72. Етапи розвитку вітчизняної культури радянського періоду в другій половині хх ст.

Середина 1950-х – кінець 1960-х рр. – період послаблення ідеологічного контролю ("відлига"), час "шестидесятників" у радянській культурі. Даний період в історії пов’язаний із розвінчанням культу особистості Сталіна та лібералізацією суспільного життя. 25 лютого 1956 р. на ХХ з’їзді КПРС М.Хрущов виступає з доповіддю "Про культу особистості Сталіна та його наслідки", а 30 червня 1956 р. публікується постанова ЦК КПРС "Про подолання культу особистості і його наслідків", починається масова реабілітація людей, засуджених і страчених у період сталінських репресій. У періодиці з’являються перші достовірні відомості про сталінські табори, про людські втрати в роки Великої Вітчизняної війна тощо. Цей досить короткий період у радянській історії згодом і одержав метафоричну назву "відлига" (за однойменною повістю І.Еренбурга).

Переворот у світоглядних установках, демократизація суспільного життя вплинули на ціле покоління радянської інтелігенції 1960-х рр. – "шестидесятників" – художників, поетів, письменників, суспільних діячів (серед яких М.Стельмах, М.Вінграновський та інші).

Період 1970-х – 1985 рр., названий пізніше періодом "застою", характеризувався посиленням цензурного контролю та, одночасно, розвитком неформального мистецтва, яке відбивало реальні процеси в житті суспільства. Це період співіснування офіційної й неофіційної, андеграундної (англ. underground – підпілля) культури, опозиційної радянському мистецтву. Так, радянська цензура вилучає з офіційної української культури твори репресованого поета В.Стуса, забороняє видавати твори Г.Тютюнника і Л.Костенко.

1970-ті рр. – час виникнення такого явища в культурному й суспільно-політичному житті країни, як рух правозахисників (дисидентів). Дисиденти (лат. dissidens – ті, що не погоджуються) – учасники руху проти тоталітарного режиму, які виступали проти переслідування інакомислення, які протистояли діям влади, а також виступали за дотримання прав і свобод людини й громадянина (правозахисники). У середовищі інтелігенції дисидентство було спробою радикального виходу за межі існуючої ідеології. Дисиденти заперечували саму ідею співробітництва із владою на будь-якій основі. Серед найвідоміших українських дисидентів "від мистецтва" – І.Драч, Б.Олійник, Ю.Щербак.

З початку 1970-х українські митці, творчі інтереси яких були далекими від принципів соціалістичного реалізму, звертаються до монументального мистецтва. Розвиток монументалістики був зумовлений тим. що зв’язок стінопису з архітектурою дозволяв вільніше використовувати різноманітні стилі, художні мови, пластичні рішення, прийоми та технології, аніж у живопису та скульптурі. У монументальному мистецтві в той час працювали Ю.Єгоров, О.Дубовик, В.Маринюк, В.Цюпка, В.Шуревич, В.Тайбер, В.Гонтаров, В.Пасивенко, Ф.Тетянич, В.Биков, В.Григоров, М. та П.Малишки та багато інших художників, станкова творчість яких належала до "неофіційного мистецтва". Монументалістика була тим видом мистецтва, через який у суспільний простір складними, опосередкованими шляхами входили нові художні, естетичні, стилістичні ідеї.

Початок нового етапу в культурному житті країни пов’язаний з так званою перебудовою (1985-1991 рр.) – спробою модернізації суспільства й політичної системи, яку розпочав М.Горбачов. Політика гласності й лібералізації радянської системи в перші роки "перебудови" стимулювала процес "повернення імен": публікують багато авторів забороненої раніше емігрантської літератури, оприлюднюється ціла низка художніх і документальних здобутків, що відкривають завісу над закритими сторінками радянської історії.

Оригінальним явищем в "неофіційному" мистецтві період "перебудови" став соц-арт (лат. socialis – суспільний, і art – мистецтво) – свого роду "гра з ідеологією", іронічне поєднання соціалістичного реалізму із західним поп-артом. Художники соц-арту прагнули в гротескній формі довести до комізму установки "соціалістичного реалізму". Основоположниками соц-арту вважаються В.Комар та А.Меламід.

Процес реформування радянської тоталітарної системи призвів до входження із середини 1980-х рр. у суспільно-політичну й культурну сфери життя десятків нових "неформальних" (незалежних від офіційних структур) громадських організацій. З’являються й перші "неформальні" об’єднання молоді – панки, рокери, металісти та інші, що виступають явними опонентами заідеологізованої й заформалізованої комсомольської організації. Основу молодіжної субкультури, як відзначав соціолог М.Мейнерт, становить рок-музика, що стає "засобом самосвідомості й самореалізації молоді, символом настроїв молодих людей, опозиційним до суспільно-політичного устрою, альтернативною моделлю буття, що вступає в непримиренний конфлікт із існуючими ідеологічними, моральними й естетичними настановами".

До кінця 1980-х рр. розпочата радянською владою спроба демократичної перебудови тоталітарної системи призводить до незворотних для режиму наслідків, і в 1991 р. СРСР розпадається на суверенні держави. Припиняє своє існування і єдиний культурний простір під назвою "радянська культура".