47. Художня своєрідність прозового доробку Юрія Яновського.

Новели перших збірок Ю.Яновського («Мамутові бивні» 1925, «Кров землі» 1927) зазначили, що і думка, і перо в письменника були неординарні, від новели до новели він прагнув подавати глибші картини свого часу та поривався, як і всі романтики, до часу істинного, ідеального. У цих прагненнях вчувався голос народнопоетичної творчості. Відчутним завжди було авторське «я», що постає як «другий герой» новел Ю.Яновського, який, зливаючись з «першим», надає їм глибоко особистісного звучання, динамічної пружності.

В основі майже всіх новел Ю.Я. 20-х років лежить якийсь вирішальний для життя молодого героя момент. Автора-романтика цікавила не еволюція характеру, а «поведінка» героя в умовах найкрутіших випробувань. Такій техніці худ. творення письменник залишався вірним і в першому романі «Майстер корабля» 1928. епізоди з персонажами твору подані через осмислення їх у своїх мемуарах кіномайстром То-Ма-Кі. Органічно вплетені сюди нотатки синів героя, листи його коханої, розповіді матроса Богдана й роздуми про різні життєві смисли самого мемуариста. Перед читачем вимальовується широкі картини творчого життя укр. кіномайстрів 20-х років, за якими стоїть великий узагальнюючий смисл.

«Чотири шаблі». Структура – пісенна. Таку форму письменник обрав тому, що пісня – один із найлаконічніших худ жанрів. Все те, що було «поза піснями», тобто являло собою «будні революції» у романі свідомо опущено, завдяки чому досягнуто стислості й поетичності в художньому осмисленні теми.. у романтичному полотні суттєвим є не ілюстративний показ чогось, а крайні, часом контрастно зіставлені вияви ідеї. Основними мотивами «Вершники» по-своєму продовжували, а почасти «тлумачили» роман «Чотири шаблі». Складається роман з 8 новел. Не пов'язані єдиним сюжетом, вони, проте, поєднані головною авторською настановою: показати через внутрішній світ героїв історичну необхідність перетворення земної світобудови. У кожній новелі індивід абсолютизується(художньо окреслюється) з такою виразністю, що сприймається як символ.

48. Художні здобутки п.Тичини. Еволюція його творчого методу.

Попередню характеристику художньої індивідуальності П. Тичини можна почати психологічним штрихом з його «Автобіографії». Світло, блиск, звук, рух, перші кольорові й нюхові від­чуття — все це «записувалось» у його підсвідомості. Це — та індивідуальна психофізична риса особистості П. Тичини, яка в естетичній площині зумовила яскравий, інтенсивний сенсуалізм його поетичного світосприймання. Звідси загальновідома музикальність його поезії, що стала її справжньою естетико-психологічною домінантою. За при­родою психіки й таланту П. Тичина від початку належав європейському символізму з його прагненням до найтіснішого зв'язку поезії з музикою. А, розширивши філософсько-ес­тетичні обшири останнього дивосвітом українського фоль­клору, став однією з найяскравіших постатей усього сло­в'янського модернізму. Напевне, були сприйняті молодим Тичиною — через різне посередництво — й відгомони новіт­ніх естетичних концепцій Р. Вагнера, Ф. Ніцше, А. Бергсона, в яких інтуїтивному моментові відводилась першорядна роль. Поряд з музичними образами у поета такі ж яскраві Й са­мобутні зорові, живописні образи (він і починав у юності як художник). Визначальний для його поезії символічний образ Сонячних Кларнетів — цього першоначала світобудови, яке має стати світлим І радісним правонаступником Бога всіх ре­лігій, — зливає звук і світло в нерозщепну єдність, таку, ска­зати б, основну молекулу цілого Всесвіту — світлозвук або світлоритм. Але панівна роль, якщо мати на увазі молодого Тичину, все ж за музикою. Тут — і майже екстатичне жадан­ня просвітленої гармонії, і правдивий, чесний, інколи до від­чаю трагічний відзвін на епохальні дисонанси й катаклізми, що руйнують її. Це — Тичина в кращі часи його творчості. Проблема співвідношення раціонального та інтуїтивного — першорядна для його поезії. Виняткова роль у багатьох його віршах раптового осяяння, прозріння («Я був не я — лиш мрія, сон», «Прокинувсь я — і я вже Ти»), складної ба­гатозначної символіки («Але ж два чорних гроби, один світ­лий. І навкруг каліки...»), важко вловимих асоціацій («Ви­пив доброго вина залізний день») та ін. — все це підтверд­жує ефективність у поезії Тичини позараціонального, інтуї­тивного елемента. І навпаки, багато його пізніших поезій були знебарвлені й знекровлені саме тією «офіціальною» розсудковістю задуму й виконання, на поталу якій він при­носив свій неповторний талант. Ще з юності властиве поетові глибоке відчуття природи почало набувати своєрідних космічних вимірів — можливо, під впливом новітніх науково-філософських віянь часу, що загалом характерне для літератури модернізму. У «Сонячних кларнетах», як і в наступній поезії П. Ти­чини, було органічно й геніально розвинуто досвід новітніх європейських поетичних шкіл, насамперед символізму та імпресіонізму, з оригінально перетвореними цінностями українського фольклору, з традиціями й стилями національ­ного художнього мислення. Входження поезії П. Тичини в бурхливе море революцій­них подій ознаменували три більших за обсягом твори, які, по суті, склали другу й завершальну частину «Сонячних кларнетів» - поезія високого гатунку тут ритмізована, афористична, гранично конденсована у вислові, з великими смисловими «еліпсисами», що створюють джерело додатко­вої енергії і напруги вірша. Від «Сонячних кларнетів» до «Вітру з України», пер­ших глав симфонії «Сковорода» і Кримського циклу — шлях, пройдений П. Тичиною справді по верхів'ях. Май­же з кожною новою книжкою, навіть циклом він умів змі­нювати й доповнювати себе, розширювати діапазон своїх «артистичних» можливостей і форм. Після кларнетної му­зикальності першої збірки — афористичні вірші в прозі з їх інтелектуальними сюжетами, вкладеними в максималь­но лаконічні словесні обсяги, де «строфою» служить, по суті, фраза або зрідка абзац. Після цього (або одночасно з цим) — здійснене в «Плузі» повернення до чітких кла­сичних форм, здебільшого з ясною розмовною і оратор­ською інтонацією.

