54. Неокласики в укр. Літ. Основні мотиви і висока майстерність поезії м.Рильського.

. У літературних колах М. Рильський належав до групи «неокласиків». 1910 року побачила світ дебютна збірка «На білих островах» . Напружена літературна праця М. Рильського тривала й в наступні роки, хоча політичний клімат тоталітарної держави обмежував творчу свободу й багато в чому деформував тематику та ідейний світ його поезії. У роки Великої Вітчизняної війни його поезія почала відроджуватися, зазвучала по-новому, справді натхненною мовою («Слово про рідну матір» і багато ін.). були й роки високого творчого піднесення, які сам поет назвав добою свого «третього цвітіння» — на жаль, останнього, передзимного...

Творче відродження поета припадає на пам'ятну «відли­гу» в житті суспільства, що почалася в середині 50-х років. Поетичні збірки цього останнього періоду в житті М. Риль­ського — «Троянди й виноград» (1957), «Далекі небосхили» (1959), «Голосіївська осінь» (1959), «В затінку жайворонка» (1961) та ін. — гідно вивершують його творчу біографію, наче синтезуючи в собі кращі здобутки попередніх етапів,

Це поезія, яка чутливо відгукнулась на нові явища сус­пільної самосвідомості (хоча, як це є в справжньому мистецтві, не тільки «відгукнулась», а в чомусь і випереджала їх духовно). Ідеї гуманізації, «олюднення», душевного «відігрівання» людини й суспільства після доби репресій, повернення почуття людяності, краси, добра — ці провідні мотиви разом Із довірливими освідченнями самого автора, з його нелегко набутими філософським досвідом і «пам'яттю серця» створюють чисту, живлющу й надзвичайно гуманну духовну атмосферу «завершальних» книг М. Рильського. Прихильник мудрої простоти й органічного саморозвитку художньої ідеї в поезії, поет висловив свої погляди на «секрети» творчості у вірші «Поетичне мистецтво», що сприймається як його естетичний заповіт. Заповітом нащадкам став вірш «Рідна мова». Варто також наголосити, що художня система поета, за всієї єдності її загальних стильових принципів, демонструє неабияку різноманітність манер і стилістичних розгалужень. М. Рильський — поет миттєвого спалаху, стисло висловленої ліричної імпресії (переважно у ранній період творчості); поет медитативний, сказати б, сонетний; майстер побутово-конкретного описового малюнка чи й цілої картини, часто освітленої щирою усмішкою.

Перша збірка юного поета «На білих островах» - тут наслідування громадянських мотивів народницької поезії, сповнені щирого неспокою роздуми про власне майбутнє, яке автору уявлялося драматичною дорогою ідеалу («Шлях»). Але було тут і чимало нафантазованого, підліткового мінору («Годі! Скінчилася пісня моя...»), всіляко меланхолії, аж до уявленого переселення поетової істоти на «білі острови» — високі хмари, що пливуть над грішною землею. Наступна збірка поета «Під осінніми зорями» (1918) за основними мотивами й колізіями легко суголосна іншим його творам, — опублікованим майже одночасно поемам «Царівна», «На узліссі», драматичному малюнку «Бенкет», — і разом з ними становить ліричну сповідь молодої душі. Сформульованого «неокласицизму» тут ще не помітно, але є впевнена орієнтація на інтимно-довірливий, рвучкий і разом з тим «прозорий» психологічний ліризм. Наступний період у творчості М, Рильського, що охоплює кінець 10-х і всі 20-ті роки, за усталеною історико-літературною традицією можна назвати «неокласичним». До основних рис цієї школи в українській поезії звичайно відносять орієнтацію на вивірені віками духовні цінності, відда­ність традиціям (а значною мірою і формі) світової класики. збірка «Синя далечінь» (1922) - знаходимо цілий зразок просто-таки античних за світовідчуттям віршів на теми радості й повноти буття, вирваних в неласкавої дійсності («Грім одгримів...», «Нашу шлюбну постелю...», «Несіть богам дари...», «На вулицях вода синіє...», «Я знов на драбинчастім возі...»). Але є тут І другий емоційний полюс, де знаходять вияв (хай притамований словесно) тривожні настрої, викликані великим історичним поворотом («Ми одпливали в каламутну даль... Ми одпливали. Скільки нас було...»), почуття самотності й моральної розгубленості («Поете! Живемо в пустині серед каміння та людей...», «П. СавченковІ»), тужливі передчуття («Як тепла свічка, вечір догора... Так мало жить до ночі нам... так мало», «І знов дорога й бризки з-під коліс...»).

З'ява поетичних збірок 1925 — 1929 рр. — «Крізь бурю й сніг» (1925), «Тринадцята весна» (1926), «Де сходяться дороги» (1929), «Гомін і відгомін» (1929) — знаменувала своєрідне «акме», вищий ступінь розквіту духовних і творчих сил М. Рильського в умовах пореволюційної дійсності.

