді епізодів, діалогів і монологів.

Оксана — волелюбна дочка українського народу, вихована в середовищі козацтва та братській жіночій школі. Під час навчання вона належала до братства, що мало національно-культурну і політичну програму визволення і відродження України. Разом зі своїми подругами-братчицями вишиває корог­ву (прапор) для Чигирина — столиці гетьмана Дорошенка.

Їдучи з коханим чоловіком у Москву, Оксана сподівалася, що буде щасливою, думала, що там люди однієї віри і близької, зрозумілої мови. Та її сподіванням не судилося збутися. Мос­ковські бояри і їх жінки нарекли Оксану «хохлушкою», «чужачкою», виявляли погорду і зневажливе ставлення до українців, називали їх «зайдами», «заволоками».

Патріотизм Оксани — глибинне почуття. Його не може замі­нити ні любов чоловіка, ні матеріальний достаток, ніщо. Любов до України для неї — це незмінна дума і турбота про рідний народ, національну гідність українців, яка повсюди принижу­валася московськими чиновниками. Оксана не може сприйняти чужий їй побут московського середовища, зокрема, нерівно­правне становище жінки, огидний звичай цілувати руку цареві, несмак в одязі (бахматий і довгий сарафан, що спотворює зов­нішній вигляд жінки). Оксана, як і її народ, любить пісню, її неприємно вражає, що в Москві зроду не чули, щоб співали по гаях, як співають в Україні дівчата й козаки.

Почуття ностальгії (болісної туги за батьківщиною) в Ок­сани досягає кульмінації, виливається з плачем-зверненням до чоловіка.

Бона благає чоловіка повернутися на батьківщину, зали­шивши всі блага, які дає йому служба в царській свиті. У відпо­віді Степана розкривається ще одна грань московської влади — жорстока мстивість.

Оксана дедалі глибше розуміє суть історичних подій, підне­вільне становище своє і Степанове. Їй боляче, що вони не брали участі в подіях, коли «змагання велося за життя там на Вкраї­ні», що «зломилась воля» народу й «Україна лягла Москві під ноги». Тут мова йде, напевне, про поразку визвольних прагнень гетьмана Дорошенка. Оксані здається, що їхні душі заіржавіли в бездіяльності так, як іржавіє шабля, яку не використовують у боротьбі з ворогом.

Розлука з Україною, болісна туга за нею — головна причина фізичної і душевної хвороби Оксани. «Не кожен привикає до чужини»,— так пояснює її хворобу мати Степана. Оксана страждає від безсилля допомогти матері-вітчизні. Це почуття впродовж усього життя хвилювало Лесю Українку.

«Лісова пісня» була написана в 1911 році. В ній Леся Укра­їнка оспівала духовне багатство рідного народу, його великі творчі можливості, стверджувала перемогу добра і краси в люд­ському житті.

«Лісова пісня» виросла на ґрунті української народ­ної творчості. Казкові образи — плід народної фантазії — письменниця не просто перенесла у свій твір, а очистила їх від усього другорядного, несуттєвого.

Леся Українка наполегливо шукала термін для визначення жанрової своєрідності «Лісової пісні». Термін «драма-феєрія», який закріпився за твором, вперше вжитий Лесею Українкою в листі до матері 2 січня 1912 року. Розкриваючи зміст слів «драма-феєрія», поетеса зазначає, що вони мають ширше зна­чення, ніж українські — «драма-казка».

Отже, характерні жанрові ознаки «Лісової пісні» як драми-феєрії є нерозривне поєднання драматичного й ліричного прийомів відображення, казкових і пісенних художніх засобів.

Сюжет і композиція. Основною рисою сюжету, композиції твору є поєднання казкового й реального світу, показ взаємин між людьми й фантастичними постатями, послідовне розгортання подій протягом одного року.

