25. Творчість Панаса Мирного. Соціально – психологічні романи «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Повія», їх історико – літературне значення.

Поетичні спроби – 300 віршів(1872«Україні»),«До сучасної музи»,«До братів засланців»

Рання проза – «Голодні люди», «Ганнуся», «Палійка» - незавершені.

«Лихий попутав» - перше оповідання

«П’яниця» - тема маленької людини

«Лихі люди (Товарищі)», «Народолюбець» - тема інтелігенції

Драми – «Бондарівна», «Христя Удовівна» - тема дівочої долі в гнобительському суспільстві. «Українофіл» «Гнибіда» - класова диференціація села

Соціально – психологічна драма - «Лимерівна», «У черницях»

«Перемудрив», «Згуба» - комедія

«Спокуса» - містерія

Повісті - «Голодна воля», «Лихо давнє і сьогочасне», «Морозенко»

Нарис - «Серед степів»; Новела – «Сон»; Статті - «Про мову», «Рідна мова»

Сатиричні твори - «Лови», «Дурниця»; Оповідання – «Пригода з Кобзарем»

Цикл образків із життя - «Як ведеться, так і живеться»

Перше друковане оповідання «Лихий попутав» (1872) засвідчило прихід у лі­тературу незвичайного таланту. Життя й страждання покритки й до нього неодноразово привертали увагу різних письменників, але Панас Мирний, розробляючи дещо традиційний для вітчизняної літератури сю­жет, зумів по-новаторськи проаналізувати сучасну йому пореформену дійсність. Використовуючи давно вироблену форму оповіді від першої особи, письменник зумів передати соціальне зростання героїні аж до кульмінаційного вибуху, коли обурена вчиненою несправедливістю Варка вигукує: «Світ, людей, сонце — все б розірвала, все б розшматувала я!» Але «світ» лишається байдужим до скривдженої дівчини, якій випадає доля весь свій вік «без хати-оселі, без прнтулку-пристановища блукати від хати до хати, од хазяїна до хазяїна, всім годити, на всіх робити?..»

Наступне оповідання «П'яниця» (1874) підтвердило оригінальність художнього хисту Панаса Мирного, засвідчило його вміння вдаватися до соціального аналізу, в даному разі — на прикладі долі «маленької людини», до життя якої зверталися ще Пушкін і Гоголь. Відмовившись від форми самооповіді героя, письменник вдався до нової стильової ма­нери, визначеної темою твору,— розповіді від автора, що віднині стане для нього провідною. Життя дрібного чиновника-трудівника було доб­ре відоме письменникові з власного досвіду. Міркуваннями про це пе­реповнений його юнацький щоденник, розробкою теми позначені інші розпочаті та незакінчені твори. Проте основа роздумів значно ширша — з одного боку, трагедія чесної людини в бездушному суспільному се­редовищі, а з другого — торжество в ньому всього посереднього, підлого, пристосовницького. Цей антагонізм класово-ворожих сил, що розриває навіть родинні зв'язки, виявлений у листі героя оповідання Івана Ле­вадного до брата Петра—секретаря у поліції. Письменникові вдалося з належною переконаністю показати, «как погибают лучшие и симпатичнейшие сторони нашей души и сердца среди дурних обстоятельств».

Академік О. І. Білецькпй свого часу визначив три тематичні інтереси письменника. Тематичний цикл, присвячений селянству, роз­почато першим для української літератури соціально-психологічним романом «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», сюди ж віднесено повість «Лихо давнє й сьогочасне», роман з народного життя «Повія» та ряд незакінчених творів («Голодна воля»).

Родовід другого циклу творів —про життя української інтелігенції— йде від «П'яниці» і завершується соціально-психологічною повістю «Лихі люди».

Третій цикл — нариси й оповідання, що розробляють тему «батьків і дітей» («Як ведеться, так і живеться»).

Задум роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», над яким брати Рудченки— Панас Мирний і Іван Білик працювали протягом 1872— 1875 рр., виник внаслідок почутого під час однієї з подорожей пере­казу про місцевого розбійника Василя Гнидку.Прагнення Панаса Мирного осмислити «випади лихого життя» при­звело до переконання, що Гнидка—насамперед об'єктивна жертва соціальних причин, «безталанна дитина свого віку, скалічений виродок свого побиту, пригніченого усяким панством...» О. І. Білецький зазначав, що «композиція роману схожа на будинок з багатьма прибудовами І надбудовами, зробленими неодночасно і не за строгим планом». Для образу Чіпки характерна діалектична багатогранність та еволю­ція, зумовлена суспільним середовищем і соціально-економічними обста­винами, породженими грабіжницьким характером реформи 1861 року. Звідси не сліпа ідеалізація чи беззастережне засудження Чіпки, а відчут­тя необхідності знищення згубного середовища — несправедливого су­спільного ладу.Епічний розмах роману «Хіба ревуть воли...» дозволив не тільки ши­роко охопити соціальні явища дійсності, а й подати справжню галерею образів селян і панів-кріпосників, що, до того ж, сприяє багатогран­ному розкриттю індивідуальної своєрідності й соціальної зумовленості характерів та поведінки головних персонажів, їх трансформації в часі і просторі. Автори роману зуміли висловити своє ставлення і до закріпа­чення, і до миколаївської солдатчини, і до революційних подій 1848 року в Угорщині, і до облудного земства, і, найголовніше, показати вплив усього цього на долю народу і панства. Простежуючи шляхи розвитку поміщицьких династій і закріпачених селян, Панас Мирний І Іван Білик показали генезис і довели історично-класову зумовленість непримиренно­сті між ними. Кожний душевний порух Чіпки, кожний його крок і вчинок визна­чається конкретною причиною, провокується певною дією соціального порядку, але, переконливо показуючи це, автори роману прагнули ви­кликати в читача не розгубленість і безпорадність перед фатальними обставинами, а навпаки, пробудити усвідомлення необхідності кардиналь­ної зміни соціального середовища й утвердити віру в неминучій перемозі справедливості. Тому в образі Чіпки відбилися сила й слабкість того­часної селянської маси, її розум і енергія, схильність до правди й не­примиренність до лиха, стихійна бунтівливість і політична несвідомість.