Прикметною рисою лірики М. Рильського є прагнення до гармонії — між особистістю і її навколишнім світом, чуттями й розумом, людиною й природою. поет естетично найбільш чутливий до моментів особливої ясності, повноти, людяної «оптимальності» і власного, внутрішнього і зовнішнього, навколишнього життя, — хоч, разом з тим, аж ніяк не схильний замовчувати дисонанси реальної дійсності, зокрема й власні душевні негаразди («Умерли всі — а за одним найтяжче...», «Ти зацілована, запльована...», «Як тінь, як пес, холодна самота...», «Принц Данський» та ін.). «Поезія трудів і днів» — так можна назвати його лірику 20-х років — включає чимало натхненних медитацій і осяянь, присвячених філософським роздумам над діалектикою змінного і незмінного, «години» і «негоди», одиничного й загального в природі й людському житті («Студений вітер б'є в холодні вікна...», «Година й негода»); дорогій для М. Рильського темі творчості і праці («Опівдні», «Труди і дні»); радощам і драмам кохання («Осінь ходить, яблука золотить...», «Ластівки літають...», «Поцілунок»); осмисленню «вічних питань» краси, мистецтва, поезії («У пущі, де лише стежки звірині...», «Скільки літ не пройде...», «Я натомився од екзотики...», «Адоніс і Афродіта»). За два десятиліття поезія М. Рильського пройшла не дуже помітну зовні, але все ж істотну стильову еволюцію. Зникають певні впливи символізму, імпресіоністичної «нервової» моментальності в фіксації вражень і переживань. ». Загалом посилюються класицистична ясність, предметність, конкретність образу, точність і розміреність композиційного ладу, стрункість і прозорість синтаксису, орієнтація на точні й вивірені строфічні форми. цікавий індивідуальний синтез кількох тенденцій, що репрезентують великі стильові школи світової поезії, а саме: класицизму, романтизму й реалізму.

55. Специфіка осмислення історичного минулого в драматургії І.Кочерги.

Від початку 20-х років у творчості драматурга помітний дедалі пильніший інтерес до повсякчасних тривог і надій людини. Його історична п'єса «Алмазне жорно» (1927) належала до тих творів, які збагачували жанрову різноманітність тодішньої драматургії й озброювала читача правильним розумінням подій минулого. Тема п'єси пов'язана з боротьбою укр. народу проти польських панів-поневолювачів у 18 ст., відомого в історії під назвою «Коліївщини». У плані народної легенди, з романтичними сценами, написав І.Кочерга свій твір. Йдеться про те, як після придушення гайдамаччини полтавські власті жорстоко розправлялися з учасниками повстання і переслідували навіть співчуваючих. Запідозрених у причетності до Коліївщини негайно арештовували, нашвидкуруч судили і відправляли в містечко Кодню для покарання на смерть (воєноначальник Й.Стемпаковський). голові проблеми, яких автор торкається розраховані на те, щоб викликати у глядача роздуми про славну героїчну історію нашого народу, про високі моральні якості предків-співвітчизників і жорстокість ворогів-іноземців. Відповідно до драматичного конфлікту згруповані і персонажі. Народні маси репрезентують Василь Хмарний, Стеся Бражнюк, Остап Макосій, Прокіп Скряга, а шляхту – граф Ружинський, пан Пшепюрковський, княгиня Вількомірська, суддя Дубровський, кривавий кат Стемпаковський.

«Пісня про Свічку» (пізніше – «Свіччине весілля») – це високо поетичний твір про визвольну боротьбу київських ремісників на початку 16 ст. проти засилля литовських експлуататорів. . Знову повернувшись до Історії, письменник саме цим твором на повну міць та­ланту сказав гостросучасне слово. У сюжетній основі твору — реальна заборона литовськи­ми князями світити вночі світло в Києві. Дія відбувається наприкінці XV — на початку XVI ст. одна з характерних рис його творчої індивідуальності – рідкісний дар майстерної побудови гострої захоплюючої інтриги кожна сюжетна лінія драми розгортається відповідно до своєї внутрішньої інтриги, котра є результатом випадкового збігу об'єктивних обставин примхливої несподіванки або наслідком свідомого протиборства представників різних соціальних груп. Зображуючи київських ремісників, драматург одразу вводить читача і глядача у суть справи, відкриваючи причини і рушійні сили головного – соціального конфлікту твору.

Драматична поема «Ярослав Мудрий» - підносить ідею єдності Руських земель, історичної і державної життєспроможності східнослов'янських народів, питання про самобутній характер і світове значення їхньої культури. Філігранною викінченістю вільної композиції «Ярослав Мудрий» продовжує кращі традиції світової поетичної драматургії. Досить строкаті за змістом і зовні ніби розрізнені епізоди й сцени, кожна з яких є завершеним художнім цілим, водночас міцно пов'язані між собою, оскільки всі вони внутрішньо підпорядковані головній темі, невіддільні від неї. Драматург зосереджується на проблемі найбільш відповідній своєму часові – проблемі війни і миру. В поемі «Ярослав Мудрий» органічно поєдналися поетично відроджене історичне минуле і гостро злободенна проблематика.