Фантастичні істоти — це художнє уявлення людини про природу, якої вона не знала, але прагнула зрозуміти і під­корити собі. Йдучи за народними повір'ями, Леся Українка наділила фантастичні істоти людськими рисами — добрими і злими почуттями, волелюбністю, прагненням до краси, щи­рістю у взаєминах або ж підступністю, зрадою, жадобою руйнування.

«Лісова пісня» складається з прологу і трьох дій. Пролог має значення експозиції. Він починається ремаркою, яка вказує на час і місце дії: «Старезний, густий, предковічний ліс на Волині... Містина вся дика, таємнича, але не понура,— повна ніжної задумливої поліської краси». Пора року — провесна, прекрасний час, коли пробуджується від зимового сну все живе.

У пролозі діють Той, що греблі рве, Потерчата, Русалка, Водяник. І всі вони є втіленням стихії води. Так, Той, що греблі рве, має зрадливу і лукаву вдачу. Водяник — владний, досвідчений дід. Русалка — волелюбна. Всі ці істоти так чи інакше будуть втручатися в життя Мавки і Лукаша — головних героїв драми.

Зародження і розквіт, кохання сільського, хлопця Лукаша і лісової дівчини Мавки, їхня розлука, що призвела до трагічного кінця,— головне в сюжеті драми.

Важливу композиційну роль у творі відіграє природа. Вона не тільки вказує на час і місце дії, а й допомагає в розкритті пере­живань героїв, їхніх взаємовідносин. Так, у першій дії, яка від­бувається ранньою весною, розповідається про зустріч Лукаша й Мавки, народження ніжного, як весняний цвіт, кохання.

Пізнє літо, коли «на темнім матовім листі в гаю де-не-де видніє осіння прозолоть», провіщає згасання кохання в серці Лукаша, трагедію, яка має статися. Не маючи сил протистояти матері й своїм міщанськім почуттям, Лукаш вирішує заслати старостів до Килини, що має «корову турського заводу» й показала свою «працьовитість». Він перестає грати на сопілці. Втративши Лукаша, Мавка шукає забуття, віддається Тому, що в скалі сидить.

За зраду Мавки Лісовик перетворює Лукаша у вовкулаку. Покинувши Мавку, Лукаш зрадив і самого себе: свій талант, свою мрію про прекрасне життя, кохання, творчість. Виття Лукаша-вовкулаки доходить у підземелля до Мавки. З її допомогою Лукаш стає знову людиною.

Твір завершується символічною картиною. Лукаш грає на сопілці чарівні мелодії: «Спочатку гра його сумна, як зимовий вітер, як жаль про щось загублене й незабутнє, але хутко переможний спів кохання покриває тугу». Зі зміною музики змінюється і природа. Зима перетворюється на весну: «Мавка спалахує раптом давньою красою у зорянім вінці. Лукаш кидається до неї з покликом щастя».

Так утверджується перемога кращих людських почуттів над буденщиною і прозою життя.

«Камінний господар» (1912).Задум поетеси виявився уже в заголовку драми.

Звичайно, оригінальність «Камінного господаря» не в тому тільки, що його написала жінка, а в ідейному трактуванні світо­вої теми.

Кожен із героїв драми несе якусь важливу суспільно-мораль­ну ідею. Командор — символ влади, бездушності, камінності душі. Анка, що в ранній молодості була «мов буйна хвиля», ставши дружиною Командора, відчула смак і силу влади. Во­на — сильна, вольова жінка. Саме під її впливом «вільнолюбець» Дон Жуан, що спочатку ненавидів «камінну одежу, дім Командора, в якім живе Анна, після вбивства Командора сам захоплюється ідеєю кар'єри. Анна зваблює його владою, яка, мовляв, дає право над людьми, багатство. Жадоба влади перемогла в душі Дон Жуана. Він втрачає себе, свої колишні волелюбні пориви, стає командором, пере­творюється в камінного господаря, інакше кажучи, бездушну людину. Драма «Камінний господар» збагатила українську літературу, її ідеї не втратили свого значення в наші дні, особливо для тих людей, що думають, шукають відповіді на питання: «Як жити? »