13. Розвиток романтичної прози в укр..Л-рі XIX ст..

Під впливом французької революції 1789—1794 років у Європі та Америці посилилися антифеодальний і національно-визвольний рухи. До того ж ідеали резолюції —свобода, рівність, братерство — в буржуазному суспільстві не були втілені в життя. Капіталізм утвердив панування «грошового мішка», нові форми експлуатації та пригнічення людини людиною, бездуховність; міщанство. Це викликало в прогресивно настроєних колах тогочасного суспільства зневіру, розчарування, неприйняття існуючих порядків. Почалися пошуки нового ідеалу.

У літературі мрія про рівність всіх людей, устремління до справедливості, добра, краси знайшли своє вираження в романтичних творах. У новій європейській літературі як визначений, своєрідний творчий метод романтизм почав формуватися в тзорчості німецьких письменників (Й. В Ґете, Г. Гейне та інших). 3 часом він поширився й на інші національні літератури, набуваючи в них своїх особливостей. Визначальна ознака романтизму спільна для письменства всіх країн — зображення виняткових людей у незвичайних обставинах, показ непересічних подій, найчастіше трагічних (таємничі вбивства, викрадання, чаклування, зрада, розлука тощо). Для цих творів характерна фантастика, взята з місцевого фольклору, фантастичні події, казкові герої, чудодійні предмети, надприродні обставини та ситуації. Національна специфіка виявилася і в інших якостях цього методу. Економічне, політичне, національне гноблення, здійснюване самодержавством, марність надій на рівноправний союз козацької України з царською Росією викликали невдоволення і протест у народних масах та колах передової інтелігенції. Це спричинило захоплення минулим в краю, в якому панували демократичні форми національного життя. Основною тематикою романтичних творів стало історичне минуле України з її демократичним укладом, козацькою вольницею, звитяжною боротьбою проти зовнішніх ворогів. Проте письменники не цуралися і тогочасної їм дійсності: викривали й засуджували пороки суспільного ладу, захищали скривджений люд, виражали йому глибоке співчуття. Більшість таких творів мали реалістичний характер.

Романтичні твори, як правило, будувалися на конфлікті між людиною і суспільством. Розкриття його в сюжеті давало змогу відобразити світ сильних почуттів героя, показати його винятковість, духовне благородство, здатність до подвигу і разом з тим викрити нікчемність, недосконалість існуючого укладу життя.

О с н о вні герої романтичних творів — козаки, зокрема запорожці, самовіддані захисники батьківщини, та народні співці (кобзарі, лірники, бандуристи), виразники дум і сподівань українського народу, творці й хранителі національної культури. Поряд з образами реальних людей (козаків, гетьманів, селян, ремісників та інших) нерідко діяли міфічні — русалки, відьми, вовкулаки, упирі тощо. Усі романтичні герої високоморальні або ниці духом, надзвичайно вродливі або дуже потворні.

Романтичні пейзажі також незвичайні, нерідко страшні: дикі гори, глибокі ущелини, страхітливі хащі, безкрайні пустелі, занедбані кладовища, розбурхане море, розбійницький стан, циганський табір, бушування стихій або надприродна тиша.

З літературних родів найбільше розроблялися лірика та ліро-епос. З фольклору в літературний вжиток були перенесеш такі ж а н р и, як пісня, дума, думка, балада, легенда, казка; з інших літератур взято поему, елегію, романс, тощо. Під впливом історичних пісень і дум романтики створили новий різновид поеми — історико-героїчну.

Для мови романтичних творів характерне інтенсивне використання багатств уснопоетичної лексики та синтаксису. Тон викладу художнього матеріалу дуже емоційний, схвильований, піднесений, задушевний, урочистий або грізний, палкий. Це досягається інтенсивним використанням пестливих слів, паралелізмів, символів, різних риторичних фігур — обривів, умовчань, запитань, окликів, поетичних звертань, гіперболічних тропів.

Е с тетичний ідеал романтизму: відтворене в художніх образах і картинах уявлення письменника про життя; що підноситься над усім буденним, пересічним; людину, виняткову своїми психічними і фізичними якостями, самотню й горду, здатну на подвиг в ім'я щастя народу; гуманні стосунки між людьми, основані на загальнолюдських ідеалах добра, соціальної справедливості, високої моральності.