Не менш типовим у романі постає образ Грицька, який протистоїть Чіпці. Він прагне бути осторонь будь-яких суспільних подій, люто пра­цює, керуючись егоїстичними мотивами Індивідуаліста-власника, внаслі­док чого стає тим нагромаджувачем, який скнарістю, крутійством, а то й пограбуванням свого біднішого ближнього згодом досягне становища глитая. Тому він позбавлений позитивного начала і не стільки проти­стоїть Чіпці, скільки відтіняє його образ. Недаремно його дружині Христі, що замолоду зазнала багато горя, ближчий Чіпка зі своїм протестом.

Світлими образами, як контрастне тло у романі, постають Мотря — мати Чіпки, «польова царівна» Галя—згодом дружина, старий дід Улас.

Саме дід Улас, вперше з'явившись у романі «Хіба ревуть воли...», виступає уособленням народної мудрості і в повісті «Лихо давне й сьо­гочасне» (1897).

На повний зріст «лихо сьогочасне» постало в лебединій пісні Панаса Мирного — соціально-психологічному романі «Повія», роботі над яким письменник віддав кілька десятиліть напруженої праці. Тривала робота над романом дозволила Мирному, досліджуючи сучасний суспільний процес у селі і в місті глибше осягнути своєрідність національної бур­жуазії в період її бурхливого становлення, спостерегти переродження й ренегатство народолюбствуючої інтелігенції, а це, в свою чергу, змушувало вносити відповідні корективи і в сюжетні колізії, і в характери задуманих образів, що спостерігається в різних редакціях та варіантах кожної частини твору. Тяжка жіноча доля хвилювала Мирного з юних років. Обравши головним персонажем свого найвизначнішого твору жінку, письменник провів її через усі можливі в тогочасних умовах поневі­ряння— в селі, в місті, на слизькому шляху — аж до скопу під стіна­ми колись рідної, перетвореної на шинок хати. На прикладі життя Христі Панас Мирний зумій подати широку панораму пореформеної дійс­ності, коли бідні приречені на загибель, а багаті стають хижими гли­таями, що безкарно знущаються з «розселяненого» бідака.Ще яскравішими постають в романі міські хижаки-крамарі й чинов­ники, жандарми й земці, фальшиві народолюбці. Для всіх них не існує будь-яких вимог моралі — ні в чому ніщо їх не стримує. Мирний до­сить уважно простежує й відтворює переродження головного винуватця Христиної недолі. Уже з перших днів служби Проценко прагнув досяг­ти схвалення і старих чиновників, і прихильності молодих. Зважаючи на поширене тоді серед молоді народолюбство, Проценко записав аж чотири (!) пісні. Але записи ледве не призвели його до лиха, і коли все минулося, він з ненавистю спалив їх — ще й попіл закопав в городі. Губернське начальство врахувало його каяття й призначило на службу в повіт, де Проценко досить швидко перетворився в повітового лева. Старші вважали нового чиновника розумним, молоді паничі —сміливим і талановитим, панянки ж навперейми прагнули привернути його увагу. Однак Проценко не поспішав зв'язувати себе певними обов'язками, зні­чев'я він занапастив Христю, першим штовхнувши її на слизький шлях. Згодом поважний бухгалтер губернської управи земства Проценко зви­сока дивився на всіх, під чаркою базікаючи про вічне кохання.Соціальними типами постають у романі представники різноманітних суспільних кіл, рельєфно окреслюючи в сукупності справжню суть панів­ного стану. І Мирний встигає простежити, скажімо, весь шлях виникнен­ня й зростання «чумазого» Колісника — від баришування гнилою рибою й смердючим м'ясом до гендлювання земськими грішми, купівлі колиш­нього графського маєтку й самогубства. Колісник — це породження й одночасно жертва суспільного ладу. Він по-своєму нещасна, скалічена обставинами істота. Замінивши довгу суконну каптанину на короткополий сюртук, повісивши на шию золотий ланцюжок від дзиґарів та нани­завши на пальці золоті персні з дорогими камінцями, він продовжує хи­зуватися своїм, ніби мужицьким походженням. Насправді ж, батько його був різником, мати — перекупкою. Заклопотані своїми базарними спра­вами, вони лишали сина на наймичку-куховарку, й хлопець, «покинутий без призору батька-матері, ріс собі самотою». Після закінчення школи батько почав призвичаювати сина до справи з твердження: «Знай, ти не об'їдеш — тебе об'їдуть, на те торг».Грицько Супруненко — за панщини—прикаж­чик, опісля — зборщик подушного, який колись спочатку зажилив у ма­тері останні два карбованці, а потім обманом, наче тільки на півроку, спровадив Христю в найми до Загнибіди.

