5. Два табори полемістів і основні етапи розвитку. Полемічна література. Творчість Івана Вишенського. Оцінка її і.Франком

1050 року стався розкол єдиної перед цим християнської церкви на два табори – католицький і православний. Зовнішня причина – розходження у тлумаченні деяких догм християнського віровчення. Насправді ж змагання церковної верхівки Риму і Візантії велося за першість у пануванні над християнськими державами. Римське духівництво, керуючись корисливими цілями, прагнуло обернути в католицьку віру всіх слов’ян, але зустріло стійкий опір православних. Незабаром почалася відкрита ворожнеча між цими таборами, яка спочатку велася тільки між богословними у полемічній (дискусійній) формі. Перші писані закиди проти католицизму зафіксовані ще в «Повісті минулих літ». Словесні баталії між упротивниками посилилися після Флорентійської унії (церковна унія) 1438-1439рр., яка винесла ухвалу про об’єднання церков. Внаслідок цього з’явилася третя різновидність християнства – уніатство. Греко-католицька (уніатська) церква визнавала зверхність папи Римського і основні догмати католицизму. З кожним роком католицька агресія наростала, що викликало посилення церковної полеміки, зокрема після Брестської унії 1596 року. З допомогою уніатської церкви польські феодали й вище католицьке духівництво сподівалися спольщити український та білоруський народи, утвердити своє панування на їхніх землях.

Панівна верхівка українського суспільства, прагнучи зберегти свої багатства і станові привілеї, легко піддалася полонізації, приймала уніатську або католицьку віру. Значна частина православного духівництва з тих же причин перейшла до уніатства або тяжіла до нього. Проте міщани і селяни чинили сильний опір польсько-католицькій експансії, бо для них унія означала посилення шляхетського гніту. Суперечки між церковниками скоро змінила релігійний характер на соціальний. В умовах жорстокої боротьби за виживання активізувалися всі духовні та бойові сили української нації. Православні письменники-полемісти своїм гострим пером відточували шаблю й спис, якими писалася історія визвольної боротьби.

З великої кількості полемічних творів до наших часів дійшло 140. Близько 80-ти з них написані уніатами і католиками, понад 60 — православними. Найвизначнішими з українських полемічних писань є «Ключ царства небесного» (1587) Герасима Смотрицького, «Казание святого Кирилла» (1596) Стефана Зизанія, Апокрисис (1597) Христофора Філалета, «Палинодия» (1622) Захарія Копистенського.

Найталановитішим і найпліднішим українським полемістом XVI — XVII ст. був Іван Вишенський. Переконаний демократ, гуманіст, палкий патріот, він повстав на захист не тільки православ'я, а й гідності й прав людини-трудівника, нещадно викривав і гостро заперечував феодально-кріпосницький устрій Речі Посполитої, її агресивну політику. І. Франко назвав його «першим южно-руським публіцистом в високім стилю», який займає почесне місце в нашій літературі.

Єдиним надрукованим за життя автора твором було «Послання до єпископів» (1598). Сам автор мало дбав про долю своїх творінь, відіславши рукопис в Україну, він більше не цікавився, що з ним сталося. Тільки десять своїх послань переписав в одну збірку, яку назвав «Книжка», проте лише для того, щоб поширювати її в рукописному вигляді. Вже в другій половині XVII ст. твори Вишенського були забуті, рукописи припадали пилом і трухлявіли в монастирських бібліотеках та церковних архівах; чимало з них загублено. До нас дійшло 16 (чи 17) трактатів, послань, листів, написаних між 1588 — 1615 роками; збереглася і «Книжка». Багато сил та праці доклали вчені XIX — XX ст., зокрема Франко, щоб встановити хронологічну послідовність їх написання, але й досі існують деякі незгоди в цьому питанні. Твори Вишенського, відкриті 1858 року, вперше частково опубліковані М.Костомаровим тільки через сім років. Вони відразу ж викликали великий інтерес учених. Почалися пошуки нових рукописів. Особливо багато уваги віднайденню їх і дослідженню приділив Іван Франко. Він знайшов ще кілька творів видатного полеміста,, написав спеціальні статті про його творчість, а також одну з кращих своїх поезій — «Іван Вишенський», в якій відобразив останні роки життя аскета-печерника. Франко визначив місце й значення творчості Вишенського в українському літературному процесі.

Як уже зазначалося, твори Вишенського були спрямовані проти всього суспільного ладу Речі Посполитої, до якого він зайняв гостро непримиренну позицію. Ворог будь-якого насильства, гуманіст-народолюбець, він різко виступав проти кріпацтва, яке в той час усе більше посилювалося і поширювалося в Україні. Польські магнати за згодою короля чи й самочинно накладали на вільні села й міста кріпосницькі пута, нещадно визискували й грабували трудівників.

Письменник закликав усі нації до братерства, взаємоповаги та взаємопідтримки. Чи не першим в українській літературі Вишенський розкрив владу грошей в суспільстві, їхню страхітливу силу. Він констатував, що в Речі Посполитій за гроші можна все купити і все продати, причому не тільки матеріальні цінності, а й моральні — честь, совість, особисту волю, дружбу, кохання. З особливою ненавистю письменник таврував лихварів — світських і духовних.

Влада грошей над людьми породила таке потворне явище, як хабарництво. Воно стало одним із закоренілих пороків польсько-шляхетського суспільства. Всі вигідні посади — світські й духовні — продавалися і купувалися майже відкрито.

Єдиним способом досягти духовної свободи вважав утечу від гріховного світу — в пустелі, скити, монастирі. Разом з тим він розумів, що весь народ не міг піти цим шляхом. Враховуючи тогочасні суспільні обставини, Вишенський радив мирянам підкорити своє життя суворій церковній дисципліні, відмовитися від мирських благ і вигод. Зразком такого суспільного устрою, на думку письменника-полеміста, могла бути первісно християнська громада. Але він не зважив на те, що для нових часів, які докорінно відрізнялися від античних в економічному й соціальному відношенні, вона не могла стати зразком. Вишенський був одним із перших творців соціальних утопій.

Владу папи Римського над християнським світом він вважав незаконною, оскільки вона приносить інаковірним лише наругу і страждання.

«Послання до єпископів». Ще з більшою викривальною силою Вишенський обрушувався на колишніх православних душпастирів, які підписали Брестську унію (1596), нав'язану українському та білоруському народам. Автор звинувачує цих відступників у зраді не стільки православному віровченню, скільки своєму народові через користолюбство. Він звертаєтеся до різних засобів творення комічного, що є одним із найдошкульніших прийомів полеміки.

Декого з названих у «Посланні» «вельможних панів» Вишенський знав особисто, ще до прийняття ними унії. З Кирилом Терлецьким він познайомився, очевидно, в Луцьку, коли той був убогим попиком однієї з міських парафій. Добре відомим було авторові і життя колишнього церковнослужителя Іпатія Потія. Звинувачуючи «князів церкви» в порушенні основних заповідей християнського віровчення, Вишенський викриває грабіжницьку суть, святенництво, моральний розклад вищого уніатського духівництва.

Можемо зробити висновок, що в «Посланні до єпископів» письменник-гуманіст піддає гострій критиці спосіб життя не тільки названих у цьому творі осіб_, а й увесь феодально-кріпосницький лад, правоелавіє стало в руках видатного полеміста зброєю в боротьбі проти перетворення України в колоніальний додаток Речі Посполитої, за збереження національної самобутності рідного народу, рівного з усіма іншими. «Послання до єпископів» є найсильнішим твором не тільки в доробку Вишенського, а й у всій полемічній літературі XVI — XVII ст..