58. Тематичний діапазон та художні особливості новелістики о.Гончара.

Олесь Гончар – майстер новели. Його новели поетичні, романтично окрилені. Тематика їх різноманітна. Про героїзм наших воїнів, події часів минулої війни розповідається в творах «Весна за Моравою», «Гори співають», «Ілонка», «Усман та Матра», «Березневий каламут».

Поетична новела «Модрий камінь»(1946) –розповідь про світле почуття люблві, що спалахнуло в серці радянського солдата до словацької дівчини Терези – почуття, яке так трагічно обірвалось, не встигнувши й розцвісти. Новели «Модри камень» (1946), котра (як і ряд інших новел того часу — «Весна за Моравою», «Ілонка», «Гори співають» тощо) основним своїм мотивом суголосна з «Прапороносцями».

Актуальній проблемі збереження природи, навколишнього середовища присвячує письменник новелу «На косі» (1966). Починаючи з 50-х років, О. Гончар активно випробовує себе і в суто сучасній та історичній тематиці. У новелах збі­рок «Південь» (1951), «Дорога за хмари» (1953} та «Чари-комиші» (1958) письменник дав чимало колоритних портретів і ситуацій, вихоплених із повоєнного побуту, але в ряді випадків тут була відчутна стримана обережність думки — як відлуння відомої безконфліктності, подекуди «виручала» автора лише тонка щирість і лірико-романтична задушевність.

59. Художні здобутки о.Гончара-романіста («Людина і зброя», «Собор» та ін.)

«Прапороносці» - на тлі тодішньої прози про людину на війні твір вирізнявся не лише поетичною піднесеністю, епічними інтона­ціями, а й безпосередністю вражень фронтовика, знанням воєнного побуту, лірико-емоційною «документальністю». Епіграфи зі «Слова про Ігорів похід», якими починалася кожна частина трилогії, надавали романові Історичної перспективи й патріотичної одухотвореності. Композиція і сюжет трилогії не ускладне­ні (хронологічно послідовна розповідь про бойове просу­вання однієї військової одиниці — роти Брянського), але за внутрішнім змістом — це твір не простий. Саме з обра­зом Брянського пов'язане суто художнє відкриття О. Гонча­ра. Як конкретний персонаж, Брянський діє лише в першій частині трилогії, але як узагальнений характер він не зникає і в двох наступних. І не тільки не зникає, а й далі ли­шається структурним стрижнем твору, котрий «утримує» ко­ло себе всіх інших героїв роману і забезпечує його цілісність. Це суто романтичний прийом, оскільки зорієнтований на «незвичайність». На рубежі 50—60-х років вирізняються два мотиви в осмисленні війни: погляд на війну в контексті історії і утвердження духовного стоїцизму людини в умовах війни. В романі «Людина і зброя» (1960) невипад­ково центральні постаті — це вчорашні студенти-історики, а одному з них — Богданові Колосовському— доводиться виявляти свій стоїцизм не тільки в протистоянні фашист­ському оточенню, а й тоталітарному режимові, який репре­сував у 30-х роках. у романі оголюється ситуація, за якої людський індивід у «цивілізованому» XX столітті опиняється в трагічній самотності. Єдине, що утримує ще його «на рівних» у цьому світі — любов. Концептуальна поетизація любові в «Людині і зброї» контрастує з воєнним божевіллям, сприймається в інтерпретації О. Гончара як дальший розвиток ним гумані­стичної концепції світу. Художнє обгрунтування її в романі здійснене за допомогою «прийому листів», які герой адресує з оточенських ночей коханій дівчині Тані. Роман О. Гончара «Циклон», який став своєрідним продовженням «Людини і зброї» - образні побудови в ньому мають асоціативну широту й глобальний ха­рактер — асоціюються тут не окремі деталі життя, а епо­хальні пласти його (циклон як фашистське нашестя і циклон як стихія природи); той же принцип — в основі розкриття психологічної напруги в душах героїв. Роман «Тронка» (1963) - письменник зробив спробу осмислити поліфонізм зв'язків раціональної епохи НТР з життєвим єством людини, де сплелися в один часовий вузол усі категорії історичного буття: минуле, сучасне і майбутнє. У «Тронці» «пульсуючий» характер життя й сюжету відбивають дванадцять композиційно завершених новел. Но-велістичність роману дала змогу авторові досягти бажаного лаконізму в мисленні і водночас значно розширити спектр підтекстових узагальнень твору.

1968 р. – новий роман «Собор», го­стропроблемний твір, перейнятий аналітичним критичним па­фосом, спрямованим проти серйозних суспільних вад, роман з виразно відчутними національно- патріотичними мотивами. У «Соборі» по­ставлено під захист «ідеальні» цінності життя — людяність і свободу. Зміст їх розкрито в характерах людей з різним життєвим обдарованням: чиста душею Єлька, молодий інте­лектуал Микола Баглай, совісний трудівник, якого, проте, зневажено в родинному житті, Ізот Лобода та ін. Саме в поєднанні душевно чистого, інтелектуально розвинутого, свідомого свого «роду і племені», свого коріння й праце­любно-совісного, доводить письменник, тільки й можливе формування в людині людяності. У «Соборі» можна назвати кілька образних явищ, що ви­ростають до рівня символу (козацький собор, урочище Скарбне, монумент Титану, партикулізм тощо), але найвражаючим серед них виявився «лободизм». Похідний від персонажа твору Володьки Лободи, він бив у саму точку існуючого режиму, бо поєднував властиві йому службовий кар'єризм, владо­любство, цинічність, посягання на свободу людську й багато інших суспільних аморальностей. Та небезпечний Лобода пе­редовсім своїм «батькопродавством»­ - денаціоналізація, потурнацтво, націо­нальний нігілізм тощо, набувала в романі історичної гли­бини.