49. Самобутність індивідуального стилю М.Стельмаха.

Починав творчий свій шлях М. Стельмах у річищі традиції, родовід якої губиться у сивій давнині, що дала світові самобутнє за змістом і поетичними своїми барвами мистецтво віршованих славлень, плачІв, ка­зань, героїчних дум. На час війни припадає й офіційне народження Стельмаха-прозаїка. книжка оповідань «Березовий сік» - трагічні окупаційні бувальщини. у компонуванні сюже­тів, і в насиченні тексту реаліями воєнної дійсності він міцно тримається здобутих практикою поета й фольклориста нави­чок ліричного письма. Через це тут так багато прямих чи опосередкованих ремінісценцій з історичних пісень і дум, для яких і оспівування героїчних звитяг, і сум над жертвою зав­ше були невіддільні од установки на звеличення людини, всього найкращого в ній. роман-хроніка «Велика рідня» - громіздке епічне полотно – соцреалістичний роман. Наступний роман письменника «Кров людська — не во­диця», прийом зіштовхування фольклорно-поетичного й «реаль­ного» життєвих планів. пісня дарує додатковий вимір спочатку діям і «летючим почуттям» героїв, а опісля й ставленню до цих дій читача. Ще далі, вглиб тектонічних зрушень у житті й свідомості селянина напередодні революції 1905 р., провадить читача роман «Хліб і сіль» (1959), яким автор продемонстрував особливо органічне злиття манери письма з багатющим ма­теріалом новітньої вітчизняної історії. Народну історію він відтворює в єдності головних її аспектів і рівнів: соціально­го, коли уважно вдивляється у перебіг подій на селі зобра­жуваного періоду; побутового, коли вимальовує хай часом дрібні, але характерні, художньо місткі деталі повсякденного плину життя героїв; духовно-поетичного, коли послідовно видобуває з цього плину поклади рукотворної й неруко­творної краси, що розлита довкола і є в самій людині. «Хліб і сіль» — твір, де об'єктивна поезія народного буття рухає авторську розповідь нарівні з зображуваними подіями. Досягається це передусім постійним звертанням письменника до невичерпних ресурсів образного фонду фольклору, художня енергія якого циркулює в тексті роману Стельмаха повсюдно. твір Стельмаха «Правда і кривда». метод порахунків із недавнім минулим, що був ним «позичений», звичайно ж, не в тодішніх газетах, а в на­роду. Точніше — у тих форм художнього мислення, де за-гальнофольклорний канон домінує над усім, що зобра­жується, насамперед для морального присуду. своєрідність «Чотирьох бродів»: у цьому романі, на відміну од попередніх творів, де письменник ішов до епічних уза­гальнень відповідних періодів життя українського села через широке залучення в романний текст структури й духу на­родних дум, переказів, фольклорно-пісенних сюжетів, ліро-епічна його природа грунтується на близькому до поемного мисленні, якому притаманна більша — порівняно з розлоги­ми рецитаціями тих же дум, широким використанням тра-диційно-пісенних прийомів характеротворення — міра відриву од безпосередніх народнопоетичних джерел, їх якісно інша, глибинніша образна трансформація й переробка.