У Загнибіди теж своя біографія. Його батько, головуючи у волості, за податі людей «голих на мороз виводив та ще й водою обливав», син, спочатку писарюючи, теж «драв з живого й мертвого», а згодом крама­рював у місті, торгуючи гнилою рибою, самодурствував і розпутничав, аж поки не замучив на смерть свою нещасну жінку, що стояла на заваді його походенькам. І Рубець — секретар з думи, до якого доля закинула Христю після смерті матері,— що перебрався в земську управу, і був обраний губерн­ським гласним, І Книш — колишній секретар поліції, що став приставом, і Проценко, вже бухгалтер губернської управи,— фактично заздрять Ко­лісникові, який «підчепив» вродливу арфянку Наташку, навіть не підо­зрюючи, що цим ім'ям прикрилася Христя, до долі якої так чи інакше всі вони були причетні. Коли ж Колісник повісився, саме Книш, погро­жуючи Христі довгим слідством, зробив нещасну дівчину вже своєю ко­ханкою, а в земстві на місце Колісника обрали Рубця. Так своєрідно замкнулися майже всі кола, що виникли навколо Христі.Характерне і те, що письменник не засуджує життя Христі, а наголошує на причинах цього явища, ілюструє їх прикладами (Марина, Мар'я), сама ж Хрисгя постає як уособлення високої моралі, народної совісливості, доброти. Особливо прикметні її сни, зокрема перед­смертний, коли замерзаючій дівчині мариться те добро, яке вона мог­ла б зробити в майбутті, присвятивши «все для людей». Тому окремі сцени покликані схарактеризувати суть становища самої Христі як ціле соціальне явище.

Саме це І падало «Повії» провідне місце в українській дожовтне­вій романістиці.

Героїв повісті «Лихі люди», чотирьох шкільних товаришів, різко поділило життя: двоє, Телепень і Жук, потрапили в тюрму з політич­ними звинуваченнями, Попенко служить тюремним непом, а Шестірний веде слідство в особливо важливих справах. Сама назва повісті «Лихі люди» має іронічний відтінок, оскільки справжніми людьми в ній по­стають саме ті, кого правлячі кола виставляють «лихими». «Місто П.», в якому відбувається дія, досить прозоро асоціюється з Полтавою, на­даючи творові недвозначної конкретизації. Друга назва — «Товариші», яку Мирний надавав повісті при невдалій спробі хоч якось обійти цензурну заборону (а вона тяжіла над твором аж до Великого Жовтня), теж засвідчує, що ніякі вони не товариші-однодумці, а перебувають на непримиренних позиціях. Розповідь ведеться у вигляді спогадів-марень Петра Телепня —письменника-демократа, здавна чутливого до народного горя, непримиренного до соціальної несправедливості й безправ'я людей праці, це єднає його з Тимофієм Жуком — прихильником прак­тичних дій, який вважає, що «усяк, хто хоч трохи вище став від сірої маси народу, не лізь у пани, не висисай з народу крові, а віддай наро­дові все те, що через його придбав».

Якщо образи Телепня й Жука позначені авторською симпатією, то з не меншою силою Шестірному й Попенку надано відворотних рис. Зовні чистенький і тендітний Шестірний у гімназії виказує товаришів, доносить на Жука, здобуваючи прихильність начальства. Його прагнення—вибитися наверх: «Ширша постать—більше нажнеш». Попенко— син сільського священика, з дитинства спізнався з злиднями. Завжди голодний, він з такими ж, як і сам бурсаками, «обносить» чужі садки, обкрадає бублейниць на базарі, з'їдає пайки товаришів, втрачаючи остан­ні краплини того хорошого, що було колись у його характері.

Всі четверо разом училися, а наприкінці доля зводить їх докупи знову— на цей раз у тюрмі, але тепер Шестірний допитує колишніх своїх товаришів, а Попенко, як тюремний пін, сповідає в'язнів і цинічно бід­кається, що Телепень повісився, позбавивши цим його законного заробітку. Не витримав Телепень нестерпних тюремних умов, у напівсвідомому стані він позбавляє себе життя. І навіть перед смертю, згадуючи жандармські переслідування, він впевнений в торжестві боротьби. Повість Мирного відзначається винятковою композиційною майстер­ністю, промовистою контрастністю зображених картин, схвильованим лі­ризмом оповіді. Майстер великої епічної форми, Панас Мирний домігся блискучих здобутків також в оповіданнях, нарисах, казках