Слід розрізняти поняття «романтизм» і «романтика». Романтизм — творчий метод. Романтика — все небуденне, виняткове, незвичайне в самій природі, суспільстві, людині та її вчинках (романтика місячної ночі, романтика подвигу, романтика кохання тощо).

Романтизм, як і сентименталізм, був спрямований проти класицизму. Він заперечував його канони, обстоював право митця творити вільно, досягати найбільшої виразності, яскравості зображених подій та персонажів. На перший план ставилася людина з її неповторним духовним світом. Романтики також заперечували бурлескно-травестійний стиль, доклали багато сил та праці до переборення його.

Часові межі романтичного напряму в українському літературному процесі охоплює кінець 20-х — 40-ві роки XIX ст. Першими творами, що започаткували новий напрям, були поезії П, Гулака-Артемовського «Рибалка» та Є. Гребінки «Човен». Але провідна роль належить так званій Харківській школі романтиків,— гуртку, засновником якого був професор Ізмаїл Срезневськкй. У різний час у ньому брали участь такі викладачі та студенти університету: Левко Боровиковський, Амвросій Метлинський, Микола Костомаров, Опанас Шпигоцький, Петро Гулак-Артемовський, Степан Писаревський, Михайло Петренко. Гуртківці писали не тільки романтичні художні твори, а й наукові розвідки з проблем історії та філології, збирали зразки фольклору, друкували їх окремими книжками, видавали журнали й альманахи.

До романтичного напряму належить творчість і таких письменників, як Олександр Афанасьєв-Чужбинський, Віктор Забіла, Осип Бодянськяй…

Чималий літературний набуток залишив Микола Іванович Костомаров (1817—1885), син кріпачки та воронезького поміщика. Шістнадцяти років він вступив до Харківського університету, брав активну участь у роботі гуртка Срезневського. У1846—1847 роках був ад'юнкт-професором кафедри російської історії в Київському університеті; став одним із засновників Кирило-Мефодіївського братства; разом з братчиком М. Гулаком написав програмний документ «Книга буття українського народу» («Закон Божий»).

Літературні доробки більшості романтиків невеликі, але й вони відіграли позитивну роль у становленні нового українського письменства- Адже літературний процес творять не тільки видатні письменники, а й менш талановиті та плодовиті.

На основі фольклорних переказів та легенд з'являються твори романтичної прози й інших письменників: «Перекотиполе» та «Мертвецький Великдень» Г. Квітки-Ос-нов'яненка, «Втоплениця» X. Купрієнка, «Чари» й «Кармелюк» Марка Вовчка тощо.

Найвищого розвитку романтизм досяг у ранній творчості Т. Шевченка.

Як літературний напрям український романтизм сходить зі сцени наприкінці 40-х років, але як творчий метод використовується і письменниками-реалістами («Захар Беркут» І, Франка, «Лісова пісня» Лесі Українки, «Дорогою ціною» і «Тіні забутих предків» М. Коцюбинського та інші). Притаманний він і творчості письменників XX ст. — О. Довженка, О. Гончара, Є, Гуцала й інших.

Значення діяльності всіх романтиків найперше полягає в тому, що вони в умовах жорстокого національного й соціального гноблення сміливо піднесли голос за право українського народу на свою мову, культуру, на саме існування нашої нації серед інших націй світу. Вони виступали із статтями, в яких доводили, що українська мова не є говіркою російської або польської, що це самобутня, оригінальна, добре розвинена мова народу, який живе на власній землі вже багато століть. Самобутність і багатство рідної мови вони наочно показали у своїй творчості.

Постійно звертаючись до народних діалектів та говірок, до фольклору, вони зробили великий внесок у лексичний фонд літературної мови, розширили систему зоб-ражувально-виражальних засобів, значно удосконалили синтаксичний лад.

У романтичних творах відображено національний побут у багатьох його виявах, безправність трудового люду, деякі сторони громадського життя, історичне минуле України. Своєрідною рисою нашого романтизму є те, що в його творах немає різкого протиставлення сильної особистості — масі, порушено проблеми обов'язку героя перед народом, культури стосунків між людьми, зв'язків особи з суспільством,

Багато сил і уваги приділили вони збиранню та публікації фольклорних творів, що дало змогу уберегти від забуття перлини народної поезії, Разом з тим це сприяло піднесенню авторитету нашого народу не тільки серед слов'янських націй, а й у всьому світі.